І був за днів Давида голод три роки, рік за роком.
І шукав Давид Господнього лиця. І сказав Господь:
«Через Шаула та його кровожерний дім,
який умертвив гів’онітян»...
І покликав цар гів’онітян і говорив з ними...І сказали вони царю:
«Від того чоловіка, котрий губив нас і мав задум винищити нас,
аби не стало нас ніде в межах Ізраїлю, хай видані нам будуть
сім осіб із нащадків його, і ми повісимо їх перед Господом
на пагорбі Шаула, обранця Божого»
Шмуел 2. 21,1-2, 5-6


«Сини мої, соколики, тепер захищені ви од наруги.
Безсила я, щоб зняти і накрить собою ще й oтих п’ятірко.
А мати є ж і в них. Не хто-небудь - донька Шаула.
А ким доводжусь я йому?
Не жона, а всього-навсього одна з наложниць.
Вряди-годи навідувався цар до мене,
Щоб справить мужеську роботу. Та й годі.
Так і не зазнала я кохання...
Утіх любовних...Цілунків до самозабуття...
Усе лиш в потаємних снах...
Як був живий Шаул, ніхто не смів торкатись мого тіла.
А тепер, коли його нема, я, мов горох, що виріс на узбіччі:
Хто не йде – вщипне. Найперше – найсильніші, звісно.
От і Йоав – воєначальник порушив царський припис
І, мов злодій, гвалтував мене...
Дорожу лиш тим, чим наградив Всевишній, -
Вами, дорогі мої синочки.
І ось тепер вас безневинних
Давид віддав на глум гів’онітянам.
Забув, а скорше не надав ваги тому,
Що сказано було в Торі:
«Не будуть забиті батьки за синів,
А сини не будуть забиті за батьків.
А тільки кожен за гріх свій буде забитий» .
Якщо ж порушено цей припис Божий,
То за Його велінням не можна лишать повішеного на ніч,
А поховати слід ще за дня...
Не дожидаючись, поки вовки й лисиці
Стануть обгризати ваші ноженята,
А вдень злетиться гайвороння викльовувати оченята,
Зняла я вас із шибениці, як починали жать ячмінь.
А прикриватиму, допоки стачить сил моїх...
Спека, хамсін, пронизливі вітри...
Ніщо не вирве мене звідси,
Допоки не поховають вас по-людськи.
Сукот сьогодні, а по ньому, може, й дощ.
Уперше за три зловісні роки.
Пригадуєте, любі, як ви тулилися до мене,
Коли ми втрьох в суці сиділи?
Пісень співали. Зорі начебто підспівували нам,
Бо заглядали крізь дірявий дах.
А як чекали ми краплин першого дощу!..
Як тяглись до них човником складені ваші долоньки...
І ось тепер сама сукот стрічаю.
Та що це? Сльози чи краплини збігають по щоці?
Так воно і є!.. Всевишній нарешті посилає дощ...
Як плату за вас і тих п’ятьох, що ще гойдає вітер?
Яка ж ціна безжально зависока!..
Невже замало смерті Шаула та Йонатана?..
...Аж ось хтось там замаячів удалині...
Здається, слуги Давидові... Йдуть сюди:
«Вставай-но, Ріцпо, Аїнова дочко!
Давид дізнався, що ти вже стільки днів біля синів сидиш.
Велів і їх, і тих, що ще висять, забрати й поховати».