Стоячки
Вона приходила на твої тренування. Подавала тобі шкіряні рукавички, зав'язувала на них шнурки, допомагала піднятися при падінні, знімала смердючі кросівки з твоїх ніг, подаючи другою рукою перезувне. Як закоханий першокласник , допомагала після тренування нести твій рюкзак, та ти ніколи не помічав її.
Вона пила з тобою пиво , курила кальян, цілувала тебе п'яно і пристрасно, але коли доходило до сексу, ти її відштовхував. Комплексував. Хоча, по очах це бачила ― хотів її.
І тоді вона телефонувала до тебе, а ти йшов, спілкуючись з друзями, і як найдорожчий подарунок, для неї була твоя ніколи не виконувана обіцянка "зателефонувати пізніше".
Ти приходив додому, вона готувала тобі вечерю, прала твої брудні речі.
І все, що їй було потрібно від тебе ― лише ласкаві слова, ніжний погляд, але й цього їй ти ніколи не давав.
Вона бачила тебе ― маленьке, брудне кошеня з манією величі і завжди намагалась захистити від розбитих ілюзій. Достукавшись, вона хотіла лише допомогти тобі.
На відміну від інших чоловіків, ти ще не зрозумів її значимості. Тому її у тебе так мало.
Вона ― жінка у твоєму житті.


Напередодні
Коли зрозуміла, що тут для неї все закінчено, почала плакати: так їй хотілось залишатись людиною. Але вона ― ангел, її завдання виконано ― і потрібно повертатись додому.
Не виключено, що на неї чекали якісь інші завдання. І це трішки заспокоювало.
А тепер сиділа і плакала. І не лише тому, що потрібно залишити усіх виконувати власне завдання, що так звикла до проблем, так навчилась жити болем, що навіть ДІМ згадувати боляче(бо ТАМ не буде болю).
Відчувала, що повинна залишити його(подібне було і перед першою розлукою, тільки без відчуття завершеності).
Сльози. Ці солоні сльози. Вона навчилась плакати ― і від цього було тепло. Всі справи завершено. Всі рядки дописано. Залишились лише формальні речі― переїхати до країни, з якої вже не повернеться сюди. Це знає точно. А якщо і повернеться, то іншою ― теж з особливим завданням , яке вже не стосується його.
Їй було шкода залишати своїх рідних ― занадто важко тим жилося. Не впевнена, що досі допомагала їм, але принаймні ділила ці проблеми… Шкода, але досі її завданням були не вони, а він.
Тепер з ним все буде гаразд. Принаймні він вибрав ту ж дорогу болю, що й до приходу на Землю. Чи було їй важко з ним? Ні. Чи допомогла якось йому? Так. Принаймні, намагалась…
І ще. Вона дуже вдячна йому. За те, що саме він навчив її любити. Вона йде із цією любов'ю. Чи навчився цього він сам? Не знає. Це може стати чиїмсь наступним завданням. Сумнівається, що це доручать їй. Ну й добре!
Вона ж не хто-небудь ― ангел. Не зважаючи на ці людські почуття, вона прагне змін. Їй цікаві інші планети, інші галактики. Вона не прив'язана до відносин на Землі.
Вона любить вас. І ці останні сльози пролиті за ваше щастя.
Прощайте!



