На все буває Божа воля.
Не я слова такі сказав.
Та розлучила мене доля,
З тією, що я так кохав.
Здавалося б, на все в житті,
Повинна буть якась причина.
Та не зійдуться вже путі,
І не зіллються половини.
Минуло вже багато літ,
Від мого першого кохання,
Та в серці залишився слід,
Так кохав вперше і востаннє.
Де ті роки, де те дівча?
Що моє серце полонило.
Із блиском чарівним в очах,
Що усміхалося так мило.
Чи зможу я почуть її,
Той ніжний голос, що немов,
Для нас співали солов»ї,
Про нашу юність і любов.
Я цілував вуста медові,
З солодким присмаком вони.
І руки ніжні, мов шовкові,
Сплітались в обіймах тісних.
Дійшло вже навіть і до того,
Я пам»ятаю крізь роки,
Що я у неї, перед Богом,
Просив і серця і руки.
Та не судилось бути разом,
Чому так сталось? Я не знаю.
І серце заболить відразу,
Лиш тільки я її згадаю.
Вона давно живе в чужім краю,
Та я до неї усім серцем лину,
І вона знає про палку любов мою.
Побачити б її хоч на хвилину.
А вдома в нас вже вишні зацвіли,
І буйним цвітом душу непокоять.
Не знаю я, чи зможу, і коли?
Душевну рану, що болить, загоїть.

2009 . 10. 02