«За вісімнадцять хвилин твій вихід».
- Ну що ж, попереджений, отже озброєний! –
Пожартувати у нього завжди був привід,
Але був до загадковості якийсь окремий.
Іскрометна іронія з лука
Вилітала завжди проти вітру.
І, як крила, розправлені руки,
Накликали більш сонця із літа,
Хоч завжди любив свої сріблясті вогники,
Милувався із них годинами…
Тамував у душі всю паніку…
«Загадай на цю зірку, знайди мене!»

І такі жарти з іронії щовечора.
Ці слова повторяв із літа…
Виливались хвилини з глечика,
Білим туманом пливли по світу…

* * *

На табличці: «Не турбувати,
У клієнта евакуація!»
Чи то занадто мрій, чи то замало практики,
Але дивитись на зорі – її традиція.
Зелений чай з жасмином. І з місяцем.
Сидіти на ньому, замітати сліди.
«Згаслі зірки» - раритет.-колекція.
Їх підкорили серця холоди…

Сидить і дивиться, самотня, у вікно,
Десь там живе її крилата мрія.
Вона пила чуже життя – вино,
Не так до щастя, як до оп’яніння.


* * *

А якщо набрати номер навмання?
Рахую зірки – вони допоможуть.
Далі, напевно: «Привіт… А це – я!»
Ну все, кнопка «Виклик»
...Гудки...

* * *

Отак часом спокійно собі ідеш –
І тут – спіткнешся об долю…

Повірити, й не повторити долі?
Лишить зірки без права на бажання?
Ідуть в життя маленькі бандеролі,
Щоб вберегти мене від двох годин чекання.
А далі вечір – довгий марафон.
Ідеш, не знаючи ні старту, ані краю.
Нема початку… Віщий телефон
Не дав мені допити свого чаю.
І я знов йду… Увечері… В театр,
На вії мені скочувались зорі.
Який холодний передвісник свята.
Чекаю бурі, але йду у море!
Кортить же вічне! А кортить, мабуть..
Я вперше бачу: Зорі, мов скляні,
Висять, мов яблука, точніше їхня суть,
Вуста торкають полум’ям холодним.

А я іду весняно і піднесено,
Чомусь занадто, але що втрачати..?

Життя ж, воно не буде перекреслено?
Які зірки… А що,
Як загадати..?

* * *
…

* * *

І зараз, через кілька десятків років
Майже все по-звичайному лишилось:
Зал завмирає і досі від кроків,
Дружина в віршах тихо виливає ніжність.
Щовечора за чаєм діляться враженнями,
Як і тоді, вперше, посміхаються очима.
Кожен, як і спочатку, переслідував надію…
Але все це залишалося за порогом кімнати.
Обох тоді летіли в мрії, як у вирій,
Забувши час, меридіанні грати…

Вони страшенно любили свої вечори,
Свій ритуал: мрії – на двох.

Тоді вона любила читати вголос.
Щовечора відкривала нові грані почуттів.
Нею завжди керувала щирість,
І ним, хоч актор, та душею кривити не вмів.

* * *
Вже назбиралися цілі стоси записників…
Цього дня вона вперше їх… ПЕРЕЧИТУВАЛА
«Яке ж кохання..! Цих мільярдів слів
Занадто мало. Ще все не написала…»

Вона писала завжди. Просто не вміла не писати.
І до цього моменту ніколи не виникало запитання;
«Про що писать? А як це все почати?»
А тут взяли за душу чудні переживання.
Сонце минало час своєю одвічною ходою.
Хаотичні думки злітались на листок.

Ох, досвіду мій милий, що зі мною?!
Кого чекає твій одвічний крок?

Поезіє, стою перед тобою,
Вертаючись від сутіні проблем…
Поезіє , повідай, що зі мною,
І звідки в серці загадковий щем?
Я тобі вірна! Ти мене читаєш…
Ніколи не повторюю слова.
А це – не день! Я вже себе не знаю.
Від вічності смутніє голова.
Такі холодні пальці в невідомості!
Мене чомусь секунди потрясли.
Невже,.. о Боже, це вже кінець повісті?!
Невже у літо стежки поросли?
Не може буть! Поезіє, повідай…
Чи може це в Історію квиток?...

