Розділ 1.
Важко , коли все набридає. Але я не відчуваю цього . Стогнуть старі колонки , вибльовуючи якісь незрозумілі слова англійських пісень . Мені гидко до тошноти . І не лише тому ,що я нічого не тямлю по-англійському , а й тому, що людина , в якої так часто помирають мрії , не може вічно бути сильною . Колись вона ... Даремні слова , вони ж не про мене ! Єдине ,що тримає ще тут, це дитинство , спогади і ... Біблія, яку я не до кінця осягнула і яка , я впевнена , найбільше допомагає мені. Час від часу здійснюю подорож у своє дитинство. Як? Зовсім не "машиною часу ", не через єгипетські гробниці, не за допомогою кібернетики ... Зараз побачите .
Витягую з найдальшого кутка тумбочки (сховала , щоб не бачила мати)маленьку коробочку . Набираю в п'ятикубовий шприц своєї "мандрівної крові"-*в*-крб...-і повільно вводжу її у вену. Боляче ? Страшно ? Зовсім ні. Я ж дитина свого покоління . Ми безстрашні . Люди "золотого віку", яким нічого не треба і все можна : пити , курити , колотися , займатися сексом (з презервативом і без) та хворіти живою смертю , провіленою і низькою . Таке життя. Не лякайтесь ,батьки , дідусі і бабусі і "наші предки із могил ",адже ви самі дали "добро" на таке сьогодні . До того ж ,нам же не страшно !!!!!!...
О, почалося ...Зустрінемось ТАМ ....
* * *
-Привіт . Ну й довго ж тебе треба чекати . Ми вже почали тривожитись
-Ти що , малий , забув , з якого я століття? Не вперше ж . Потрібно звикати! Ми тепер по-своєму розуміємо пунктуальність .
-Сідай . Пам'ятаєш, на котрій зупинці маєш зійти ?
-Аякже."1990". Тут все починалось .
-Ну що ж бувай. І не затримуйся там довго , а то не зможеш повернутися у свій благословенний вік ...
- Я б з радістю ... - подумала я тихо , коли важкі колеса ударами серця почали відстукувати дорогу .
* * *
"Любий Ангеле,
пишу з надією , що минулий тиждень був лише сном , жахом, поганою ілюзією, фантазією наших ворогів . Але твоє мовчання яскрить очі сонцем реальності і гірка думка б'є у стотонний дзвін правди , що резонансує у кожній годині мого життя: я зруйнувала все. Сама . Тобі , мабуть , потрібні пояснення.Чому я того січневого вечора розірвала, ніби нещирого листа, на клаптики наше по-дитячому чарівне кохання ? Чому на міліонні напівп'яні "Вибач, коли щось не так. Я більше не буду" я відповідала єдино правильною у ті хвилини фразою: "Все закінчено"? І чому ти не намагався навіть зупинити мене, коли кожен мій крок відлунював до твоїх підліткових мізків,шукаючи у лабіринтах звивин одне рішуче слово, що мало опанцеритися у крик: "Стій !" ? Чому в цю морозну ніч, змішуючись із моїми ( і твоїми?) слізьми з неба плакався ... дощ ? Чому на міліарди зелених "чому" є лише одна відповідь -....? Я хочу відповісти, хоч, напевно, вже занадто пізно .
Цей світ дуже складний . Ті , що кажуть "в коханні треба вибивати клин клином ", помиляються. Можна тільки вбити чергове почуття поруч із попереднім. Байдуже , легше чи глибше. Я не хотіла (та й зараз не хочу) закохуватись в тебе , бо ми різні ( сотень молекул різності не вистачить , щоб склеїти це слово - їх тисячі). Зрештою , є багато, дуже багато людей , які стоять між нами, забороняють мені тебе . У тебе , Ангеле, інший погляд на любов : я хотіла бачити тебе романтиком ( майже як Ромео) з букетами троянд , присвяченими мені піснями , готовністю виконати будь-яке бажання ), а ти ніколи навіть не танцював ні зі мною, ні для мене (єдина пожертва мені - два брейк -дансівські рухи , які я і в сні тепер могла б відтворити ).Твої листи останнім часом приходили рідше , ставали коротшими, а їх суть зводилась до банального : " Вибач , що довго не писав . У мене нічого цікавого . Пиши." А що я отримала у останньому конверті ?!! "Дуже чекаю на твого листа . Пиши ." Шість слів ! Ти навіть не поцікавився ,
І ще тисячі причин .
