І знову ти впхала мене у цього вузького светра! Звісно, він же так підкреслює талію і те, що її спотворює. Те, що зародилося у мені без твого відома, бажання та згоди – життя. Для мене і досі загадка, як тобі це вдалося. Та ж на тобі навіть одяг мертвий! І я – напівживе... А ти життям кидаєш виклик життю!
    А навіщо ти носиш той плід під моїм серцем уже стільки часу? Чи не тому, що перехожі благодійники збільшили свої пожертвування? А потім, горді собою, приходять додому і розказують своїм близьким про тебе, про нього, про нас… Я здалеку бачу скрушне хитання їх голів, коли вони натовпом вертаються, щоб покрутити хороводи навколо тебе, закидаючи твою тупу посмішку монетами.
    А чим іще заплатиш ти за воду, що заливає твої очі, стікаючи краївкою неба? А за кляте спиртне? Ти ж бо ніколи не читала і не будеш читати йому класиків, а максимум – цінники на aqua vitae! У нього ніколи не буде матері. Не буде друзів, не буде любові. Не буде ні кішки зі зверхнім, проте люблячим поглядом, ні собаки із теплим язиком. Зате на нього чекають брудні голуби і таргани, що своєю огидністю подібні тобі.
    І при цьому ти й справді чекаєш на продовження власної казки? Воно й не дивно. Якби ти не вірила у чудеса – ти б хоч чогось була варта. Можливо, навіть я б тебе любило. Але продовження не буде. Я відміню його.
    Я ж підгледіло, що він уже випалює кров’ю послання у твоїй утробі. І той напис виє, що треба тікати з цього тонучого судна. Він буде першим щуром, і я б не хотіло, щоб у нього знайшлися послідовники. Поки ти спарюєш мої коліна із сірістю міської бруківки – плід сорому та сором твого плоду роз’ятрює мої нутрощі.
    Цієї ж ночі я виплюну його між власні ноги так само, як ти випльовуєш нечистоти крізь зуби! Він покине мене, твоє вульгарне та отруйне тіло. І знаєш що? Ти мені навіть не помстишся.


13.04.2011.