І.
...Кривавить ноги. Боже, як далеко!
Уже травинка кожна - наче цвях...
Його прозвали: "Із варяг у греки" -
Сльозами, як дощем, омитий шлях.

Палає степ. Велично і розкуто
Довкола шаленить ковильний вир.
Палає степ, але ж не палить пута
Тієї бранки, що женуть в ясир.

Й татарських коней той вогонь не палить,
Лиш зрадницьки шепоче: "Гей, скоріш!".
Вовк-людолов підгнилі ікла скалить
І в думці підраховує бакшиш

За білі перса, за тендітне тіло,
Яке взяло у матері дівча.
Воно б під серцем козака носило,
Тепер носити змусять татарча.

Те татарча, що матінці на муку
Навчиться ще тримати ятаган.
Шугне у Дике Поле, як зміюка,
І затягне ненависний аркан.


ІІ.
...Палає степ. І зовсім не велично
В степу асфальт гадюкою петля,
З п'янких небес вривається оклично
В дівоче серце клекіт журавля.

Чого це настовбурчився лелека
І голову поважно відверта?
Шлях віковічний "із варяг у греки"
Підступністю нагадує хорта.

Чом поспішаєш ти за море синє,
Напнувши груденята, наче лук?
Вже доля добровільної рабині
Вплітається в колісний перегук.

Як дико це - рабиня добровільна!
Як страшно це - підстилка для крука!
Була б праматір од могили вільна -
Скарала б - не здригнулася б рука!