Не лякайся її
Місто, в якому не було бродячих собак та бомжів. Вона вперше бачила таке. Стоптані сандали були її щоденником. Чиряві ноги нагадували про далину доріг, які складали її "вчора". А ще ― білі голуби над дірявим капелюхом, які супроводжували її весь час, скільки себе пам'ятає, відколи покинула стіни дитячого будинку.
Вона думає, що потрапила в казку. Навкруг ― лише щасливі люди, які віддають себе усьому світові(і їй теж) і яким водночас байдуже до всього і усіх. Вона ховається від людей, не хотячи зіпсувати їм вічного свята. Хоча, кажуть, так появився Будда.
Місто Будд!
Коли сонні міщани нарешті загинуть на деякий час за квадратами вікон, вона вийде зі свого сховища, сяде біля веселкового фонтану, зніме важке від спогадів взуття ― і опустить свої ноги у святая святих ― воду, в якій вдень купалися їхні діти. Вона не думатиме ні про фонтан безсмертя, ні про майбутнє спасіння. Вона навіть не здогадуватиметься, що це земне життя ― її останнє.
Вона піде на пляж, на якому недавно святкували ці богоподібні істоти, витягне із сумки останній шматок хліба(вона навіть не наважилась жебрати тут) і роздасть його чайкам і голубам.
Того вечора вона довго-довго дивитиметься на море. І зрозуміє, що йому до неї байдуже. Як і усім в цьому місті. І в цьому світі. І вперше в житті подумає, що так ― несправедливо.
І вперше за своє існування вона вчинить нечесно ― залишить на березі своїх вірних супутників― голубів.
Кожен хоче знати, що десь його чекають.

Не повірите…
Не повірите, вона ніколи не могла брехати біля моря, бо дуже його любила. Це знала тільки її мати, а тому, коли в підлітковому віці виникали проблеми у сім'ї, вони удвох йшли на море.
Не повірите, одна із правд вбила її матір.
Не повірите, через правду вона втратила друзів.
Не повірите, але вона вирішила більше ніколи не приходити сюди з кимось. Сьогодні вона прийшла попрощатися з своїм найбільшим щастям. Вона взяла квиток на останню зустріч з морем, щоб трішки потішити себе. Вона вдивлялась у хвилі ― і бачила там своє минуле. Мабуть, у кожного свої Хроніки Акаші.
Вона бачила дівчинку, дівчину, жінку ― і усі вони були самотніми, але на диво спокійними. Вони знали, чого хочуть від цього життя, чого хочуть від тих, хто знаходиться поруч…
Вона бачила своїх супутників. Молоді і дорослі, вони покидали берег зі сльозами на очах, щоб потім все життя ненавидіти море, яке асоціювалось у них з її правдою.
Не повірите, вона продовжувала жити і ходити з іншими на море, бо зрозуміла у собі бога.
Право сильних ― керувати слабшими.

Краще б він її покинув…
Її знайомство з Кастанедою відбулося запізно. Хоча ні, вона все це вже знала, а лише хотіла, щоб хтось підтвердив її думки.
Переживаючи зараз все спочатку, від першого дня, вона не могла звинуватити нікого, крім нього. Це він у всьому винен. Він! Адже він розумніший за неї, він більше читав, у нього багатший досвід, він міг передбачити все це! Він ― бог!, а вона лише його підопічна. Це ВОНА мала право помилятися…
Вона дивилася на море, обіймаючи його, і сльози котилися з-під закритих повік. Тепер він недоступний для неї. Боляче, але пізно. Він не потрібен їй тепер, як і вона йому.
Їй було байдуже до усіх, та вона не хотіла поспішати, щоб не втратити основного ― того, чого тепер, на жаль, не розуміла, але що було їй конче необхідне у житті, що втратила через нього.
Краще б він покинув її ― так залишилося б хоча кохання.
Вона дала собі право звинуватити його, щоб трішки відпочити від життя і від себе…


