Мовчки згадують імена. Знову всує. А ти молися.
За горами рельєфи гір розтікаються до води.
Бо рівнина завжди священна. Он на пагорбі вже вовчиця
догодовує милосердно дітлахів кочової орди.
І зійдуть – наче талі ріки, і не стане ковтка спитати,
пересидиш свій ватний страх, не обернешся вже на схід.
Тільки мерзлі зимівники і курганища вайлуваті,
що ідуть із перстом біля вуст десь за спиною – слід у слід.
Де ж той час, щоб лічити втрати, як і зради… Та біс із ними…
Хто кому і для чого ворог – то розкажуть без нас колись.
Всі слова, і діла, й мечі у потоці однім нестримнім
врешті зникнуть. А буде небо. І земля. Тільки ти молись.