Володимир Панченко
ЛІТАКЦЕНТ
02 Гру 2010 04:00

Андрій Содомора. Фото М.Руденка

— Андрію Олександровичу, з чого, як у Вас почався інтерес до античності?

— Інтерес до античності я відчув тоді, коли сів за студентську лаву, у п’ятдесят четвертому році. Взагалі ж я хотів бути істориком (нерозумна ідея на ті часи!), бо вже тоді мав бажання писати: історія, здавалось мені, постачатиме матеріал для писання. На щастя, на історичний факультет не вступив (не вистачило «балів»). Недобір був на класичній філології − тож мене перевели туди. Відтоді переконаний: випадковостей немає. Було й потім безліч таких «випадковостей», що виснувались у лінію долі. Тут, у Львівському університеті, ми ще застали представників старої, гімназійної, школи. На кафедрі класичної філології працювали: Юрій Мушак, уродженець бойківського села, що дивував усіх феноменальною пам’яттю; Михайло Білик, перекладач «Енеїди»; вчений зі світовим іменем Соломон Лур’є (провадив нашу групу від першого й до останнього дня навчання в університеті); талановитий лінгвіст Іван Андрейчук: міг цитувати й інтерпретувати будь-який пасаж із Біблії, з Гомера… Було тут чимало інших цікавих постатей (їхні літературні портрети згодом я подав у книзі «Лініями долі»). Вони й заохочували нас до перекладання.

У ті роки (ще задовго до появи «Вибраного», що побачило світ у Києві 1966 р.) ми вперше почули інтерпретації Миколи Зерова, і це було наче прочиненим віконцем в античність − живу античність. Михайло Білик, до речі, полюбляв оповідати нам про свої мандрівки Римом та Афінами. Ми, щоправда, не надто дослухались до слів заглибленого у минуле (рідко розплющував очі) нашого латиніста − «Зевса»; кожен, однак, радів, що за тими розповідями спливає час і меншає шансів бути вписаним у «чорну книжку» (носив її у внутрішній кишені плаща)… Набуваючи знань (більшість часу, на жаль, ішло на вивчення суспільно-політичних дисциплін), ми все ж не могли позбутися неприємного відчуття, що вивчаємо… «мертві» мови. Розуміння живої античності прийшло аж через десятиліття як результат постійної праці − читання, перекладання…

— Незабаром – наступного року – виповнюється 50 років з того часу, як Ви взялися за перекладацьку роботу. І почали Ви зі свого улюбленого Горація?

— Почав із Горація, власне, під впливом інтерпретацій Миколи Зерова. Хотілось і собі «заримувати» римського поета: гадав, як є рима − є поезія. Пам’ятаю й досі, як пишався своїми строфами з Горацієвої «Левконої»: «Не питай, не питай, Левконоє, / Нам ніколи того не збагнуть, / Скільки літ проживемо обоє, / Яку долю боги нам дадуть…» Спливло чимало років напруженої праці, поки я зрозумів, яка ж то була наївність − думати, що ті рядки мають бодай якусь крихту з Горацієвої поезії, яку смакували найтонші цінителі слова − Вергілій, Овідій, Меценат!..

А от оду «До друга», що вийшла друком (аж не віриться!) у 1961 р., спробував перекласти уже «розмірами» оригіналу (т. зв. алкеєва строфа): «Ми йшли пліч-о-пліч, друже незмінний мій, / В той час важкий, як Брут нас водив у бій. / Який же бог під небо рідне / Знову тебе повернув, квірита?..» Натяк на незвичні для нашого слуху ритми − ось що й тут залишилось від знаменитого лірика.

Повний мій переклад творів Горація вийшов друком у 1982 р. Я сам же його й «розкритикував» у своїх «Студіях одного вірша» (2006 р.): половину книги присвятив своєму баченню тієї поезії і можливостям бодай якоюсь мірою натякнути на її вершинність. Зіставив окремі, виконані декілька десятків років тому, поетичні строфи − з нинішніми варіантами, щоб самому побачити та й читачеві показати, яким є шлях до Горація (покращувати римовані переклади, які одразу ж подобаються читачеві, − марна річ: стежка солодкавих , хай і милозвучних, переспівів веде не до античного поета, радше віддаляє нас від нього). Тож моїм улюбленим поетом Горацій став не одразу. Я і сьогодні йду до нього − поета, в чиїй творчості, мов у краплі води, бачимо всю античність…

— Ви якось сказали, що завжди радите студентам відважитися написати дослідження “Горацій в Україні”. Поки що воно не неписане. Але якби таке дослідження писали Ви, то які б у ньому були сюжети? Один із них спробую вже тепер “вгадати” – Григорій Сковорода, так?