Я вважаю своїм обов'язком розповісти це Тобі.
Ангеле , я сумую за Тобою .Невже запізнилася і клин вже вбитий , міцно і глибоко! Думаю про тебе щодня . Хочу тебе побачити , щоб пояснити геть- геть усе.
Пам'ятаєш , ми домовились написати одне одному "прощай" , коли зайде зірка нашої щирої дружби ? Я не підписуватиму листи . Ти й так знатимеш , хто вмів завдати болю .
Прощай."
* * *
Потяг зупинився і мене чомусь занудило. Вже пізно (!), а квитків уперед в минуле нема .
-Розгулялися ! - прошамрала невдоволено стара кляча на станції .-В минуле їм ,бач . Може, ти ще захочеш у Київську Русь ! Або познайомитись з Петраркою !..
("З охотою ,- подумала я.- У нас багато спільного .")
Відьма XX? ст. й дальше незадоволено тарахкотіла .А все через те , що я хотіла квиток у 1984 рік . Виявляється, не можна :"мала ще та й взагалі," і у 1988 рік також не можна :"І так насміхається над Союзом , дайте хоч останні роки нормально дожити ." З великими труднощами купила останній квиток у 1990 рік, та й то не обійшлось без хабаря.
З яким настроєм я їхала сюди ,знаючи, вже пізно . Пізно , пізно , пізно!!!

* * *
Маленька Вероніка йшла веселою сільською вулицею до школи. Вона вже сприймала по дорослому(кажуть, дехто народжується дорослим ; дівчинка належала саме до таких ).Урочиста лінійка. Багато чужих очей. Погляд, втуплений у вишивку на голубенькій спідниці, і незрозумілі , перші в житті зазубрені слова , що їх так шелесно дріботять мармеладові уста :
...Прощайте , іграшки ,ляльки,
Сьогодні я іду до школи .
Можливо, це був єдиний винятковий день в історії Всесвіту , коли на сонячному небі бешкетливий Антерос стріляв теплими зірками , одна з яких випадково впилася в серця двох малих , ще незнайомих між собою першокласників і без їхньої згоди запалила фігури , немов козаки по берегах Дніпра в дні татарської навали , від одного до іншого серця .
Ендрю пробував захиститись від Вероніки, кохання до неї , але не зумів , і не зможе ніколи -ніколи в житті . Якби у цій хлопчачій голівці тоді могла б хоч пискнути думка , що саме його поведінка, зініційована коханням, день за днем , рік за роком буде різьбити егоїста з ніжного дівочого серця! Якби Ендрю здогадувався , скільки твердих і рішучих "ні!" він почує з цих тонких червоних уст , які ще не раз кривитимуться у саркастичне "хм!"
Отож , ці дві маленькі крапочки будуть триматись постійно на певній відстані , - точці притягання і відштовхування , - не піддаючись потягу , і правильно робитимуть , бо любов може спалити їх , знищити . Жертвуючи собою , вони зуміли вижити . Та чи варто було це робити ?
* * *
Літо. Сонце заховало пізніх метеликів під витрішкуватими руками лопуха. І пішло спати. Місяць тільки-но з тяжкої роботи , хотів помитися , повечеряти і відпочити. "І ніяких прогулянок ,"- подумав невдоволено . Та й хто б поводився по-іншому , коли вже третій місяць не платять зарплатні , до магазину привозять черствий хліб , за яким потрібно стояти у довгій черзі ?!
Почувши галас на вулиці , Місяць, не зумівши побороти цікавість , запаливши дешеву "Приму" без фільтру , вийшов на небо ."Знову вона!"-подумав і усміхнувся лагідністю десятирічного . Вероніка ж у колі друзів-ровесників "гасала" на сусідському велосипеді взад-вперед по селі . Лише в такі хвилини вона по-справжньому почувалась дитиною . Радісно , весело , ох!.. І байдуже ,що завтра збудять у п'ятій ранку , щоб гнати череду ; бо неподалік вона бачила Ендрю . Він якось дивно заряджає її до життя. Вже п'ять років
сидять за однією партою , а не може звикнути до його присутності .
До гурту підійшов ще один хлопчик . Та хто це ?Не можу розгледіти , дуже темно…
-Вероніко , можна з тобою поговорити?
А , та це ж Ендрю . Та що йому потрібно так пізно ? Можливо , зошит з домашнім завданням . Давайте послухаємо (чи підслухаємо ?). Ось вони стоять: однакові кросівки , протерті джинси, напіврозщіплені на два розміри більші байкові сорочки... Чергові діти Шекспіра .