Слова летіли в серце, як у вирій…
Обривок…
Суть…
Дверний дзвінок.

- Sole, buongiorno! Come va? -
І квіти.
- Вітаю, коханий. Люблю… -

І цілує… -
А нам з тобою – поговорити…

Літо у місті вже більш не ночує…


* * *

Ну от, зранку літо, надвечір – уже восени.
Історична закономірність: на цьому зламі стаються зміни.
- Скоро зірки світитимуть по-іншому.
- Ти про що, поясни?
- Я звільнився з роботи, і … не запитуй причини…
- Це не все. Твої очі не вміють брехати.
Є щось більше. Ти ж прийшов, мов вернувся зі страти!
- Просто я… Просто я повертаюсь в театр.
Набридли мені механізми і апарати!
Це ж півжиття у цих декораціях.
До суті копаюсь – нема!
- Напевно, ти все ж, маєш рацію.
Одноманітність – то вона ж - німа!
А завжди хочеться знати більше,
Особливо те, що поза межами віку.
В тісноті хочеться простору ,тиші,
Абсолютного! А не фальші дволикої!

…Скоро зірки світитимуть по-осінньому…

Якісь незрозумілі відчуття…
- Це ж треба буть такою вірною,
Так вірить в долю, щастя, в забуття…
Хоча, я й сам, приручений до волі,
Цю правду вірності сповідав до кінця.
Я так навчився в історичній школі,
В одного дивного старого мудреця.
Час – цей мудрець. Історія – не школа,
Це гіркий приклад досвіду сторіч.
- От через це всю душу перемучила…
Війна в мені. Війна між протиріч.
Одні говорять: не вдавайсь у здогадки.
Облиш, який він Фауст? Це ж у Гете.
- Ну а про інші ти не маєш й гадки…
Хоча й не варто. Марно говорити.

Краще залиш ще краплю доброти.
Я дуже люблю, коли ти читаєш!

* * *
Зведи в мені сполохані мости.
Спинися, мить! Ти вічності не знаєш!
Ти підданка сліпому королю.
Лиш тихо пам'ять спалюєш вустами.
Ніколи не скажеш: «Люблю!»
Бо любові не скажеш словами.
На останок лиш, на півдорозі
Ти дивишся у вічі королю.
Чекаєш дива у німій тривозі…
А чуєш: «Геть!» -- несказане «люблю»!

* * *

Чи розказати, чи вже, мабуть, досить?
Який сьогодні вітер уночі!
А думка слова. Слова просить!
Старі берези – майже скрипачі
Вчора ніччю виплакали всі зорі.

А сьогодні надворі пусто.
Цілі галактики слів прозорих,
І все це … - все мій Августо!

Не хочу вірити: щось має статись...?
Моє бажання? – Та нема ж зірок!
Це ж, як ідеш на страту:
А там до себе ближче – всього крок.

Чомусь думки переплелися з спогадами.
Навіщо час? – Все інше – суєта.
Отримати з невІдомості вигоду -
То це ж, як сліз з сусідського кота!

* * *

А що скажу їй? «Я піду з театру.
Та все тому, що вічність поспіша…»
То я б сказав, але як не збрехати,
Бо грань брехні – як лезо від ножа.
А що ж сказать? Я ж, толком сам не знаю,
Отак… щось ніби й знаю, ніби й ні.
Але навіщо ж я її караю…
Й караюсь сам?! Ті очі геть сумні…

* * *
- Кохана, знаєш, маю щось сказати.
(Ох, як почати?! Боже, дай слова!)
А… я в театрі завтра буду грати –
Слова натягнуті, як тонка тятива…
- Кого? – питає. Ц молить, щоб не Фауста.

- (А що ж я їй скажу?!) Я… гратиму Ромео

Приходь і ти, завжди моя Джульєтто!

Збігає час… За п’ять хвилин четвер.

* * *

- Поки що я побуду вдома…
-А театр? А ген. репетиція?
- Все буде добре..!
(Яка ж на серці втома!
Просто треба змінити стару декорацію.)

