І з яким же полегшенням я звільняюся від цих обіймів, від дрімотного шепоту та нав'язаного райського затишку Чорної Матері! Я дзвінко сміюся та підстрибую до Сонця. Мушу стрибати, інакше не відпустять. Потім я розтікаюся по тілу тієї, що мене породила, тільки уже з її зовнішнього боку. Тут мене називають Джерелом. Подібно до мене, джерелом починає свій шлях і людина. Тільки сміється не вона, а ті, що збираються навколо в момент її народження. Ніби не знають, що прирікають немовля до років страждання та болю...
    Я блищу у травах і від них дізнаюсь своє нове ім’я – Струмок. Отже, тепер мушу бігти, не знаючи куди. Мої гості зазвичай спраглі та стомлені. Ніхто не знає і не цікавиться, як часто зморююсь і я сам... Можливо, через цю спільну втому струмкам легко знайти спільну мову з тими, хто трапляється на їх шляху. Час від часу до мене приєднуються такі ж сріблясті нитки води у травах. В моєму тілі вже поєдналися сотні таких, утворюючи нове Я. Подібне злиття відбулося і з тими, хто приходить до мене... Я бачу, що в кожній людині можна знайти відображення слів та вчинків, поглинутих нею. За ті слова колись чіплялося тоді ще наївне дитя. Ті вчинки служили орієнтиром, поводирем, ніби й справді були незаплямованими.
    Я перетворююсь на справжню ріку. Вже не така швидка, зате дійсно жива. І вільна! Тож будьте вільними і ви, мої води! Мені ж залиште лише течію, бо тільки це і є моїм життям! Ті, що приходять до мене, теж вважають що їх життя – це рух. Я не сперечаюсь із ними. Не зрозуміють.
    І ось я вже море. Море, котре нічого вже не мусить. Я маю просто бути. Для тих, що приходять до мене, та для самого себе. І я дрімаю в обіймах Сивого Батька, і тепер уже Сонце горнеться до мого тіла... Я створене для цього. Як люди створені для того, щоб бути щасливими. Як мало з них знає про це...


19.05.2010.