-Ну , що ти хотів ?- питає вона задеркувато , а очі аж світяться від радості , яку неспромога приховати .
- "Ти така гарна" ,- подумав Ендрю в голос і нарешті зважився запитати : -Будеш зустрічатися зі мною ?
-Ні ,- відповіла Вероніка , ніби заздалегідь знала запитання .
-Чому ?- він здивовано закліпав очима .-Чому?
-Дивний ти ,- лише сказала дівчинка . (" Щоб захистити нас . І не рань мене своїм поглядом, будь ласка.").
Цієї ночі вони ходили в гості один до одного . У сни , в думки , у мрії.
* * *
"Ангеле , любий мій Ангеле!
Я вже написала тобі одного листа . Не знаю, що ти зрозумів зі сказаного мною , але відповіді я не отримала. Отже , ти ображаєшся на мене чи навіть ненавидиш мене. Не уявляю , про що говорити з тобою. Тебе вже давно нема . Я хочу бачити твої очі , доторкнутись до твоєї руки , попробувати терпкість твоїх уст . Мені боляче , коли до тебе дотуляються інші . Пробач. Цього разу не напишу "прощай" , бо , здається , таки кохаю ".
* * *
Я закриваюсь подушкою і плачу , реву , так що краплі дощу бояться притулитись до шибки холодною щокою безвісті …
Добре , коли б ці слова я змогла сказати про себе . Але я ніколи не плакала від життя . Не знаю : це черствість чи загартування , але правда . Тому з мого словника автоматично випадає чимала група слів. Хоча ні , інколи я можу плакати . Наприклад , коли думаю , що багато рідних, дорогих мені людей помре швидше за мене; чи що там , після смерті , ми не пам'ятатимемо нікого із земного життя . Але зараз мені не до цього . Залишається маленька плямка на лівій руці від чергового уколу. Сонно закриваються очі . Безглуздо б'ється уривками думка, що "не люблю мацати на чужій руці набубнявілих вен..." , що мені "не потрібне таке життя ..." Вам стане смішно : я відпливаю ....
* * *
-"1995".Виходьте ! Звідки ви взялися на мою голову . Працюй, працюй, а подяки ніякої! Теж мені "вибрані"! Та хто ж вас вибирав, байстрюки залізного століття, незареєстровані покидьки!!
-Ну й старі пішли. Навіть лаятись по-сучасному не вміють. А ще й провідник. Та й на якому експресі! Либонь не однією тисячею набив кишеню шефові.
-Нічого. Відбере своє. Он які ціни! Вже й згадувати людина не має права. Де ж взяти ці гроші?
***
Весь урок Росава сиділа, мов обкурена. Вона не зважала на нудні монологи Спиліги Кравлівни, що в минулому, мабуть, працювала асистенткою гіпнотизера.
Був початок грудня. Учні сиділи в курточках і шапках та боялись навіть дихнути, щоб не розтопити спокій; але їм було добре вже тому , що вчителька не звертає на них уваги.
Деякі ще спали, деякі вже спали. Росава, як і інші однокласники, почервоніла від холоду, права рука викриваючи тремтіла на парті і, забувши всі букви, виводила якісь закарлючки.
-Швидше! -подумала школярка. Немов почувши її прохання, проскрипів грубий дзвінок. Спочатку десь укінці коридору, а потім все ближче-і-ближче. Учні стерлися з класу, позамітавши за собою вчительку.
-Ну ось, а ти прибирай, -хтозна-кому дорікнула Росава. -Ще й Сергій не прийшов до школи! -(Як вона сердилась тепер на свого сусіда по парті!)
Росава принесла зі двору велике і важке відро льодяної води, щоб мити підлогу, поставила посеред класу-і вражено застатуїла біля нього: на парті сидів і сонячно дивився на неї однокласник Вілій.
-Вілику, чому ти не йдеш додому?
-Там вже темно, а ти одна, та й роботи багато. Давай допоможу…
…І ось вони йдуть додому, лагідно знущаючись маленькими чоботами над свіжим, щойно спеченим снігом.
-А тобі не буде страшно вертатися назад, Вілику?
-Ні, Росавочко, що ти. Своє село. Все тут знайоме.
-Ось ми і прийшли. До наступного тижня. Дякую за все, Вілику.
-Це тобі, -хлопчик похапцем передав щось Росаві, різко повернувся і пішов не оглядаючись.
