Пастелі останнього літа
        вже ллються на місто безладно.
Твій Київ вечірній, горіхово-шоколадний,
маршрутом кільцевим
        виводить свій звичний «о’к».
Вокзали, розкривши пащеки,
        впускають потоки людей.

Ти. Вечір. Неділя.

Я знову тиняюсь без діла,
        годую чужих голубів –
і очі мої голубіють, і небо усіх кольорів,
неони пославши до біса,
        розводить свою акварель.
І ти посміхаєшся світло: «Я знаю. Конечно, апрель…»

Ти знаєш…
        І повняться сіллю

долоні німих жебраків,
        що щастя збирають по гривні.
Так глибоко в сонному вирі…
Кому і для чого ми винні?
Це серця гойдається човник.
До гирла безпечно тече,
        поволі зникає Почайна.
Будуймо нарешті ковчег.

Я. Місто. Ти знаєш. Востаннє.