Чайник піднесено свистів на вогні.
- Лиш не мовчи прощальними очима,
Але скажи ,що думала ці дні…
Сум у очах – яка цьому причина?
Скажи як хочеш: так чи на папері.
Скажи хоч щось, кохана, не мовчи..!
- Ти тоді тихо так постукав в двері.
І це Поезія! Тепер це вже вірші!
А я стояла кароока й щаслива,
Уже не чула під собою ніг.
Які ж мені подарував ти крила…
А я… на тебе одягнула німб.
І стояли ми, сонцем освячені,
Щасливі душі у парі – це янгол!
Сонцем сяяли аж до вечора.
“Sole, ti Amo!’- це наш пароль…
- …не обманюйтесь, янголи плачуть!
Плачуть словом, і морем, дощем…
Пам’ятаю цей вірш. Ох… скільки він значить!
… який болючий і солодкий щем!


А хвилини сплітаються в вечір.
Не допитим лишився чай.
А в грудях серце бореться. Пече.
- До зустрічі!
(Ледь не сказав «Прощай»)

* * *

Вдягнув свій плащик з позатої осені,
Ледь-ледь нап’ята вічність на плечі…
(А що лишилося від мого голосу..?)
Іде в театр. Дзвенять в плащі
ключі.

* * *

Яскраве світло. Зал весь повен вщент.
Вона заходить і сідає тихо.
Погасло світло. Розпочавсь концерт.
…навіть чути, як темрява дихає.
Все почалось, як вперше.
А що, як час – спіраль?!
Виток – реальність, далі – інша…
І знову божевільне ралі.
«Я у своїй реальності. Усі чекають свята.
Погасло світло, і виходить тінь.
Повільним кроком, спогадом із літа
Казково йде, немов із сновидінь.
Всі зачаровані повільною ходою.
Порух руки. Далекий силует…

Аж тут, як сколихнулась підсвідомість!
Який страшний же був його секрет!»

* * *

У філософію я вник, *
До краю всіх наук дійшов.
Уже я й лікар, і правник,
І на нещастя – богослов…
Ну, і до чого ж я довчивсь?!
Як дурнем був, так і лишивсь.
Хоч маю докторське звання
І десять років навмання
Туди й сюди, навкрив, навскіс
Воджу я учнів своїх за ніс,
А серце крається в самого:
Не можем знати ми нічого…
*(Уривок з «Фауста» Й. Гете)

* * *

«Все сталось так. Навіщо?! - ніби здалеку
Вона верталася з криштальними очима –
Ну, от я й дочекалась вироку…»
Й пішла кудись. І зникла, мов незрима.

А ніч була напрочуд спокійною.
«І навіть тінню вітер не шелесне.
Хіба ж Земля завжди була пустинною?
А я від себе, мабуть вже не щезну.
Мені б іти тепер туди, до того краю,
Де поселяються воскреслі душі.
І тим шляхом, що Доля обминає,
Бо вже тепер… Куди мені вже гірше?!

Зірки мої, стоокі мудреці…

За мою мрію… Оце моя кара…
Але ж мені – аби рука в руці!»

Занадто справжня.
Схожа на примару.

* * *

Глибокий ранок.
В місті шум і галас:
«На кручі жінка. Дивиться у воду.
Щось говорила: Хтось сидить на місяці…
Кляла зірки… Якусь там нагороду.
А сама – вся, мов прозора, світиться.
Очі… із чистого відчаю. Страшно…»

Найголовніше – тут залишитися!
Попри життя, попри відчай… Не впасти!

* * *

Прокинулася вдома на дивані.
І довго, довго дивилася в стелю:
«Іще не перейшла я тої грані,
Котру поети не малюють аквареллю.
. . .
Усе минає. Все проходить Вічність.
Не все скінчилось за десятки слів.
Найголовніше в нашім часі – вірність,
Бо нею світ іще не одболів.
. . .
А вірші – передвісники події
Це медіуми із дистанцій часу…

* * *

А в нього сонце лишилось позаду.
Він все-так його та обігнав!
Слова собі не можуть дати ради,
Бо він же ж їх мовчанням розміняв.
Так і пішов на сонячну дорогу.
Його сліди вже й вітер загубив.
А далі стежка, прямо до порога
Гарячих сонць й найхолодніших злив.
А стежка довга, майже безкінечна,
Немов змія, звивається, сичить
Чи, може, доля так прощалась ґречно
Із тим, кого не вміла перевчить?
Та не доречні всі слова високі…
Найнижче – світ, найвищого не буде.
А він все марив:
«Мила…кароока,
Ні ти, ні я без «нас» не перебудем!