-Якийсь дивний, -подумала школярка.
Перед сном дівчинка витягнула з кишені червоної з синім куртки вчетверо складений клаптик паперу, на якому було написано лише три слова: "Я тебе люблю."
Вони не були для Росави новиною…
***
"Привіт, Ангеле!
Це знову я. Та, що згадує тебе по кілька разів на день. Чому ти не озиваєшся? Я не знаю, чи продовжувати тебе любити. Мрію про час, коли зустрінуся з тобою. Така безглузда розлука викопує з мого серця рештки сумління, які муляють в оці, заважають дивитись реально на світ.
За цей час я зовсім не змінилася, от лише кохаю тебе більше. Як би я хотіла знати, що ти теж такий, як був.
Не впевнена, що ти зможеш мене пробачити. Але я знову-й-знову згадую ті короткі дитячі ночі, де, повні білої чистоти, два ангели піднімалися на небо й обережно ходили по зірках, щоб не збити котру-небудь; вони ніжно торкалися вершечків дерев, щоб не зламати найменшої бруньки; вони тихо дихали, щоб не заважати вітру по-донжуанськи тинятися над землею, -це ті ангели, які врешті-решт необачно розбити свої серця.
Тепер немає двох ангелів, є тільки два покутники, які ніяк не можуть зустрітися.
Я пам'ятаю букетик троянд, які ти зірвав на бабусиному городі і подарував мені. Якби я знала, де в'януть ці троянди, я б поставила на тому місці пам'ятник нашому коханню. Я б нащепила їх , як паростки дитячих мрій, і приходила б тепер щодня молитися до них за нашу зустріч.
Ти не печаль мене, не ненавидь. Я не можу тобі сказати, хто саме винен в усьому, бо й сама точно не знаю.
Впевнена, що ти приїдеш і ми зруйнуємо прірву, яку вилили сніги за останні два роки."
***
Дуже болить рука, поцяткована синяками. Я зціплюю зуби. Ніколи жаліти себе, час виходити. Стомлений голос шепче по мікрофону:
-Шановні пасажири. Зупинка "1998".
"Шановні"! Ну й словечко випалив. Мабуть, у книжці прочитав. Я знаю його з минулих поїздок ("Ходять тут всякі шльондри."- "Дядьку, це ж мода така."- "Заткни свою розфарбовану пельку, а то так замалюю, що очей не буде видно, вилупки нещасні!").
-Дівчино, швидше. Тут багато виходять, а зупинка всього тридцять секунд.
-Чому так мало?
-Незалежна держава. Сучасні ціни на час…
"Може, познайомимось?"- "Мене звати Вова."- "Рада."- "Я теж. А Вас як звуть?"-"Це моє ім'я - Рада."- "А, зрозумів. А ви чого сюди, хочете щось змінити?"- "Пізно. Туди , де мені треба, не їздять поїзди. А ти чого?" - "Нудно. Хотів розважитися." - "Недешева розвага." - "Була б недешевою, якби мати сьогодні не виходила заміж. Втретє." - "То в тебе було троє батьків?" - "На 1998 рік - так. Тепер вже п'ятий підмітається . А мені все це. О…"
Ми продовжували йти.
-Куриш?-запитав він.
-Словами під носом.
-А ти , випадково, не з ХІХ ст. , правильна така, ви-хо-ва-на.
-А оце бачив?-показала я синь своїх рук. -Думаєш, від хорошого життя?! Ось і прийшли. Тобі в які двері?
-"Помилки Гіменея". А тобі? "Перша любов"?- засміявся він після секундного здивування:-Хіба таке буває?! Пардон, я не знав.
***
Дзвінка вже йшла додому, рахуючи кроками тепле осіннє листя, коли її наздогнав Квітик, даючи якусь записку. На листку жовтневого паперу були рядки:
Дав би тобі сонце-та воно високо;
Дав би тобі небо-та воно далеко;
Дав би тобі серце-не можу дістати.
Дам я тобі фото, як схочеш згадати.
Слова, звісно, списані із старої маминої "Анкети" чи "Зошита спогадів", але не це основне…
Вона ВЖЕ знала, що відповісти. Наступного ранку перед уроками в щоденнику Квітика лежав обрамлений смутком-егоїзмом аркуш-відповідь:
Я сонця не хочу-воно не зігріє зимою;
Я неба не хочу-з ним дружать одні тільки хмари;
І серце твоє хай лишається завжди з тобою.
І фото не треба. Бо ти мені просто не пара.
