Ця безголова весна – наче повна капітуляція:
капут усім сумнівам, логіці, кризі, що стала парою,
«парам-пам-пам!» – наспівують кульбабки-розвідники,
застрибуючи мені у пазуху –
а потім, потім...
Ти не забудеш – як іще місяць тому вишеньки-черешеньки
у шкарпеточках білих, у рюшах і бантиках
світили колінцями,
наче зграйка дев'ятикласниць,
до паркану тулилися соромливо, із рум'янцем напахченим, гей-гей!
Бо останній дзвінок і бо перша любов – де ви загаялися?
А потім, потім…
Ті сукеночки білі злетіли у небо – та й на землі опинилися…
Як прапори, покинуті при відступі…
Здалися в полон дівчатка мої, мазуночки, вишеньки чорнобриві ,
у зелені хустки убралися, намисто на грудях – крівця туга, запечена.
Не дівчатка уже – молодиці то шпарівні, вагітно-натомлені…
А потім, потім...
Лепеха стрімлива до неба женеться, із літом жениться,
небо моє оксамитове на списи та кпини бере,
жагою прохромлює.
Каштани-безвстидники
свічки над нами тримають усеньку ніченьку,
жем-би бачила, з ким милуєшся, і не забула вже.
...І сміюся, як дівчинка, і загинаю пальчики:
Перший – трави солодкі, водою снігів напоєні,
Другий – віща зозулька, що «довго й щасливо» кукала,
Третій – тихе мовчання, що серце стискає ніжністю,
А четвертий – без імені – сині бузки натомлені,
П'ятий пальчик – найменший –
Бо ніц не забуду – чулась-мо
Жабур жабку цілує у щічку поміж лататтями...