Людська душа хотіла любити іншу душу, але притулку серед людей не знаходила. Адже в них стільки роботи й клопоту на землі, що прислухатися до любові ніколи. Бо що їм той порожній солод серця, що їм та гола радість душі — з цим добром до крамниці не підеш, дітей не одягнеш і не нагодуєш.
Але ж людська душа, народжена любити, потребувала когось опікувати. І тоді вона пригорнулася до цуцика. І це не отваринило, а піднесло людину, бо життя її стало необхідним живому створінню і мало за що триматися.
Звідтоді двоє сердець не розставались, викликаючи тією любов'ю подив і нерозуміння в людей. А подив та нерозуміння збуджують цікавість і спонукають допитливих словом чи дією розколупувати таємницю.
Після чергового колупання хтось застав ті серця не в кращому настрої та й пішов оповідати, що людина плаче а песик скиглить. Односельці швидко зміркували по-своєму: «Видно, перепала чоловікові зайва чарка, от і виливається слізьми. А цуцик же крихітний — куди йому де наших псів, тому й скімлить».
Таке пояснення багатьох влаштувало, бо кому потрібна істинна причина чужих страждань, тим паче, коли не хочеться ними перейматися?