Хто він?
Вона не може зрозуміти, хто він. Той , що йде поруч. Той, кого , напевно, хотіла б бачити поруч все своє життя.
Вона могла б запитати його : "Хто ти?", але не впевнена, що почує точну відповідь.
Інколи їй здається, що він ― найгірший для неї варіант, зовсім не вартий її , та й нікого іншого… Він ― жорстокий, самозакоханий, безсердечний, іронічно зверхній… (він сказав: "Можеш далі продовжити цей ряд…")
Але для неї існує й інший він: розумний, інтелектуально вищий, який розуміє всі її недоліки і не лише пробачає їх, а й робить все, щоб запобігти її духовному падінню; він не дозволяє їй помилятися, хоче бачити її сильнішою( він забув, що вона ― жінка, мати, берегиня домашнього вогнища, а не мисливець) ; такий він по-своєму, але все ж кохає її. Вона це відчуває.
―Вибач, я не можу знайти середини, якою б золотою вона не була.
"Хто він?" ― питали її.
Вона знала, якщо змішати ці два уявлення про нього, то вийде її ідеал. І саме тому вона кохає його ― його, неіснуючого, рідного і чужого, від якого їй нічого не потрібно, окрім …



Хоче
Підійти і обняти його найщирішими дитячими обіймами, відчути подих його легень, тепло і пружність його тіла, але навіть два сьогоднішні вони не замінять Його колишнього.

Вона прийшла сюди через багато-багато років, не дочекавшись його ВДОМА. Він був у тому ж місті, до якого вона так і не повернулась півстоліття тому. Він стояв біля свого пам'ятника, поставленого ще при житті, і думав про неї, вперше за стільки років. Вміючи читати думки, вона , проте, не використала цієї можливості. Вони оба вже не цікавили її ― один старий, покритий зморшками, а другий ― мертвий, холоднометальний. Колись він її багато навчив. Вона була вдячна йому за це.
Він прожив насичене і цікаве життя. Та чи був він щасливим? І чому за стільки років з-поміж десятків інших жінок зі свого без перебільшень бурхливого життя згадав саме її? Може, зрозумів правильність її вчення? Може, нарешті осягнув, що втратив єдиний шанс на мільйони життів бути по-справжньому коханим( адже вона-таки по-справжньому кохала його)?
…Вона помітила сльозу на його щоці. "Знову плаче… Не люблю чоловічих сліз."
І вона пішла. Доганяла маленького хлопчика, який витягував із кишені пачку сигарет. Він був її новим завданням. "Willij, rauche nicht! Ich erzähle darüber deiner Mutti!" Але малий задерикувато відповів: "Ich habe keinen Angst. Das ist nicht meine Mutter. Meine Mutter ist tot! Ich tötete sie! Ich! Ich... ich..." ― і малий Вілик побіг у напрямку до моря. "З цим мені прийдеться важче",― подумала вона. І побігла наздоганяти своє нове "завдання".
Маленька дівчинка, яка після смерті матері повинна опікуватися своїм молодшим братиком. Так триває вже шість років. І не закінчиться й через півстоліття. Але вона допоможе йому, як допомагала іншим. Бо вона ангел. І вона дуже любить цю планету і цих людей. Вона цього хоче…


Затримати?
«Допоможіть! В мене нема нічого, але я щаслива! Хочу знайти когось, що відчуває щось схоже до людей і до життя! З любов’ю.» ― коротке смс у десятках варіантів трьома мовами облетіло декілька країн.
Десятки років тому його батьківщина була знищена. Морально! Він розумів це! Він розказав щасливу історію свого життя – щасливою вона могла б стати для нього, якби він пройшов усе до кінця!
Він прослужив п’ять років у Французькому Легіоні і повернувшись, отримав змогу порівняти Країни Африки, Азії зі своєю багатою європейською. Зародки його душі відчували дисонанс. Він питав її, чому у них все по-іншому, чому інші можуть жити бідно, але щасливо?
Поволі прокидався, але раз у раз повторював, що не вартий її…
Вона розмовляла з ним, розмовляла з ним довгими зимовими вечорами, намагаючись відкрити в ньому Ангела – і той поволі відкривався… І досі пам’ятає його занадто м’який голос із романською примхливістю – він був черговим її завданням, на яке не потрібно було чекати як на ще одне переродження. Вона любила і його! Як і в кожні стосунки, вкладала в нього душу, та він не міг так довго триматися на високих частотах – зривався все частіше.
Врешті вона відчула, що зв’язок із ним втрачено.
Остання смска, що надійшла з його номера – «Доброго дня! Я – його батько! Він потрапив у катастрофу – він не зможе тобі написати. Я думаю, він тебе дуже любив.»
Любив…


Він її ніколи не жалів
― Я не пожалію тебе, ― казав він щоразу, коли вона поглядом зверталась до нього після чергової поразки, якими життя її нагороджувало.
― Мені й не потрібно, ― відповідала йому, і була вдячна вже за те, що допоміг пережити лічені хвилини слабості.
Вона завжди знала, що для того, щоб піднятися, спочатку потрібно впасти. Такі моменти не тривали довго.
―Через півгодини все закінчиться. Інакше все життя пішло б на депресію.
Вона знала, що якщо б зараз поруч була її чи бодай його мати, то вони обов'язково б пожаліли її.
"Слава Богу, що біля мене лише він", ― подумала і усміхнулась.
…Потім були сумніви, сумніви, сумніви…
І одного дня нарешті зрозуміла, чому він не жалів її: кохання і жалощі ніколи не ходять поруч.