Ведмедик у клітинку
Усе починалось картато, допоки не прийшла смерть. Вона знала, що помирати ― легко, а тому не розуміла, чому рідні так не люблять її через, на їхню думку, легковажне ставлення до своєї кончини. Вона знала, коли помре. Мабуть, тому, що не закривала на це очі, як усі інші, що не боялась цього.
"Коли я помру, не сумуйте за мною. І не справляйте поминок. Я впевнена, вони мені там не потрібні. Як і вам тут."
Вона сміялась із їхніх уявлень про смерть. Показувала їм "довгого носа". А вони лише здогадувались, що вона у чомусь права.
Вона піддавалась депресіям, коли просто чекала на чергове завдання. Вона не вміла, як усі, гаяти час, роблячи вигляд, що живуть. Дискотеки, бари, гучні компанії і , мабуть, щось інше. Це вже її не стосується. Але часто у такі моменти ставало сумно, бо була одна у такому розумінні життя.
В останні місяці нерідко задавалась питанням, навіщо їй Він? Вона думала ― зовсім недавно, ― що вони схожі, прийшли з одного полюсу, зрештою, це він допоміг їй відкритись. Та він занадто часто помилявся, як на майже ідеального. І вона не тільки не хотіла його змінювати, а й ніколи не намагалась серйозно поговорити з ним про це. Бо кожна людина сама повинна вирішувати свої проблеми.( А може, вона була занадто лінивою егоїсткою, щоб присвятити себе комусь іншому?)
Вона почистила зуби, помила і з'їла грушу.
Сіла, щоб трошки помалювати…
Потім вона померла.
На її піжамі мирно спав червоний ведмедик у клітинку.



Алло, Берлін?
Вона віддавалась мріям, як біблійна блудниця, і лише тепер захотіла звільнитись від цієї залежності. Вона знайшла призначену їй людину. Була у цьому впевненою.
Розмінювати себе на інших не хотіла, вважала недостойним, не вартим уваги. Світ ілюзій її не цікавив. І не лише тому, що її багата фантазія вичерпала себе майже повністю, а через те, що появився новий світ, значно цікавіший, який не потрібно вигадувати, в який потрапляєш, тільки-но закривши очі.
Боротьба цих двох містицтв тривала. Ніяке не перемагало, бо їй було байдуже.
Сновидіння стали цікавішими, повнішими.
Вже давно помітила одну закономірність: коли їй стає важко, у сни приходять друзі з її дитинства, особливо один. Він завжди сідає поруч, бере її за руку ― і стає все зрозуміло. Вона ладна ніколи не прокидатися, щоб бути з ним.
Зараз її не цікавить, що це можуть бути ігри якихось нижчих сил, які знають її слабинку, бо вона по-справжньому вірить в існування окремого паралельного світу, в якому всі ми залишаємось дітьми. І точно знає, що колись обов'язково туди повернеться. І повернеться дитиною!
Її розбудив дзвінок.
Невизначений номер.
― Алло, Берлін? Я виїжджаю…
Це була лише проста формальність. Не важливо, на якому кінці цієї зеленої планети заряджаєш батарейки, основне ― жити повертаєшся у свій світ…





Боягузка
Вона їхала туди, щоб знати, від чого відмовляється. Це був іспит. Найважчий у житті. Робилась ставка на душу, і тільки вона вірила у свою перемогу. Більше ніхто!
Було важко? Напевно, але вона вже звикла до цього. Важкі валізи чекали у шафі, щоб не лякати майбутньою розлукою рідних.
Він не дзвонив. Та тепер їй було по-справжньому байдуже: якщо кохає, то сам знайде її, якщо ні ― вона була готова. Їй потрібна була лише любов. Тепер вже знала точно, що не впевнена у тому, що вийде за нього. Вона не бачила його любові, а їй, як кожній жінці, це було ой як необхідно! Знає, що сама винна у тому, що він не дарує їй квітів чи інших подарунків(а так хотілось, щоб він міг читати найприхованіші думки!), що не співає під вікном пісень, не здійснює романтично божевільних вчинків…
Їй набридло…
Якщо ж їхнє кохання ― справжнє, то тисячі ніхто не завадять їм бути разом!
Автобус виїхав…
На вокзалі залишилась заплакана мати з сумним братом.
"Чи побачу я їх?" Боягузка! Вона боїться лише того, що колись повернеться у цю країну, в це життя, зваблена Заходом…

…Вона усміхнулась, купляючи зворотній квиток. Через чотири місяці. "Тепер потрібно подумати про те, як вдома зароблятиму гроші … на квиток до Тибету."

