На ток-шоу молотять активніше, ніж на токах,
хоч по-справжнього путніх нема ні видовищ, ні хліба.
Хто з нас думав раніше, що буде країна – така?!
Хто підтвердить тепер, що його це провина чи хиба?!

І мені вже однаково – в записі там чи онлайн,
хто в запіллі жирує, а хто – в президентському пулі
з тих, що ллють Ніагари концентрованих лайн
й одне одному тицяють недотóркані дулі.

Я помалу почав забувати нормальні слова,
максималістські читаючи з мурів графіті
в місті, де, наче за графіком, рік проминає чи два –
і нова мерехтить марево-люція на граніті.

Здох, лінчований плебсом, останній офірний козел.
Шлях новий до блаженства нам дано – за нашої згоди:
серпантин а ля Мебіус. З надписом: Welcome to hell!
(а проте вільно вірити всім, що на небо це – сходи).

Я волів би замешкати в діжці, на подив та глум,
аніж вештатись містом, розпачливу носячи свічку:
все, що міг би знайти, – вже пливе у несплячий ньюзрум
і стікає додолу, в біжучу вливаючись стрічку.

2010