Місто, що співає уві сні
Це була музика першої клавіші, на яку натиснула, ступивши на цю зачакловану землю; музика чистих тротуарів і доглянутих клумб; музика, якій незнайомі такти львівських бруківок і кав'ярень, але вона чула цю мелодію не вперше.
―Я тут не вперше, ― так і сказала вона, бо відчувала це. Вона вже заходила в цей під'їзд, жила в цій квартирі і, що ще більш дивно, з цими людьми. Це була маленька батьківщина, до якої кожен у житті прагне повернутися. Лише … він був чужим тут, він псував мелодію міста.
Вони пішли на пляж і вона божевільно шукала лише їй знайомої скелі.
―Я бачу її, ― сказала вона собі.
Він, мабуть, подумав, що вона страждає від якоїсь незначущості і тому вигадує щось, що зробило б її хоч якось вартісною в його очах, а вона справді бачила це місце.
Очима героя її роману, якого він, щоправда, не читав.
Тільки вона могла розрізнити музику вічної енергії, яку випромінювала ця земля.
―Одного разу це місто зникне … у майбутнє. Тут прихований великий потенціал…
Він її не зрозумів. І якби міг ображатися, то образився б.
… Їй набридло телефонувати, бо він не відповідав на її дзвінки. Несподівано вона пішла з його життя ― і для неї зникло це місто.
Кожного дня без єдиного пострілу мільйони міст і людей зникає з карт людської пам'яті, а ми бачимо лише світло зірок, що погаснули мільярди років тому.




Як давно вона дивилась йому у очі?
Має бути якийсь інший вхід і вихід людської енергії. До сьогодні вона була переконана, що всі відповіді містяться у зіницях. Зрештою, він сам казав про це, а йому, як нікому більше вірила. Незважаючи на те, що шалено ревнувала його…
Навіть тепер не зможе сказати, якого кольору його очі. Вони не були пустими чи закритими, але такими, що вже нічого для неї не означали. Її тепер це не лякало, хоча зовсім недавно це могло б стати причиною затяжної депресії.
Може, ще хтось керує її життям? Може, вона, так шалено шукаючи себе, нарушила затишок інших світів.
(Вона згадала той перший і поки що останній свідомий вихід у астрал, який асоціювався в неї з жовто-коричневою прозорою фарбою, хотіння достукатись до неї тільки-но померлою знайомою, божевільне намагання піднятися вище, закутане у напівосяжний містицизм її церкви…)
Вона ходить вулицями міст, намагаючись заглянути у очі іншим. Дехто відводить свій погляд одразу ж, інші ― після декількох секунд, але ніхто не вигравав у неї цього мовчазного поєдинку. Якби вона могла бачити свої очі у такі моменти! Хоча тепер розуміє: вони були схожі на його очі сьогодні.
Як давно вона дивилась йому у очі!
Колись там читались сила і смуток, бажання і любов, біль і ненависть, сарказм і прохання прощення. Колись його очі були цікавими, а тепер вона не може написати про них навіть однієї сторінки.
А її очі? Він казав, що для нього вони ще можуть бути "злими" і "добрими" ― це вічне її намагання тримати боротьбу у чистому вигляді. Ніяких компромісів, ніяких золотих середин, ніяких напівтонів.
… Зрозуміла себе, лежачу на безлюдному пляжі, мокру і майже мертву. У своїх відкритих очах вона побачила його очі, наповнені сліз, любові та болю.
"Ти таки не до кінця перетворився на воїна," ― саркастично посміхнулась на прощання.


Відтворення
Він просто лежав поруч. Він, її стомлений ангел. Але вона не впізнавала його обличчя ― так багато псевдопомічників було у її житті. Він повернувся спиною, щоб не бачити її байдужих очей ― очей божевільної, заплутаної у власних пастках…
Вона читала Рампу. Чи псевдо-Рампу. Зараз не змогла б сказати напевно, бо в той час все навкруги здавалось штучним і непотрібним, а інших спогадів у неї нема. Час… Простір… Паралельні світи…
"Боже мій, стільки людей, а ніхто не відволікає увагу", ― подумала вона. Хоча ні, про Бога у ту мить вона теж не думала, адже і він був для неї коли не "псевдо", то, принаймні, точно не тим Богом, на якого свідомо чи ні уповали присутні тут.
Вона знову читала. Жити на цих сторінках було такою ж мірою нецікаво, як і на цьому пляжі.
Багато людей. Це все одно, що сама. От тільки він поруч.("І вона його кохає.")
Сонце било по очах, заставляючи її прокинутись. Вона ж не любила тільки холоду.
Ще раз підведений погляд на присутніх ― вона на деякий час відчула, що знаходиться серед тваринного стада. Ось матері, що годують грудьми немовлят. Он бігають діти. Отам групуються дорослі.
"Це ― все, чого заслуговують наші душі. Ми дійсно лише вчимося тут. Помилково буде прагнути чогось іншого."
"І я також ― частинка цього племені. Недалеко ж ми пішли у розвитку за мільярди років."
Вона навіть не захотіла для себе чогось більшого.
Бігаючи діти… Годуючи грудьми немовлят матері… П'яні дорослі чоловіки… Стадо з сумними очима!
Вона закрила очі, але видіння не зникало.
Він прокинувся і сказав, що змерз.
Вони одягнулися і залишили берег моря.
З того часу вона ненавидить море, бо воно відкрило їй таємницю людського існування.



