Це холодна пустеля, суха, алкогольна з шматками льоду

і долькою лимона.

А не ліжко...

Навіщо ти його вкотре словами стелиш?Надто пізно ж

повертати до каси квиток, прилипати поглядом до пустого перону,

тому натомість-

залишаєш по собі тонкий післясмак, меланхолійно-залізний.Тамуєш

поміж сторінками втому, сохнеш пелюсткою...

Він каже, що ти складна, заплутана, завжди різна.

Милується тобою, коли спиш, годує з долонь грейпфрутами.

Хребет душі від надмірної ніжності може зламатись, кісткою хруснути.

І,мабуть, ще одна телефонна лінія неба обірветься десь посередині розмови

З рудим, курносим янголом.

Увімкни нарешті праску, твоє серце таке неохайне, воно часто мнеться.

Мрії завжди, мов діти, щасливі та босі грають в квача, не діляться льодяниками.

Набивають синці,ламають людей, як іграшки.

А ти скільки не просиш, в тобі нервові клітини кожним подихом кричать,

створюють паніку, щоб в кінці кінців, взяти пляшку і запхнути в неї цидулку,

без вагомої на те причини жбурнути її далеко разом із хвилями...

Нехай, мов знеболювальні пігулки, океан їх днями розчинить!

Твої нігті думками гострими спиляні,

вітальня обростає поволі мохом...

Очі стали надто карими й пильними.

До наступного життя залишається ще зовсім трохи.