Життя замало. Відстані – занадто.
Аби мені тепер оту зорю..!
На чистовик якби ж все переграти,
А то отак з помаркою й згорю!
Я ж не пішов. Мене сюди забрали.
Я – грішний: не повірив сам собі.
А тут повз мене мчать по магістралі
Забуті мрії в далі голубі.
Згадалось все. Усе, що не сказалось.
Слова священні – стріли золоті,
Занадто рано з тятиви зірвались…
Ну що ж тут скажеш, руки вже не ті.
Про що я думав: розминувсь із долею?!
Вона ж сама без мене ледь живе.
Якби ж я жив лише своєю волею…
То це було б у світі щось нове!
А так, обставини обсіли мене дружно,
Куди від них? – А виходу нема,
В бою простояв хоч не один тиждень,
Й кохана теж, не знаючи сама.
Натомість що? Які тут результати?
Лиш щастя – навпіл і я… - пів-мене.
Я, якщо чесно, не любив театр,
Але «жив» ним і думав, що мине.
А не минуло… Відстані ще гірші.
Та я б писав романси і пісні,
Але, чомусь усе не міг облишить…
От думав: «Все! Кінець після весни!» -
Роками все тягнулося до осені.
Нестерпно, пусто, нишком, по добі…
Мені казали: «Актор, просто красень!»
Але, що ж я залишив по собі?!
Занадто добре все. Занадто все стабільно:
Концерт – робота – виставка - концерт…
А що мені?
Я був занадто вільним,
Та це, нажаль, не той пріоритет!

Та що там це…
А я ж то був щасливий!
І жив-таки усі свої роки!
А ті проблеми – просто туман сивий,
В який перетворилися струмки.
А я ж знайшов в житті своє призначення!
Я теж просив його в чужих зірок…
Але, хоч це не має значення,
Я ж був завжди від нього лиш за крок!

Зірки – у неї, а у мене – небо,
Але тоді, чомусь, все навпаки.

Після дзвінка я був насправді радий,
Хоч і не зміг зібрать усі думки.

А що тепер? – Тепер і не зберу вже.
Вже доля засміялась не на жарт!
Уже Ніхто оті слова не вижне,
Вони – екзотика! Ніякий не «стандарт»!»

А стежка розмивалася годинами.
І розминулася із вічністю хода.
Тло цих пісків губилося з людиною,
Яка стояла
дивна й молода.
А далі – прірва. Чи її не бачив,
Що так ішов, упевнений сповна,

Цей Всесвіт все проводить з нами матчі,
Допоки з нас не спала пелена…


* * *

«Пішов на сцену й залишивсь. Назавжди.
Я ж знала це! Я знала… Та дарма!
Я не сказала навіть «Підожди!»,
Тепер мені смутніє голова…
А де шукать? В якому третім світі? -
Ходив на небо – та не прийняли:
«Ти вибач, бо Боги нам не потрібні.»
В Аїда – тільки стиха загули…
А де ж той світ, з якої круговерті,
Яких планет там сняться міражі,
За крок Життя, чи за два кроки Смерті
(Вони ж мені не рідні й не чужі).

А ти один. Ти вічний. Ти – єдин!

Любов моя. Душі моєї сенс.
Онук Життя і Музи старший син,
Але хоч так, не схожий ти на Марса!
Ну геть, нітрохи! Очі… надто щирі.
Душа твоя не звикла до руїн.
Ти ж не війни, ти завжди прагнув миру!

Любов моя. Ти вічний. Ти – єдин!

* * *

Цим і жила, залишивши без пам’яті
Слова отих, котрі кричали: «Біс!»