Чому вона боїться заснути?
Сон повертає її до справжньої країни існування маленької дівчинки, яка живе лише любов'ю. Їй там добре. І він теж закохався саме у таку Вона. Але вона не хоче туди повертатися. Це не просто стрибки у астрал, не наївно спочинок "вдома" перед черговим днем земної боротьби. Це якісь невимовно щедрі пільги цій хитрій містичці. Це створені спеціально для неї(чи, може, навіть і нею) правила надання пільг одній із безмежності.
Але вона хотіла ― тепер, та чи надовго?( як знайомий Далі) ― боротися із життям до чергового сплеску депресій.
А він приходив у її сни. Кожної-кожнісінької ночі. Він намагався досягнути там того, про що навіть не наважувався думати, коли вона була зовсім близько, на сусідньому ліжку ― він питав, чи вона кохає його, чи йому не слід переслідувати її навіть тут, за межею хворої психіки і надуманих проблем?..
Вона не була воїном, навіть мисливцем цього життя, але опісля , обдумуючи все, не погоджувалась із роллю жертви.
Там, у снах, вона відкривала для себе багато призабутого. Розуміла, що лише, коли кохає, тоді по-справжньому сильна.
Ніч перша. Вона стоїть по коліна у жовтій( не брудній) з піском воді якогось моря. Пригадує, що у реальному житті , не вміючи плавати, навіть йому не довіряла спровокувати себе… А тут лягла на глибоку воду в період відпливу. Почула, як повільно ковтає липку рідину, як хвиля відносить її все дальше від берега. А він десь поруч і, водночас, далеко. …………..
Потім вони гуляли, взявшися за руки, і бачили багато-багато знайомих облич ― він і вона прощалися з минулим.
Ніч остання. Він нагадав їй, що кохає, приїхавши на її територію. Він став таким, яким вона була у реальному житті. А вона зрозуміла, що дуже-дуже любить його і що це почуття знайоме їй вічно!........! Вона відчувала його ревнощі, його ідіотські запитання з натяками і, сміючись у відповідь, казала, що її вчинки красномовніші.
…Це не обмін свідомостями. Він просто ніколи не кохав її по-справжньому. Колись вона сприймала це по-іншому, а тепер зрозуміла: важливо лише одне ― кохати самій.
Зрозуміла після того, як ледве не втратила цю здатність сама.



Незалежність
Він казав, що, на відміну від неї, до нікого не прив'язується і тому не боїться нікого втратити.
Вона постановила собі боротися зі своєю залежністю, бо бути вільною легко, а, отже, й вигідно. Та насамперед, як ніколи, хотіла розібратися у собі, виявити причини цієї залежності, щоб, як впродовж усього життя, не йти наосліп.
…Аналіз себе тривав.
Вона познайомилася з людиною, до якої ніколи не звернеться на ти, людиною, яка щиро прагне зробити це своє земне життя останнім, людиною, якої вона не пам'ятала, хоча бачила вдруге, людину, з ангелом якої вона знайома.
Останнім часом вона дуже часто переключалася з енергії депресій на енергію абсолютного, майже невідомого людині відчуття повного щастя.
І випадково в якийсь момент зрозуміла, що вона незалежна!!! І водночас залежить від своєї незалежності. Їй, як і кожній людині, потрібні нові контакти для реалізації фізичного боку свого призначення, та вона не бажає знайомитись із новими людьми, щоб не збільшувати ступінь своєї( чи їхньої?) залежності.
Він помилився: вона― таки незалежна. Вона не прив'язана ні до нього, ні до будь кого іншого. Навіть не до цих трьох людей, які йдуть поруч і від яких їй нарешті хочеться сховатися.
Вона―незалежна.
Вона лише дозволяє у цьому житті зробити собі маленький подарунок ― зовсім небагато побути з тим, хто її розуміє, хто зможе її пробачити, але не дозволяє їй
помилятися, хто ніколи не опуститься у своїх почуттях до неї настільки, щоб пожаліти її. Тільки вона сміє себе жаліти!
Вона кохає його. І це основне. Це спіраль всесвітотворення.

