Нині – потоп. Я в заторі читаю Фрейда
поміж рядків. І вода, яку не перéйдеш,

легша за рану, швидкими бинтами закреслену.
Тільки засмага не з’їла відбиток хрестика,

наче лишила на посміх – до першого снігу - біліти.
Небу – текти, несвідомому – снитися, рані – боліти.

Ті, кого зрадили, вже не рятують білизну.
Ті, кого вбили, уміють дивитися знизу.

Але чому непробачені мають платити за попіл
в їхніх затишних заторах, у їхніх потопах?

Пам’ять є пам'ять – на неї спішать дарувати
всякий непотріб – аби через рік не згадати -

хто і до чого. І з цим ти нічого не зробиш.
…А на моїм ланцюжку не позначено пробу…

Змило зупинки, змило людей, що топталися в черзі
за порятунком. А я – поза зоною, я – у ковчезі

перебинтована, чиста. І доктор - губами – до пальця:
«Спи, моя дівчинко. Більше ні з ким не зростайся».