З самого початку все пішло шкереберть. Ще не встиг я з’явитися на світ, як не стало матері. Пістолет лежав поруч, наготові, тож вона ним і скористалася. З тих пір він так і лежав на тому ж столі, а з дула його струменіла вода. Моє виховання впало на могутні батьківські плечі, котрі, проте, дуже швидко всохли. Він назвав мене та іншого мене Ігреком та Сіамом. Я обрав ім’я Ігрек бо своєю фігурою нагадував саме цю літеру. Нею ж мене і дражнили. Іншому мені залишилась назва Сіам – бо, власне, сіамським близнюком я й був.
    Так вийшло, що моя потворність затьмарила людську красу. Це була справжня мить слави. Коли однією стороною вулиці йшла гарна дівчина, а по іншому боці я – дивилися завжди на мене. Якби ж тільки дивилися... Баби хрестилися, собаки вили, каміння летіло... Людям властиво сміятися з того, чого вони не розуміють.
    В якийсь момент Сіам почав сваритися на мене, що я перестав розвиватися, а лише паразитую на його тілі. У відповідь я слинив його підборіддя. Батько не витримав цих чварів і теж звернувся за допомогою до пістолета, що все моє життя лежав наготові. Так я став зовсім самотнім. Ніхто не хотів знатися з Ігреком. Та ще й із божевільним...
    Після батька з дула постійно вибігали мурахи. Добігали край столу, падали з нього та топилися у воді, що витекла з пістолету раніше. Інколи я ловив їх та намащував на запліснявілий хліб. Мої страви були кислі та хрусткі.
    Інший я намагався жити нормальним на його думку життям. Навіть влаштувався здирати покриття із дзеркал. Я чув від іншого мене, що це для того, щоб прохарчуватися. Але я знав, що Сіам робив це тому що не міг не робити. Йому таким ненависним став я, що він ладен був щоденно нищити мене хоча б у дзеркалі. Сіам кожного разу націлював його на мене, а потім зішкрябував покриття ножем, нігтями та зубами, коли лють зовсім вже оволодівала ним. І ця людина називала мене навіженим.
    Врешті-решт, інший я заснув. Разом із собою у сон він забрав і ноги. Цікаво, їм може щось снитися чи сон приходить тільки в мої голови? А потім прийшов трунар і сказав, що нам треба їхати. Це була безлюдна процесія. Я лежав просто в кузові, голова іншого мене билася об борти, а трунар кричав із кабіни що поздирається фарба. Навіть уві сні інший я нищив мене, зішкрябуючи покриття. А я тримав його руки, що від нерівної дороги підстрибували й розповзалися по дну кузова.
    Я не скористався пістолетом і земля наді мною ще довго ворушилася. А потім пішов дощ. Тільки для того, щоб утопити мурах, що виповзли на поверхню. Навіть він з людьми заодно.


2.06.2010.