О друже, який ти красивий!
Хіба що... бракує тепла.
Дивися, мій красене сивий,
я руки тобі простягла!
Глузую, коли ти нестерпний,
лютуєш... Бо відаю я,
як прагне змагатися з серпнем
ласкава усмішка твоя!
Для людства – це примхи погоди...
Для тебе – забава, кураж,
що вдало контрасти природи
вкладає в зимовий пейзаж!

...Буваєш різкúм і мінливим:
веселим, легким, чарівним,
нестерпно брудним і сміливим,
яскравим, дзвінким, крижаним,
проникливо гарним і чистим,
принизливо зверхнім і злим,
холодним, стрімким, променистим,
піднесеним, тихим, смутним...
Ти різний – щодня і щомиті!
О друже, як личать тобі
і річечки, кригою вкриті,
і очі – сумні й голубі!

...Я вдачу твою прохолодну
колись – все одно – розтоплю!
А може... почнімо сьогодні?
Ти ж бачиш – уже і не сплю,
бо мрію прогнати морози!
Хіба не того ти хотів –
розчулено хлюпати носом
від майже людських почуттів?

Не бійся, коханий, огуди –
із вітром вона відгудé!
То ж зватись Весною не буду,
якщо я не зваблю тебе!
Ми разом зануримось в повінь
п’янких, незабутніх хвилин,
і літо підставить долоні
для наших цілющих краплин,
розкине рушник веселковий,
приспить у шовковій траві...
І теплі краплинки любові
притулять щічкú до землі.
...Достигнуть хліби життєдайні,
заквапиться в гості зима...
...Щасливий ти будеш в коханні
і гордий, що все – недарма!