Іде дощ. Сьогодні знов іде дощ. Я люблю дощ, слухати, як він стукає у вікно, а я сиджу у затишку гігантського офісу й сумую. Таким дивним, світло-синім сумом. Чому світло-синім? Бо все має колір.
Кохання, звісно, червоне. Традиційно. Кольору троянд, кольору пристрасного фламенко, кольору вечірнього сонця, кольору вогню, кольору жарких вуст, що готові ось-ось зімкнутися у поцілунку. Дружба – оранжева, яскрава. Інколи, коли дружба давня і вірна, то вона може бути зелена, але не від плісені, ні! Просто зелене – це колір весни, колір життя, колір тріумфу життя над смертю. А яке ж життя без дружби, без вірного друга, без такого, за якого не жаль і вмерти? Якщо не мати такого друга, то жити – навіщо? Тож вірна і давня дружба – зелена. Щастя, безумовно, буває жовтим. Кольору золотавого сонячного пляжу, кольору сонця, що грає на пелюстках кульбабок. Але будь-яка палітра, будь-яке почуття не може складатися тільки з одного кольору. Ось так – щастя жовте. Ні! Не просто жовте. Найщасливіше щастя – сумне, щемливе, що западає у саму душу і відриває ноги від землі, підносячи тебе у небо, кружляючи, залишаючи за небокраєм.
Найщасливіше моє щастя – спогад дитинства: я йду із мамою, із татом, рука в руці. Маленька в дорослій. Ми разом. І сонце грає в листі тополь, і небо блакитне-блакитне кличе за собою у височінь, у далечінь. І все життя попереду. Того часу не повернути, не стати більш маленькою дівчинкою… Але згадка про це живе у серці: про синє небо, про жовті промінці, що грають у листі тополь. Тож найщасливіше щастя для мене обов’язково – синьо-жовто-зелене.
Так от, сьогодні йде дощ і охоплює мене світло-синім сумом. Майже щастя. Не вистачає тільки – тебе. Жовтого. Зеленого. Коханого. Я думаю: «Хочу щоб він подзвонив!» Хочу… Хочу… Хочу… Але треба працювати, і я йду на нараду. Телефонний дзвоник простромлює фіолетову напругу наради. Ледь устигаю натиснути кнопку відхилення виклику. Аби напруга не стала чорнильною.
Ти подзвонив, значить, мій мессідж у Всесвіт знайшов свого адресата. Значить, тобі також сумно і ти слухаєш дощ. Ти хочеш слухати дощ, відчувати синій сум поруч зі мною і слухати музику моєї душі.
Адже будь-яка душа має свою музику. І навіть коли людини вже не має серед живих, музика її душі живе. Близькі люди знають ту мелодію і раз у раз відтворюють її у своїй пам’яті. Люди, чиї душі мовчать – порожні бочки. Є й такі.
Цікаву, неочікувану мелодію інколи можна почути, якщо вміти слухати. Ось, наприклад, вишукана дама, пахне дорогим парфумом, говорить правильною мовою, живе правильним життям, а її душа виграє на папуаських барабанах невибагливий ритм. Та й годі. А ось класичний ботан – передбачуваний до кісткового мозоку. Здається, ти бачиш його наскрізь – підйом у шість п'ятнадцять – обов’язково під монотонний дзвін будильника, робота у великій корпорації не рядовим клерком, але і не топом, ланч з колегами і самотній вечір онлайн… Та його душа співає «Ніч яка місячна» Старицького, і щаслива та жінка, що почує ту пісню: він її, милую, куди-завгодно на руках носити буде, а не тільки до хатиноньки.
Твоя душа грає блюз. Моя душа грає фолк. Під акомпонимент дощу виходить цікаве звукове рішення. Будь-який композитор півжиття віддав би за таку мелодію. А я віддала би ціле життя. Аби слухати саме таку мелодію, у такому супроводі, під таке аранжування. Аби відчувати світло-синій сум поруч із тобою. Знаючи, що ти так само його бачиш. Знаючи, що чуєш ту саму музику, що і я.
У нас немає багато років попереду, багато років позаду, а є тільки сьогоднішній вечір. Але цей вечір і є тим, що ми називаємо своїм життям, найщасливішим щастям.

2010.