Місто химерне,
де міми, жонглери, черниці;
губи – солодкі чорниці і чорна жага,
фенікс волосся – і пальці плетуть плетениці,
кучері, довгі спідниці, перон, пилюга…
…день, наче кіт,
на пістрявій перині засне…
Місто блаженне, в якому щасливі та не.
Місто, що місить життя,
наче тісто на булки,
місто – як вирок,
на голову_сніг,
як цидулка:
похапцем літери курячі вгору і вниз,
місто – бруківка, немов одруківка,
карниз;
голуб, що падає долу,
а тінь голубина –
вгору ширяє.
Це місто – у небо драбина,
напнута линва
між «до» та «що буде по тому»;
зграї драконів, цвіт груші, уперше – додому,
не відпускаючи – чуєш! – твоєї руки…
Місто – це звуки:
голубка, трамвай, каблуки,
Місто – як мітка чи родимка –
щонайрідніше…
Цоки і цоки.
Зозулька в дзиґарику.
Тиша.
Втишено, вчаєно…
Липовий чай.
Охолонь.
Місто, де руки зрослися листками долонь,
гілля сплелося, коріння клубком повелося,
сни, як синиці, щебечуть у кроні волосся,
щастя притишене, як не-мовлятко, росте
пагоном сонця:
- Кохання моє золоте.