Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Моріс Слободськой (1913-1991)
Коли не знавали досягнень казкових,
у давні, минулі часи –
чекаючи коней по трактах поштових,
співали мандрівці усі:
(боровсь зі сном та протирав штани),
То не Америку з Європою вини,
Що не цілком беруть на себе наші клопоти,
А ледарів таких, як ти, та казнокрадів усесильних,
Та жевжиків, пролізлих в Раду бозна яким чином,
Та тих, хто н
із тьмяними рожево яскравими
лапами
сторожкий мов отруювач
у якого при собі
отрута і намір
скрадається підскоком
межею тіні й осоння
любить свою лав стріт
у неї дім і сад є
всі нагоди і пригоди
у неї є халати й мавпи
лінтюхи у діамантах
має мудрість і відає суть
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?
На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї об
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.
Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
проминає повію
мова тут не
про молодих поетів які
те саме що повії
або старих повій
котрі чим не поети
отже
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.
Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває
Життя мина. Уже на схилі літ,
Коли рука не здатна меч тримати,
Схотілося перо до рук узяти,
Щоб змалювати той далекий світ,
Якого вже назад не повернуть.
Схотілося події описати,
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.
Я шукав Істину
І про красну мову бранзолет -
То й кохання ватрище б не згасло,
Щастя поривалось би на злет.
Ну окей, життя іде як шоу,
Слухай-но сюди й собі прикинь -
Тільки ми побачимося знову,
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.
Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
і ніби рідне здалеку село...
у пам’яті прив’ялене зело
і кетяги калини біля хати.
І це минає. Тяжко поміняти
зло на добро або добро на зло.
Не меншає колег, але обняти
Знову охопила ейфорія
голови одурених людей.
З огляду на світові події
мало клепок і всихає ґлей
в авторів словесної стихії
вичахлих теорій та ідей.
На землі, опаленій війною,
гіацинти
змальовані на цераті
на столі за яким сидиш
що анічого не важить
вір мені синку
але тобі хотілося
ще сотворити вірш
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
пародія « Медвежі танці »
Іван Франко
поезія “X. Школа поета ( За Ібсеном)”
"Чи знаєш ти, брате, як учать
Медведя танцювати?
На бляху на залізную
Веде його вожатий,
Під тою бляхою огонь
Розпалює помалу,
А скрипкою збуджа в душі
Любов до ідеалу.
Медвідь реве, а скрипка гра,
Та ось знизу пригріло,
На задні лапи зводить він
Своє могутнє тіло.
А скрипка скучно гра та й гра,
Регочеться, то плаче,
І бляха дужче гріє, й він
Дрібніше, швидше скаче.
Сей танець пам'ятає вже
До смерті бідолаха,
В одно зіллявся скрипки тон
І розпалЕна бляха.
Зіллялись нерозривно так,
Що скрипку як почує,
То зараз в лапах запече -
І зараз він танцює.
Та не один медвідь отак!
З ним, брате мій, посполу
І кождий з нас, поет-співак,
Таку проходить школу.
Веде його іронія
З дзвінками та скрипками,
Стать на залізний тік життя
М'якенькими лапками.
Грижа розпалює вогонь,
Любов на скрипці грає,
І скаче, бідний, і співа,
Хоч з болю умирає.
І хоч не вмре, то так в душі
Зіллються нерозривно
Вражіня ті - любов і біль, -
Що дивно, справді дивно!
І як лише почує він
Святі слова любовні,
То зараз будяться в душі
Терпіння невимовні.
Горить під ним залізний тік,
Горять небесні стропи,
І піднімається бідак
На віршовії стопи.
Іронія на скрипці гра,
Жура кістками стука,
Поет танцює і рида -
І се зоветься штука."
Пародія
Життя навчить, воно таке –
Розпечене, як бляха…
То тягне ввись, а то – в піке,
Мордує, бідолаха!
Медведя шкода – що звинив?
(Дісталось на горіхи)
Навчили для циганських “жнив”
Для сміху і для втіхи.
І все життя не забува –
Танцює, як заграють!
І у людей таке бува –
Своїх “медведів” мають.
Ті десь навчилися самі,
Чи вміли ще з колиски,
І так прикидують “в умі”,
Щоб до корита писком.
І хто за танець що їм дасть,
Підсуне ближче миску,
І як уникнути нещасть,
І мати більше зиску.
А там, дивись, уже і сам
На скрипці стане грати…
О слава, слава небесам –
Ти пританцьовуй, брате!
Своє, відомо, не чуже,
Своє до тіла ближче,
Дивись – кишені повні вже,
А в інших – вітер свище…
І зовсім в лапах не пече –
Освоєна наука,
Ніхто із кругу не втече –
Ось, брате, в чому штука…
Розмножилась “медвежа рать” –
Нахраписті, всесильні…
На задніх файно танцювать,
Та і передні вільні!
Ото життя – у всій красі!
Є хліб й кавалок сала!
Ну що “затóпали” усі?
Ще скрипка не заграла!
05.08.2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
