Коли повертаю на кладовище, хрести розкидають руки і не пускають мене. Видно, маю ще достатньо життєвої снаги. Але я обережно обминаю їх і спиняюся біля могили брата. Він дивиться на мене з жалобної картки тим веселим поглядом, який закарбував столичний фотограф у різдвяні свята. Скільки гляну, чогось щоразу прилипаю зором до простої картатої сорочки — фотографія відбила тільки чорно-білі тони, а я ж пам'ятаю, що то — зелене з білим. Так як пам'ятаю, що на фотографові була нейлонова сорочка й краватка — верх тогочасної моди й розкоші. Згодом усе те перекотилося через села і відійшло в минуле. Тепер у нас інший одяг, який годі було й уявити. Багато всього змінилося за десятки літ — хати, речі, життя.. За цей час я постарів, стомився, розучився дивуватись, а брат зостався незмінно юним, тому що для вічності навіть сотня чи тисяча років коротша за найменший мент.
Вічність безмірна. Тому перед нею маліє все земне. А ми — лиш падаючі зорі, і наша головна суть — світити, не бути марнотою. Ця істина найбільше відкривається тут, на горі, де осіла несхитна тиша, яка глушить і щебіт птахів у гущавині, і гуркіт машин за деревами, і гамір села внизу над ставом, щоб серцю ніщо не заважало підноситися над тлінням. Тільки трава скрутно шелестить про те, що сюди так рідко приходять очищатися від скороминущого. Он могили позаростали бур'янами і їхню печаль приречено стережуть залізні огорожі, що давно вже плачуть іржавими слізьми. Чи вже нема кому доглянути, чи від буденного ніяк не одірвуться?
А весни летять, і стають нові ряди хрестів — заступають дорогу тим, хто ще може потурбуватися про притулок душі. Бо тільки по цьому нас розрізнятимуть, коли час накаже лягти тут навічно і зрівнятися з усіма. Саме про це належить пам'ятати щомиті, якщо хочемо, щоб наші гостини на землі були гарними.
Поки хрести відпускають нас — ми відчуваємо щастя життя і йдемо до села на своє випробування.