Гармонія
Її повинні були назвати гармонією. Якби ж знаття! Вона й сама лише недавно розпізнала в собі незвичну для людей(та й для цивілізацій) взаємодію духовного та фізичного.
Всі її відчуття, всі настрої якось дивно виливались у кров, ставали складовою кожної клітинки. Особливо відчутно це було під час депресій та поїздок. Жодна дієта не стояла поруч. За лічені дні втікали кілограми, губилися калорії(при тому, що пхала вона в себе їжі стільки ж, як і завжди ― багато!).
Вона ніяк не могла пояснити це явище. Здавалось, організм просто отримував нагоду позбутися усіх шлаків, а у деяких випадках ― ще й душі, бо іноді ситуація ставала затяжною, навіть критичною. Її напихали їжею, не розуміючи, що зараз їй непотрібно надаремно переводити харчі, що існуючі проблеми вирішуються нею більш у духовному світі, до якого їй потрібно наблизитись, аніж у матеріальному.
Це повторялося з року в рік, та тільки одна людина ― мати ― змирилась з цими припадками.
Особливо незручно було в гостях, тому вона не любила ходити в гості.
Та коли зрозуміла цю гармонію, позбавилась від неіснуючого комплексу інакшості.
Вона почала любити себе.

"Боротьба"
Вона любила. Не всім дано так любити. Вона розуміла це і тішилась зі своєї любові ― свого страждання. Їй було легко, тому що впродовж її короткого життя знаходився хтось, хто кохав її. На деяких етапах життя таких було багато.
Це був світ, що крутився за її законами. Крок убік її шанувальника завжди розцінювався як найжорстокіша зрада, що дозволяла винуватцю кохати її лише на відстані. Вона заставляла помилятись і була палачем, вона прощала, щоб потішитись роллю володаря, якому дано прощати. Навіть тепер, через десяток років, зустрічаючись з ними, вона відчувала, що не до кінця забута і не до кінця прощена.
Та тепер їй не було байдуже. Якось несподівано вона відкинула всі книжки, сюжетами яких жила до сих пір, і вирішила розібратися у собі. Звісно, книжкові ідеали залишилися, та застосовувала вона їх … до себе. Вона почала випробовувати себе на кохання, на вірність, на вміння прощати. Вона пішла далі і зрозуміла, що вплив книг був значимий: вона у всьому ідеальна.
Життя ставало сірим. Він не витримував шалених темпів стосунків, які вона запланувала. Він поступово здавався, а це відкривало для неї нові можливості. Скоро вона дослідила на собі межу самоприниження ( повірте, їй немає кінця), жорстокості (до себе і до нього).
Але знову ставало нецікаво.
Їй захотілось знати, наскільки байдужою вона може бути. Виявилось ― може (і це притому, що вона кохає його).(Кохає, як списану сторінку, з якою її багато пов'язує, яку шкода викинути, бо вона її розуміє, вона знає всі її недоліки…)
Вона зустріла іншого і почала з ним нову гру. Це не був запасний варіант. Вона зовсім не планувала закохуватись в нього, просто хотіла продовжити грати, тобто жити.
Було цікаво. Цікаво спостерігати, як її коханий, вдаючи із себе незалежного, намагався втекти від усіх в цьому житті, щоб ніхто не покинув його першим. І вона, розуміючи це, пообіцяла собі не покидати його, бо досі почувала себе винною, бо стосунки, навіть такі стосунки з ним ― це теж гра, це її вічна боротьба проти невагомості.