— В українському літературознавстві щодо цього вже чимало зроблено; достатньо згадати хоча б праці Євгена Грицака. Йдеться, однак, про масштабніші дослідження, де висвітлювалися б найрізноманітніші аспекти присутності Горація (отже, античності) в Україні! Включно навіть з архітектурою: скажімо, львівські ренесансні кам’яниці побудовано на засадах «золотого розтину», звідки виснувалась і Горацієва «золота середина». Ця праця була б на роки; дослідник зростав би при ній, ширив би обрії знань у найрізноманітніших галузях філологічних — і не тільки філологічних — наук…

— Ви – автор повісті про Горація. Віктор Неборак, Ваш і наш друг, писав, що Ваш Горацій вийшов схожим на… Андрія Содомору. А яким уявляється Вам людський образ цього поета поетів?

— Коротка повість про Горація, «Наче те листя дерев», про яку так гарно відгукнувся Григорій Кочур, − фактично проба пера. Пам’ятаю й досі, як я розкошував у зібраному матеріалі, пробуючи зазирнути у життя поета («віконцем» − переважно його твори) і побачене перенести, радше пере-класти на папір. Оригінальне писання − теж своєрідний «переклад». Описуючи деякі сцени, наприклад, першу зустріч нікому ще тоді не відомого Горація, сина відпущеного на волю раба, − з самим Меценатом, я, правду кажучи, зворушився до сліз (часто, до речі, думаю над природою таких-от зворушень, але то вже радше психологічна тема).

А що Горацій буває схожим на того, хто про нього пише, як у перекладах − на того, хто перекладає, то цього, мабуть, не уникнути, й чи загалом варто уникати?.. Чимало деталей, що творять т. зв. ефект присутності, справді почерпнуті з особистих вражень, з дитинства. Загалом же, Горацій близький мені передусім притаманною його вдачі самоіронією, схильністю до роздумів, тверезим поглядом на себе, на свої вади й недоліки. Відомий і приємний для всіх часів вислів Теренція «Ніщо людське й мені не чуже» − передусім Горація стосується… Що ж до зовнішності співця золотої середини, то він сам себе, знову ж таки іронізуючи, змальовує в одному зі своїх послань − подає свій «автопортрет»…

— “Антична поезія – це звукова поезія” – стверджуєте Ви. Що це означає? І чи не в цьому полягає половина проблеми перекладності/неперекладності античних авторів? Що, на Вашу думку, в принципі є неперекладним?

— Єдність звуку і змісту − ось що таке антична, й не тільки антична поезія. Але антична − передусім: тодішня поезія − звукова поезія (античні не знали, що таке читати подумки). Саме звуковими образами античний поет «достукувався» до серця слухача. Саме слухача, а не читача! І це дійсно вражаючої сили образи. В одній із своїх од Горацій уявляє себе у підземному царстві, серед тіней померлих (поета, в його ж посілості, мало що не вбило, падаючи, якесь дерево): там на млистому безгомінному тлі лірик Алкей б’є золотим плектром у струни своєї ліри, а безголосі тіні «п’ють вухами» нездоланну навіть у підземній млі музику запального воїна і поета. Але це тільки переказ «змісту»: звукові й зорові образи тієї строфи, разючі контрасти ледве чи знайдуть собі аналоги в усій європейській поезії. Але, за всієї неперекладності, − «Navigare necesse est», − потрібно плисти далі… Як у Франка: «Проти рожна перти, проти хвиль плисти…». Ті «хвилі» − то незвичні, часто неподатливі ритми, то − часокількісна (метрична) система віршування, наскрізна, яку здебільшого неможливо передати, гармонія вірша… А ще ж полісемія латинського слова. «Carpe diem», скажімо, у перекладі − «Лови день». А дієслово «carpere», зауважмо, має понад десять різних значень. Звідси й сумний результат: що в оригіналі об’ємне, глибоке, динамічне, барвисте (слухач має вибір, простір для співтворчості) − у перекладі нерідко стає спрощеним, плитким, нецікавим, банальним. Та не конче й до вислову, до вірша вдаватися − візьмімо окреме слово: зіставмо, наприклад, глибоке, темне й протяжне «umbra» − і наше, перелітне, мов метелик, «тінь» (синонімів, до речі, не маємо): два діаметрально протилежні слова-образи… А слово «umbra» в Горація дуже часто буває ключовим − концентрує в собі найпотужніший заряд його лірики. Щоби зрозуміти, що Горацій дійсно «Il poeta del dolore», поет болю, треба чути його поезію, сприймати її в ідеальній єдності змісту й звуку…

