Сонце стигло-жовтим помаранчем
висить низько попід небозводом,
от і в мене в грудях щось гаряче
наспіває соковитим плодом
і брикається під паранджею,
прагне битись, доки пульс не зникне.

Тільки я незграбною душею
до життя ніяк не можу звикнуть.

Десь на сході хтось за нафту гине,
пестить хтось кермо автомобіля,
а вона, дивачка, так і лине,
тягнеться в колосяні обійми,
у поля, де сонця мед пролився,
і не вміє від краси не мліти.

Тих, хто в світі часом помилився,
Можна, певно, тільки пожаліти.