У зіницях – неба голубінь,
На чолі – важезних дум плетінь,
На вустах – невисохла печаль,
На обличчі ненависть і жаль!
Так іде по рідній стороні,
На незгасле світло у вікні,
Щоб згасити мрії і життя,
Відпустити душу в забуття!
Так іде і з кожним кроком біль
Викликає у простій душі земній,
За собою смерті килими
Вистилає рідними людьми.
Й порятунку-помічі – нема,
І попереду – не світло, тільки тьма.
До кінця не кожен доживе,
А кінець той невідомо де,
А кінець той, хтозна ще який:
Чи щасливий, чи сякий-такий!
І чи можна переживши все
Полюбити знов в житті живе,
І чи можна вірити в добро,
Після пережитого всього?
По Вкраїні йшов не один рік
І згинався український чоловік,
Своїх рідних і близьких він хоронив,
З кладовищ збирав врожай, як з нив.
Змучившись від голоду й незгод
Свій свого з’їдав в нестямі мій народ.
Свій свого давив і убивав,
Потім хоронив і поминав.
І в жагу кошмарів і думок
Божеволів… і таке було!
А тепер, на відстані, крізь роки
Ми повинні пам’ятати всі ті кроки,
Всі помилки і невдачі врахувати,
Щоб такому на заваді навік стати,
Щоб ніколи це не повторилось!
Все зробімо для цього! ПОМОЛІМОСЬ!!!

2008 р.