— У Вас як перекладача були могутні “суперники”. Наприклад – Микола Зеров. Як Ви оцінюєте його переклади римлян, зокрема Вергілія? Знаю, що невдовзі має вийти в світ великий том Вергілія у Вашій тлумачній версії – що в ньому буде?

— Миколу Зерова, до речі, в числі сотень інших інтелектуалів розстріляно у Карелії, у Сандормосі, для відзначення, як свідчать документи, двадцятої річниці «Великого Октября»… Десь там (годі й вірити в те!) він перекладав Вергілієву «Енеїду». Переклад, на жаль, зберігся тільки частково. Свої враження від інтерпретацій цього великого Майстра слова викладаю у книжках «Під чужою тінню» та в «Студіях одного вірша». Кажу «інтерпретації», бо саме цей термін (особливо коли мова про Горацієву лірику), на мою думку, найкраще передає творчі засади М. Зерова, який, на противагу до «точних» щодо «змісту» академічних перекладів, дбав передусім про соковитість українського вірша, свіжість мови й характерну для неокласиків скульптурну викінченість образів. Так склалося, що мені (я народився у тому ж таки тридцять сьомому) випало вести римську борозну Миколи Зерова, грецьку − Бориса Тена. Веду, однак, дещо по-іншому. Про це − у згаданих книгах…

Справді, ось-ось має вийти в світ мій переклад Вергілієвих «Буколік» і «Георгік» (це найдовершеніші, найулюбленіші його твори), а також ранні поезії «мужика із Мантуї» (так назвав Вергілія в однойменному сонеті М. Зеров). У цьому ж томі − обширна передмова, де намагаюсь подати своє бачення Вергілієвого слова на тлі доби; ще обширніші − коментарі; окремим розділом − найцікавіші вислови Вергілія, включаючи й «Енеїду»; кожен вислів подаю у своєму поетичному перекладі, коментую, зокрема, − щодо поетики й можливостей перекладу. Також, що зацікавить перекладознавців, − давніші (починаючи від Опанаса Лобисевича) поетичні версії згаданих творів: Осипа Шухевича, Івана Франка, Миколи Зерова, інших перекладачів.

— Одна з Ваших книг називається “Жива античність”. Що Ви вкладаєте у слово ЖИВА?

— «Жива античність» таки справді була для мене пробою пера. Книжка має успіх (вийшла уже третім виданням), а причина того успіху, мабуть, у тому, що я спробував глянути на античність, сказати б, ізсередини; античних авторів, не осучаснюючи їх , а «пошанувавши їх старожитність», зробив нашими сучасниками. Проакцентував не те, що різнить, а те, що нас єднає в духовному просторі − не тільки на рівні розуму, а й серця, душі… А щодо самої назви, то тут, якщо глянути в суть речей, як це робили стародавні, прикметник «жива» видається зайвим: хіба може бути мертвим те, що у сфері духу?.. Це ми, хоч і говоримо про ті цінності, можемо, надто у наш гучний, технізований вік, не почути живого, хай і тисячі років тому мовленого, до нас же зверненого слова, можемо не зауважити в ньому «зерна правди молодої»…

Розпитував Володимир Панченко
http://litakcent.com/2010/12/02/andrij-sodomora-ja-svidomo-jdu-do-horacija.html