Вона
Вони довго розмовляли. Він не вмів любити, а тому лише запитував, запитував… Її відповіді були останнім подарунком перед прощанням, хоча вона так і не дізнається, скільки він зрозуміє( якщо зрозуміє щось взагалі) зі сказаного. Книжні запитання, сюжетні репліки.
Вона згадала, чому покинула його вперше. Все повторюється. Хоч ні, тепер совість не мучитиме її роками, тепер все Назавжди, по-земному, звісно.
Вона не звинувачувала його в нічому. Була лише по-дитячому спантеличена: чому він брехав? Ті дурні дорослі фрази опісля все пояснили – він просто один з багатьох.
Вона любила його. Вона так і сказала йому: «Я люблю тебе. І тому не хочу, щоб те, що у нас було – а не кожному дано пережити стільки гарного – перетворилось у болото…»
Він був по-своєму чесним з нею. От тільки запізно!
Вони ще обов’язково зустрінуться. Вона мусить час від часу бути поруч, щоб нагадати йому про Життя.
Вона плакала, дивлячись на море. Він думав, що вона прощається з морською гладінню, а вона хоронила їхнє кохання. Щоками котилися сльози.
Хоронила, щоб у наступному житті почати все спочатку. Вкотре.
Він забув про це. Вона поважає його право помилятись.



Дівчина-голограма
Це була мить. З тих , коли ми розуміємо, що стаємо богами! Для нікого більше вона не матиме такого значення, як для окремої істоти, посвяченої у паралелі існування.
Вони якраз розмовляли: Вона – про дітей Індіго, Він – про те, як щасливо напивався останніми роками, з ким ділив сигарети, горілку та ліжко. Її не боліло – навчилась пропускати через себе як любов, так і біль. Вона не жаліла Його – навчилась не шкодувати людей, бо вони просто не потребували її жалінь.
Погляди обох були втуплені на нічне море, яке впивалось їхніми словами, дихало її легенями, бо його були прокурені…
Раптом Вона побачила чітку срібно-фіолетову голограму коротко підстриженої, два метри висотою жінки у спідниці, обернутої спиною до моря. Все тривало тільки півсекунди…
Вона сказала Йому про видиво, та Він тільки посміявся. Вона не хотіла продовжувати, бо так потрібно було б уводити його у свою реальність – а значить: давати собі надію, що він теж із нових, а це було не так. На жаль!
Всю дорогу додому вона думала, що б означало це видиво?
Минулий приїзд? Минуле життя? Хтось із її нового світу?....
Одне знала точно: це ніяк не пов’язане з тим, хто сидить зараз поруч, на піску, ні з його життям, ні з майбутнім. Він помер…
…І вона почала гаряче молитися за його спасіння.


Коли помирають мертві…
«Він заледве тримається в моєму світі», ― думала Вона, але помилялася. Скоро зрозуміла, що його там і не було. Ніколи. Це Вона вміла жити у двох світах. Більше, звичайно, у другому, аніж у цьому, де заробляла гроші, щоб бути вільною від опіки інших, щоб могти просто так, коли заманеться, сісти на будь-який поїзд…
«Я б хотіла, щоб у мене в кожному місті був такий друг, як ти», ― сказала Вона.
Довго згадували картинки з минулого, як випадково знайдені на чужині люди згадують Батьківщину – частину минулого. Він не розумів, що те, що для нього – минуле, для неї – ще й теперішнє і майбутнє. Щоб затягнути його якось у свій світ, бути поближче, Вона обняла його міцно-міцно, та було пізно – він не захотів піднятись до неї, а вона ніколи вже не спуститься по нього, бо він цього не хоче…
«Мені залишилось недовго. Я скоро помру… все побачив… попробував…»
Дурень.
Ти помреш тоді, коли потрібно, а тепер – і далі зустрічатимешся зі своїми друзями, дівчиною, рідними; повернешся з моря – одружишся, навіть будеш щасливим. Час від часу намагатимешся потрапити у наш світ, тобі це навіть буде вдаватися. Через десятки років між іншим зрозумієш, ким була я , а може, навіть мою любов( є імовірність , що твої діти будуть «з наших»).
І не кажи, що ТУТ ТАК НЕ ЛЮБЛЯТЬ.
Люблять, повір.
І не жалій себе.
І мене.
Я люблю тебе.