Люди у поїздах
Вони були різними. Їх було багато. Вона ніколи не питала їхніх імен. Вони зустрічали її задуманими, стомленими, загадковими, радісними чи злими ― різними: українцями, росіянами, поляками, нідерландцями, корейцями. А проводжали завжди однаково ― з усмішкою; пропонували свою допомогу, підносили її речі, подавали руку при виході з вагону, дарували жетон у метро("Однаково там зараз великі черги" ― "Дякую"). Ще рік перед тим вона відмовилася б від будь-якої допомоги, проте зараз була переконаною, що не можна заважати людям робити добро. Вона приймала найменшу допомогу так, ніби та змінила її життя на краще.
Дивно, але для цього вона нічого не робила. Іноді просто мовчки дивилась у вікно, іноді ― відповідала на запитання супутників, бо не хотіла залишатися у їхній пам'яті…
Напевно, не хотіла.
Вони назавжди будуть для неї людьми із поїздів, зі своїми неповторними долями, з світами різних очей , які вже стали частиною її життя.
Вона любить подорожувати.
І коли одного разу вона зайде у ваше купе, знайте, що все, що їй від вас потрібно, ― це присутність у цьому поїзді і декілька спільних годин під стук коліс. І їй зовсім не важливо, балакучі ви чи мовчазні, хропите у сні чи у вас безсоння. Вона з іншого світу ― для неї все тут нове і цікаве.


Не вір у неї
Ти їй не потрібен. Вибач, але я мушу сказати це тобі ― вона не зможе: занадто вже кохає тебе. Вона засинає і прокидається з думкою про тебе. Вона дуже дивна, якщо зважати на те, хто вона. Чи, точніше, він.
Вона була ангелом. І завжди настільки співчувала людям, що , як покару, їй подарували земне життя з одним-єдиним завданням: навчити когось кохати так, щоб це не завдавало болю їй самій. Вона була ображена цим аж занадто легким завданням. Смішна. І тому тепер не розуміє інших. Для неї дивно: коли тутешні закони велять "не убий", "люби…", "стався до інших…", то чому людям так важко запам'ятати це, чому вони не вчаться не лише на чужих, а й на своїх помилках? Ці міліонні "чому?" й дорослу її заставляють займатися самокопанням. Вона досі дитина. Спочатку було дуже самотньо. Тепер звикла. Їй просто шкода інших.
А завдання? Ну, це ти її завдання. Вона й досі не може зрозуміти, чи навчила тебе чогось її любов. Вона смакує біль від твоєї невпевненості і недосконалості; іноді вона навіть дякує тобі у молитвах за те, що виявився таким поганим учнем(адже ви разом вже не одне життя): із пробудження у пробудження ти все ламаєш. І так буде доти, поки вона знову не засумує за ангелами і не повернеться Додому.
Не зважаючи на те, що багато доброго навчилась між людьми, вона ніколи тут не буде своєю, але багато з вас колись стане частиною її раси…
Не вір у неї. Вона живе у зовсім іншому світі, за відмінними від цих правилами ― там тонші уроки і вищі частоти.
Не вір їй. Кохаючи тебе, вона може у будь-яку мить покинути Землю. Це видумане нею життя ― лише гра, у яку цікаво грати їй самій. Вона дитина. Ти ― лише іграшка.
Іграшка, яку кохають. Інтуїтивно ти борешся за незалежність від неї . Це правильно, але … не допоможе.
Не вір у неї. Просто будь поруч, коли вона помиратиме.



Його тінь
До столиці вона їхала в одинадцятому вагоні, назад повинна була повертатись у тому ж. Одинадцять ― це його число. Вона дізналась про це зовсім недавно.
Другий поверх вокзалу. Вона стомилась. Стомилась йти до цієї мети, бо все постійно ламалось. І ось сьогодні ніби все гаразд. Залишається чекати. Вона ніколи не зупинялась на півшляху. В якусь мить їй навіть здалось, що це їй непотрібно(доля, інтуїція і все таке.) . Та саме в цей момент вона отримує підтвердження правильності своєї правоти ― вона побачила його-підлітка, такого ж , як на тому фото з трояндою, на одному коліні. Шістнадцятилітній. Ніякого стилю у одязі. Підліткова худорлявість.
Незграбна хода. Ледь помітна горбинка на носі. Чистий, відвертий погляд. Вона не могла відвести від нього очей: "І ти тут, ― звернулась подумки: ― Значить, я все роблю правильно. Я так скучила за таким тобою, бо Він подорослішав…"
Сльози котились у неї по щоках, не зважаючи на присутніх. Вона рідко плакала. І майже ніколи ― на людях. "Це, напевно, від перевтоми."
Як не заставляла себе дивитись у інший бік, його тінь з минулого притягувала до себе. Він навіщось пройшов поруч, продемонструвавши давно забуту ходу, таку любу її серцю.
Наважилась встати і підійти до цієї незнайомо-знайомої людини, та передумала чи , може, просто злякалася: "Ні, я вже занадто стара для нього. Напевно, це його шанс на життя, не зіпсуте мною. Можливо, і Той зараз був би кращим, якби не я."
Вона востаннє наважилась поглянути на нього ― він стояв і дивився на неї. Знайома усмішка дитинства ніжністю останніх променів дарувала їй силу. На мить вона була засліплена яскравістю призахідного сонця, а коли воно посунулось правіше, його вже не було.
І тепер її цікавить лише одне: ТОЙ він приходив підтримати її чи попрощатися з нею?