Пам'яті моєї бабусі Ковальчук Ольги Дмитрівни присвячується

***
Її називали в селі красунею...
Здавалась рідній землі лебідкою,
Розкішною вся була і юною,
Жоржинами юнь цвіла й нагідками.

Всміхалися Небеса: Ой, дівчино!
Свята ж бо твоя краса вражаюча,
На синьооких льонах заквітчана,
На злоторунних ланах зростаюча.

Зірвалося навесні, мов віхола,
Весілля. Добротні сни надихало,
Та й двійочко діточок з'явилося.

Теплом наливались дні, кохалися
І думами у зерні купалися,
Щедротний то був рочок, вродилося!..


***
Усяк її звати звик куркулькою,
Тавро і брудний ярлик чіпляючи,
Болотяно сили злі забулькали,
І щастя, й плоди землі ковтаючи.

Безжалісно чобітьми розтоптана,
Заляканими людьми замучена...
Та вірою в небеса окроплена,
Не в'яла її краса засмучена.

За гратами чоловік, страждаючий,
Минає за роком рік, вбиваючи.
За мужа і діточок молилася.

З торбиночкою пшона і волею
Вступила в двобій вона із долею.
Останній життя ковток... Ділилася!


***
Війна назвала її солдаткою.
Смертей носились рої, зринаючи,
Блукали в небі думки над хаткою,
Скупі солдатські рядки чекаючи.

Вже шестеро лебедят горнулися,
Листів просили, мов свят, від батечка,
Та знову в сім'ю біда вернулася
Й жіноче серце з'їда: "Ой, таточку!".

Бо вбито вже татуся. Над ямою
Удвоє зігнулася. Безтямною
Озвалася між людьми, ридаючи.

Забилася на горбку, надломлена.
Все долю кляла гірку натомлено,
У смерті: "Й мене візьми!" - благаючи.


***
Тепер назвали її вдовицею.
Горнулася до сім'ї, піклуючись.
Кружляли малим пісні світлицею,
Серцям їх мрії чудні даруючи.

І вивела їх у світ, пишалася.
На старості час розквіт внучатами.
В лебедиках у малих кохалася,
І краючий біль притих з малятами.

Минув уже цілий вік, як з мукою
Вінчав її чоловік розлукою.
В доріженьку почала моститися.

...Їх поруч хрести стоять - заручено,
Ряст довго прийшлось топтать - наскучило.
До мужа свого пішла... любитися!