Сатир щоночі забирає в гори.
Збирає ноти, поки чемно сплю.
Під ранок, як сховались мари в нори,
читає “Я без болю і жалю...”
Втомився чути сто разів про болі.
Я сам — один великий чорний грім.
Мій атом — вибух, хоч і руки кволі,
не запустить їм атомних руїн.
Сатир один, таких, як я, — огнища.
Я — елемент із атому й вогню.
В моїй крові войовниці-ордища,
їх музика огидна скрипалю.
Я потойбічний дон-Квізадо, Чалий,
Орфей і мавр, убивця і сатрап.
Не маю очних яблук. Лиш кинджали.
Я сам голем, і я ж бо — Ескулап.
Мій содоміт сатир гортає книги,
і випливають марева нічні.
Навколо карлики танцюють реґі,
і бісенята чорні з-за печі.
Усі зі мною, всі вселенські сили:
Гомер, Горацій, Люципер і Фавн,
П’є каву Гегель, чути крик Сивіли,
Ось встав з загроб’я Фауст Томас Манн.
Нічні гулянні, оргії до ранку.
Гортає фавн закляття. Грає час.
Лупцює атом смерть безперестанку...
Світанок... Світло, де немає нас.