Рейки давно скінчилися, і тепер трамвай рухався у хащі, що виднілися на горизонті далеко поза межами міста. Стежини, котрі різали ту місцевість, не знали дотиків ні людських ніг, ні людського сонця. Пасажири принишкли і тільки скоса дивилися на мене. Було чого. Мої ноги вже годинами не діставали до підлоги, а сам я посірів і ніби зсохся. Невідоме прагнення будь-що триматися за поручні під стелею врешті-решт вилилося у те, що я повис посеред салону.
    Розхитуючись у такт руху трамвая, я бовтався й постійно вдаряв когось із тих, що стояли поруч. Вони відходили. Так навколо мене вималювалася мертва зона, і тільки пустка стала моїм супутником у цій останній мандрівці. Якийсь студент регочучи, накреслив крейдою на підлозі коло, центром якого я й був.
    Погляди, кинуті на мене, перетворювались у смолу, що поступово, знизу догори, вкривала поверхню мого тіла. Втім, я вже не був упевнений, чи можна було назвати це тілом. Клейкими стрічками погляди чіплялися до моєї поверхні, огортали п’янкими обіймами, заліплюючи пори та згладжуючи нерівності. До останнього я розрізав смолу власними віями, однак ниткопоглядів було більше, ніж я міг витримати. Це було надто настирливо і аж занадто методично...
    Тепер я був коконом, і роль моя майже задовольняла мене. Під вагою навислої смоли я вже не міг розхитуватися. Цим скористався все той же веселий студент. Він повис на мені та почав фотографуватися. Руки мої намертво прикипіли до поручнів, тому він нічим не ризикував. Хіба що забруднити футболку із написом «Терпимість».
    Я просився на вулицю. Я вимагав, щоб мене залишили у спокої. Я шелестів віями під шаром смоли, чим доводив до сказу пасажирів. Хащі були вже зовсім поруч, коли мене, з прикипілими до руки поручнями, викинули із салону і залишили тліти під палючим сонцем.
    Трамвай занурився у хащі. А я... А я так і не дізнався, що у них. То місце для звірів, не для мене. Бо я людина. Хоч і кокон.


4.11.2010.