З цього часу вона почала забувати його. І цей процес триватиме доти , поки їздитиме експрес "Теперішнє-Минуле"; поки є з ким порівнювати; поки гострі голки-в шприцах, а на поличці, за книжками, у самісінькому кутку є маленька баночка з написом *в*крб; і поки тримається цупко за волосся нудне життя; поки є час для спогадів…
***
"Ангеле.
Сірі малюнки на склі відвертають мене від життя. Для чого це існування? Щоб, як і з усіма, хтось погрався зі мною в любов, як із чужою гітарою, а потім відкинув, ніби зайву думку, приславши півсердечка в конверті ( другу половину залишають на пам'ять). Я ж зовсім інша. В мене сотні сердець. Уявляєш, скільки потрібно людей, щоб звільнити мене від цього тягаря?
Розум радить не любити тебе. Вклеїтись, як муха на липучку, у когось іншого теж не хочу, Ангеле. Яке гарне ім'я. Хто тебе так назвав?"
***
Мене хотіли вилікувати: мати, родичі, знайомі. Хіба можна керувати вищою силою? Невже можна "оздоровити" спогади, не поранивши особистості? Не впевнена.
Мамо, не дихай на мене, як на двогодинне курча. Ти не заборониш мені думати. Я знаю, ти любиш мене, але це не виправдання. Звідки синяки на руках? Від волейбольного м'яча. Закрий двері, бо холодно. Що? Але ж ти знаєш, я ще не можу настільки вигадувати. То інший щабель. Не знаю: вищий чи нижчий… Подай мені шприц. Що це?!?
Заспокійливе. Принаймні, на один спогад. Зроби мені укол. Ні, не треба повертатися. То у вену. Отак, добре, і … пробач мені, мамо. Я ніколи до цього не брехала.
***
-О, нові вагони! Невже й квитки дорожчі? Ви не знаєте? - звертаюся до пасажирки поруч. - О, ні, не може бути! Як це: "квитки у один бік"? Я не хочу залишатись у минулому. Ні?
Ще краще-це експрес у майбутнє. Мамо, ти ж ввела подвійну дозу! Пробач мені, матусю, молися за мене. Я прощаю тобі свою смерть. Та чи простить цю смерть мені Бог?
Доїздилася…
"Як терплю, коли м'яз відстукує у мінорі пусті слова, а Душа мимохідь відшукує і в минулого вирива… І любити нам заборонено, бо не витерпить серце те. За якими ж тоді законами у життя ви мене прете?! Але хочеться, дуже бажано дописати усі крапки. Та чужії дихання вкрадено і заповнено злі рядки.
Вже останні удари продано. І життя не лежить на дні. Відчуваю, що дуже холодно…"
- "…Я вмираю. Вогню мені!"
-Не вмирай у мене на руках!
- Ангеле, любий мій Ангеле. Ти не визнавав любові, яка не вміє поступатися, прощати, та хіба щось інше було б любов'ю?!! Ти вдавав, що завжди розумієш мене, хоч робив усе наперекір. Моя любов не така, вона справжня, тому її й не може бути.
Не плач. Чому ти плачеш? Я ж примусила себе любити по-твоєму, зрадивши зорі свого кохання. Я вперше в житті пробачила-пробачила те, що навіть ви, люди, ніколи не прощали.
Мені важко говорити…Але легко іти звідси. З цим світом мене уже ніхто і ніщо не пов'язує. Я втратила матір, знайомих, рідних через вічне прагнення говорити " в очі гірку правду".
Я й досі не розучилася цього.
Слова, сказані мною тут,- останні. Я знаю, що ти пам'ятатимеш мене лише до перших дверей . Питаєш, чи мені важко, сумно? Ні, я вже належу іншому світові, в якому ніхто з вас мені не буде потрібен, як, зрештою, і я вам.
Підніми мене… Ні, я зовсім не хочу подивитись у вікно на небо чи сонце-вони не продовжать мого життя. Мені потрібні твої очі…
Не плач. Сльози-блюзнірська маска. Будь хоч раз собою. Пам'ятай, я любитиму тебе до кінця життя. Тим паче, що залишилось недовго…
-Кохана, не вмирай у мене на руках! О ні! Лікарю-у-у-у! - він впав на її ще тепле тіло: - Брешеш! Ти брешеш! Я буду потрібен тобі і в іншому житті… Почекай!
Через хвилину два голубі ангели по перших променях сонця вели дві Душі у Чистилище.
Він був дійсно потрібен їй.