Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Розквітли квіти? Зараз, чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім’ята,
Сліпа, безкрила — сунеться на дно…

О. Теліга, «Життя»

      Я не була киянка. …я була петербуржанка.
         О. Теліга

      …Пані в капелюшку – неначе королева.
         Зі спогадів про О. Телігу

О Лєно, петербуржко, варшав’янко,
Діано прудконога, Грето Гáрбо,
Чиєсь життя, що вирувало п’янко,
Чиясь фатальна, золота панянко!..
Найтонший пензлик, найясніша фарба
Душі невдатні передати стан,
Яка торкнулась сонця і …загасла,
За віссю світу, де небесний лан,
Розпросторíє, і приймають ясла
Нове життя її, в новітній жбан!..
А ми? Сліпі, безкрилі, недолугі,
Запитуємо: нáщо так було,
З розгону – в смерть, в політики полон…
Всю молодість і вроду – що вже вдруге
Не запізнати, – на вселенське зло?!
Так просто, що здається легковажним,
Так виважено ніби… Падав сніг…
На квіти, і на квітні епатажні –
Колись… колись… На мрії навісні…
На гасла, що тріпоче вітер ними,
Над головами… На задвірки свят…
Сніг падав, як тепер, під шкіру, зимний…
І пропікав, і кликав, сніжив сад
Її, Оленчин… Та принади чину,
Той королівський вибір, вищий спів,
Що не дає ні часу, ні спочину –
Все переважив – на високе звів…
Олено, варшав’янко, петербуржко,
Киянкою ти стала, пані сніжна!
Дай, Боже, пам’яті – най буде ніжна
Ця згадка, наче «пані в Капелюшку»!