Хіба ж можливо перевчитись мріяти?!
Хоча,
Можливо! – Долі розійшлись…

«Куди піти? Кому залишить душу?
Я – як примара. Привид Самоти…
Я падаю. Все вище… вище… й вище…
Сама лишаюсь. Плутаю сліди!»
* * *

Осінній парк. Самотні сірі лавки.
Людей нема. Нема ані душі.
Вона стрічала з диким Фебом ранки.
Із тим єдиним, хто не залишив.

Із ти одним, кого собі залишила –
В недобру пору підвернутись встиг.
Та її мрія вже її не тішила.
То ж не життя – якийсь суцільний біг!
Біг по спіралі. Все вперед із Часом.

Стрічає ранки. З тим минали й дні.
Але ж Життя такий вогонь: пригасять –
І знов вона зітліє в тім вогні.

* * *

Ідуть хвилини Щастя надто близько.
Хтось вирізав з паперу журавлів.
Вона не бачила. Щось знала…
Тільки
Той Хтось її побачив й занімів.
Палали очі світанковим сяйвом.
Весь світ, мов зговорився, навкруги
Усе пожовкле, очманіле димом,
Перевернулося. Знов стало на ваги.

Так защеміло в пів-прозорих грудях
Велике серце, вимокле від сліз.
Він так ловив її спокійний порух,
Що страх, і той, на дерево заліз!

* * *

«Пишу листи і посилаю в осінь.
Іду вперед, вертаючись назад.
Моя душа в одній сорочці, боса,
Щодня тікає від буденних зрад.
Сюди тікаю. Тут завжди так вільно.
Таке близьке ховаю наугад
У тому листі, пожовтілім, з клена,
Свою буденність – дивний маскарад.
Але чомусь сьогодні так спокійно…
Як погляд чийсь торкнувся до щоки.
З паперу журавлі уже не полетять у вирій.
То – підданці, яких глядять роки!
«Та що ж ти скажеш? Головне, кому…
Лиш листя пожовтіле літом марить.
.
Нам цю Епоху залишить одну –
Хіба вона ще з нього каші зварить?!

А я пишу, лишаючи на згадку,
Своєї долі віру потайну:
Наше життя подібне до загадки,
То краще я на відстань відійду…»

В букет зібрала всі слова на листі.
Так стиха, підвелася і пішла..:
«Прощайте, Осінь, не чекайте вісті…
Я залишуся там, де і душа!»

Незрима.
Зовсім.
Дощ не лив до вечора…
Обачно страх із дерева сповзав.
Тепер Час міг тягнутись безкінечно,
Бо вже його ніхто не зупиняв.

Із листям вітер в доганяли грав.
Розкидав його нишком по слідах.
Хтось ті слова по пам’яті читав:
«…ти ніколи не заплутався в ролях…
Це все тобі… Хто вже не прочитає…
Ти не впускав осінні холоди…»
Не дочитав, бо сльози розмивали
Слова останні.
Тої середи
Вони зійшлися кроків два від Щастя.
І вдвох пішли, заплутавши сліди.
Так просто в Вічність, та не просто - з неба,
Бо Час тепер не знає «Підожди».

* * *

Осіннє місто і пустий театр
Запам’ятають роль «просто людини»,
Чия душа і озеро, і кратер,
А серце – разом полум’я й льодина!
Вже вітер позривав всі оголошення
І клеїть листя на конверти площ.
Усе пішло, лишивши «До побачення!»

Розтало літо, кутаючись в дощ.

Кричали зорі, падавши за обрій,
Мовчали листя дзвони у душі.
Що не кажи, а Час хазяїн добрий:
Хоч той листок один не розкришив:


«Останній концерт на сцені!» -
Букви з афіш кричали…

Четвер. Було людно в цей день!
Його і тепер пам’ятають.
Роль Ромео – романтичного
Він вибрав для свого прощання.
Він став моїй долі звичкою!
Я маю тепер лиш пів-Щастя…
Я не хочу своєї сповіді:
Перше «завтра» без нього стрічаю!

«Останній концерт на сцені!» -
Афіші німі кричали…
_________________________

Згасає цей день і Епоха.
Наступна – для тих, хто почує.
Не варто змагатися з Богом
І літом… -
У місті вже більш не ночує!









2011