Під музику линуть думки стоголосими потоками....Як вітер. Як блискавка, вдаряють в голову, б"ють в очі, вбивають пам"ять....і зникають, залишаючи осад. Його не відмити, не віддерти від поверхні душі. Він виріс на стінках мого єства. Кровить, палає, хоч фальшиво але ж гоїться, інколи.... Отак сидиш і вникаєш в суть думок, в суть свого накипу на поверхні душі.Страшно...хоча.
Доторками рук стараюсь приєднати до очей жменю сонячного проміння і клаптик неба. На більше не вистачить сил... Я все розтратила на тих кого любила. А на себе так мало залишається - скалічене життя і невимовна краса трагічності існування...
Сухими пучками пальців обіймаю пустоту в чашці зеленого чаю. Жасминовий аромат лоскоче зап"ястя, пробирається в куточки очей і купається у сльозах. Так ніжно і невимушено, і так природньо...
Волосся солом"яної ляльки куйовджу навмисно. Мені здається, що так я струшую з себе лишні проблеми і лишню відповідальність за чиєсь життя... Хоча я завжди була сильною, чи ні...? Немає значення вже.
Тут і зараз - сонячний липневий вечір - теплий і безцінний. І ,можливо, нарешті я відкриюсь самій собі, наодинці з своїми страхами буду розпивати улюблений чай та читати на горизонті рядки втрачених казок і дитинства. Я ж маю на це право. Вперше я буду відвертою з небом і совістю. Страх моїх думок мій друг, а сьогодні ворог. І можливо ця єдина мить мужності у власній слабкості - є виходом в реальність. Не знаю. Губи потріскані і не дадуть відповіді, болять. П"ють чай, гіркий і рідний, як горе. Він мій єдиний порятунок в цій кімнаті - три стіни, один вихід...от знайти б ще його!
В кутках тінь тиші, лиш музика голосно змагається з моїми потоками думок... Отже і з стихією мене самої...