рік 2010..
1
Сирість , запах цвілі розносився по всій камері. Сірі стіни поїдали своїми очима всю душу і різали на часточки серце. Ця безодня темноти і мряки просила забутися , поринути у спогади і там зникнути назавжди. І тоді б ні божевільні крики в’язнів, ні тьмяне світло, що крадькома проникало крізь грати , не змогли б порушити тої мертвої тишини, що в той час , наче залізними ланцюгами стискала його серце. Ні, не думка про соціальне становище після виходу , а жаль , щирий легкий жаль робили пана Вовчука таким безпорадним і маленьким супроти цього гнилого середовища.
Опустивши голову на коліна, Михайло сидів на гнилій лаві і грубими пальцями скуйовджував густе , наче жмуток сіна , волосся. І лише тихенько, раз у раз буркотів собі під ніс :
- Чорт, і треба ж було так вляпатися… Що ж я не врахував?! Може якби ставка…О! Гм….Ні, напевно, все – таки просто не повезло! Треба швидше вибиратися звідси , а то пропаде бізнес, а там же не можна…..Та що ж я? Якийсь безпорадний зовсім став.
Враз якийсь охриплий голос конвойного змусив Вовчука стрепенутися і прислухатися до його слів. Це викликали пана Михайла на побачення.
- А знов хтось прийшов пожаліти ,- прошептав в’язень. Краще б адвоката досвідченого знайшли !
Тюремні коридори здавалися такими довгими і вузькими, що ладні були задушити своєю задухою. Лише дві криві тіні, як примари сунулися за конвойним і понурим чоловіком. І вони , наче хапалися своїми кістлявими руками за світло і хотіли відірватися від обох тіл, але там де світло було більш тьмяним опускалися і смирно ішли далі. Ось уже і видніються двері до якоїсь потаємної кімнати. Пан Михайло бував уже тут не одноразово, тому сміливо увійшов до зали де проходили побачення родичів із засудженими.
За невеличким металевим столиком сиділа худорлява жіночка , її сірі, як туман, очі були майже не помітні на фоні великих круглих мішків під очима і там же було видно перші , але вже досить глибокі зморшки. Здалека її ніс нагадував тоненьку пряму лінію яка врізалася прямо між чорні , акуратно повищипувані, брови. Їхні напівкруглі серпики при здивуванні високо підіймали маленьке чоло і разом з тим на ньому з’являлися до того часу не помітні товсті зморшки. Але їх якось акуратно приховувало тоненьке золотистого як колосок пшениці пасмо волосся. Вся її постать нагадувала витончену середньовічну натуру в якій скриті страждання віків.
Жінка нерухомо сиділа чекаючи від Михайла хоч якогось жесту, але все марно. І тоді пані Вовчук мовила:
- Михайле, як ти? Ми всі дуже хвилюємося за тебе.
- Ох, хвилюються вони…Чого ж я досі тут, а не на волі?? – грізно відповів чоловік тремтячими губами.
- Як, як ти можеш таке говорити, чоловіче,? – ледве стримуючи сльози прошепотала пані Любомира, - Та ж ми уже все майно, що залишилося продали аби…. А ти.. таке…Це жорстоко..
- Гм…. Майно вони продали.. А я що якась річ не потрібна, що для тебе золото і будинок важливіші за мою свободу?? Що ж мені не жити тепер, бо ви залишитеся без статків? – У гарячці кричав Михайло, розмахуючи руками і притупуючи ногою, наче хотів увесь світ розбудити і доказати , що він ще людина, яка потребує уваги.
Жінка , опустивши покірно голову , над чимось думала, шукала вихід із ситуації. ЇЇ чоло розділилося глибокою зморшкою, що наче річка між двома берегами. Так, це все ті злощасні вечори , які пані Любомира присвятила роздумам над життям. Адже вони не покидають її світлої голови ще із першого дня після одруження ,лише стають все повнішими, наче колосся , що наливається життям, достигає щоб потім його вижали.
Раптом глибоку тишу обірвав в’язень
- Ну, чого ти мовчиш? То що адвокат, погодився?
Пані Вовчук стримано похитала головою і додала
- На жаль пан Шевчук відмовився братися до цієї справи, але він порадив мені хорошого спеціаліста.
Михайло озлоблено вискочив з-за столу і почав бігати, заклавши руки за спину, з одного кутка кімнати до іншого. Деякий час він нічого не говорив до дружини, але врешті решт запитав :
- І що той , погодився? Я його знаю, як його звати ?
- Ганцов Степан Володимирович!
- Ганцов?? Мммм… Щось не знаю такого .. Сума його влаштовує ? Скільки ти платитимеш?
- Ціна залежить від того , якого рівня складності буде для нього ця справа. А це я зможу вияснити лише після того, як він ознайомиться з паперами.
- Добре ,нехай так. Але ти там не шкодуй грошей, чуєш? І не торгуйся з ним, бо це мій останній шанс.
З такими словами пан Вовчук розвернувся і направився до виходу, опустивши своє похмуре обличчя вниз……….
(далі буде)

задум автора- роман...публікую першу частину, а невдовзі опублікую 2.