Але ж є на світі цьому дволикі! Я навіть легенди про таких знаю. Бо це і справді мистецтво – загарбати собі два обличчя... Отже, мають бути і безликі. Хтось із них, мабуть, і є моїм. Тим самим. І якщо він без мене живий – то я без нього ніщо.
    Бо хто я? Всього лиш обличчя – без плоті, без володаря, обезтілене ще в минулому житті. Тільки й зберегло у собі відчайдушне прагнення знайти хоча б своє тіло. Поєднатися із ним в єдине ціле та, нарешті, побачити себе у дзеркалі. А про людину я уже й не мрію.
    Я вже кидалося в обійми сотень безликих, але вони відривали мене, шрамуючи пальцями, і втоптували у бруківку. Бо їм потрібно було збиратися у зграї. Щоб кричати та підіймати догори руки, стиснуті в кулак. І щоб із голів чувся скрегіт стиснутих зубів, а із сердець вихлюпувався гнів. Мабуть, ці ігрища були комусь потрібні.
    ...Це не вони, а якась абсолютна злість зриває, випалює та кидає мене об землю. А я просочуюсь крізь дбайливо пролитий на мене асфальт і навіть через терни непотрібності. Щоб вистраждати відродження і перевтілитися. Щоб навесні бути павутиною на кущах, влітку – дитям райдуги, народженим у міських фонтанах, восени – кольоровими візерунками вуличних калюж, а взимку – огортати вікна їх осель. А після цього... Знову безликі, знову падіння, підошви...
    Я і без дзеркал відчуваю, як мене вже проорюють зморшки. Вздовж і впоперек, меридіанами і паралелями. Вже й рот перестав бути собою, а обмілів, як міліє душа людська, і перетворився на одну з таких зморшок. Він іще шелестить щось час від часу, але вже й я не розумію, що саме. Мені здається, він просто збожеволів від самотності.
    Я дивлюся на світ безликих зі свого поки що небуття і мені гірко... Там нас так мало, тут нас все менше. Найкращі з нас полягли покосами у цій пальцевій різанині. І я знаю, що тут, у небутті, поруч зі мною блукає безліч моїх братів та сестер. Вони сподіваються, марять і плачуть. Я чую те голосіння навіть крізь крики нікчемних ігрищ безликих. У них ще вся боротьба попереду, але вони зможуть. І кожен ще знайде своє тіло, а якщо пощастить, то й людину.
    А я вгризуся у першого ж безликого. Нехай здирає, нехай топче. Я вже не підведуся і не відчую себе. А з праху мого народяться зорі.


17.06.2011.