…Він тихо сів біля ліжка,яке стільки років ділив з нею,на якому вони зачали своїх дітей…Тепер на ньому лежить вона одна …та з якою він прожив пів століття у радості і горі…Вона— жінка,яку він кохав усе своє життя, жінка,яка подарувала йому дітей, любов і радість…А тепер вона знеможено стогнала від болю, від втоми, і від життя…Її обличчя було бліде,як крейда,її довге,сиве волосся простягалось по білій подушці,а спраглі,голодні вуста прагнули насититись силою…Її руки давно вже були посохші,тіло побабчилось,її очі кольору неба сумно вдивлялись на стіни кімнати,безнадійно шукаючи спочинку…Її руки і ноги,настільки були опухлі,що в них почала виходити вода,нирки здавали,її серце ледь билось,бо ще хотіло жити і бачити його неймовірно сині очі…Це вже не була та жінка,з якою він одружився пів століття тому. Перед ним був "живий труп","кістяк обтягнутий шкірою". Але йому було байдуже він зі всіх сил боровся за неї…він проводив дні біля нею,годував її,вдивлявся в її сумні очі…розраджував,підтримував у хвилини смутку…
Його душа рвалась на шматочки,серце то тарахкотіло все швидше,то майже не билось…Він затамовував подих,щоб не покотилися сльози,а в душі тихо ридав…
…Одного весняного ранку,коли сіяло яскраве сонце,він як завжди після роботи зайшов до неї у спальню,подивитись,як вона. Побачивши,що вона втомлено ледь-ледь дихає,сплячи як немовля,вирішив не будити. Повернувшись у кімнату,сівши біля її ліжка, він збагнув, що вона не дихає…Він сумно глянув на неї,в душі щось обірвалось,а перед очима промайнуло усе його життя: дитинство,війна, втрата батька, смерть друзів.життєві перипетії,смерть сина,якого поховав два роки тому…і тепер вона…Вона теж його покинула,залишила самого…Здавалось,що ще одна струна його душі обірвалась…він не ридав, не кричав…він в кам’яніло дивився на неї, вдивлявся в кожну рису її обличчя…на її очі,які були не зовсім закриті,вуста кольору троянди і ніжна,ангельська посмішка…Справді,це була посмішка маленького ангела,яка випромінювала радість і спокій. Він доторкнувся до її очей,своїми спрацьованими,не згинаючими пальцями,щоб закрити очі…Ніжно доторкнувся до холодної, сухої,скам’янілої руки і тихо прошепотів:"Я так і не встиг з тобою попрощатись!Не встиг…сказати…як сильно я тебе люблю!Я був нестерпним протягом усіх років,я міг завдати тобі болю словом або силою…А ти мовчала,любила,піклувалась,виховувала наших дітей,хворіла…і знову мовчала,носила в собі втрату сина і не змогла собі пробачити,що не вберегла його з хибної дороги…Ти була свята!Ти була тим ангелом, який мене оберігав,хоч часто я цього не розумів. Я не цінував тебе, я завжди боявся відкрити тобі свої почуття…Я впевнений, тобі там буде добре в раю!Прости,мене,за все…прости,що так і не встиг сказати, як сильно я тебе люблю!!!..."
Сівши біля неї, він пустив скупу чоловічу сльозу і тихо промовив їй на вухо:"Тепер я без тебе…"І знову обірвалась струна його душі….