Мати тривожилась за сина: його внутрішній світ став для неї( як і для всіх) не просто закритою, а підданою анафемі книгою, державною таємницею. У чітких рядках міміки Ніна Володимирівна, як вміла учениця життя, читала лиш довгі оповідання смутку і туги... А колись він, її син, був іншим.
***
Батько завжди мовчав - не любив розповідати навіть синові про війну в Афгані. І малий не розумів, чому так супився тато, коли Олежик просив пограти з ним у війну чи розповісти про танки.
- Татку, - бувало, каже хлопча, - купи мені пістолет, такий великий-великий.
- Для чого він тобі? - здригнеться батько від далекого спогаду.
- У ворогів стріляти! - впевнено відповідає Ольчик.
- Які є у тебе вороги, - усміхається через силу Роман, - ти ж ще малий.
"А й справді, - подума дитинча. І починає шукати у маленькій хатині свого розуму ворогів. - Нема. У всіх є, а у мене нема!" - сльози образи виступили на гарненьких оченятах.
- Таточку! - раптом зраділо мале, - дай мені трішки своїх ворогів. Ну, небагато... Ну, хоч пів маленького ворога...
- І що ж ти робитимеш з ним?
- Я... відпущу його.
Ніна розуміла, підтримувала свого чоловіка, що тепер? постійно у інвалідному візку.
Підростав Олежик, а разом з ним росла і біль у батьковому серці. Не міг Роман забути гаряче сонце чужої пустині, вночі снились вбиті товариші. Кожна хвилина там була останньою. Всередині горів огонь і його треба було гасити, те полум'я. Здається, навіть коли б він втратив пам'ять( а таке часто трапляється з людьми), то цього не зміг би забути. Ніколи!
Ніна кохала Романа. І лише тому, що любов закривала очі молодій жінці теплими долонями, вона намагалась не звертати уваги на цю слабинку чоловіка. Вона не знала, що трапилось ТАМ з Романом, думала: заживуть афганські рани і все буде, "як у людей". Та нічого не змінювалось. А коли народився Олежик, пізно було думати про розлучення - синові потрібен батько, та й чоловік(якого, до речі, любила) почав менше пити...
"Все налагодиться," - з ніжністю думала молода мати, пригортаючи серед ночі до налитих молоком грудей своє маленьке щастя. Її ніколи не лякали незначні труднощі, тому й молилась за Романа, чекала, прийняла його з рук війни у інвалідному візку...
Про війну Рому не розпитувала. Тільки бачила, як у гучних компаніях під час розповідей колишніх "афганців" болісно стискав уста, виходив з кімнати і курив, курив, курив. Ніна пам'ятає, як лише одного разу сказав:
- Відпочивали в тилу, а тепер історійки розповідають. Герої! Хто бачив те насправді, хоче забути все, дуже хоче...
Ніна Володимирівна бачила, що лише заради неї і маленького синочка бореться з минулим її чоловік. Внутрішнє материнське чуття підказувало їй, що ще крапля - і він зірветься.
Вона боялась тієї миті, намагалась відтягнути її, віддалити...
Роман, бачачи, як важко дружині утримувати сім'ю, влаштувався на роботу. Він хотів почуватися нормальною людиною, тому дуже рідко використовував афганське посвідчення.
Одного дня не було дрібних грошей, і він попросив водія маршрутки взяти його як пільговика. Водій розкричався, наговорив багато образливих слів, які, можливо б, не образили псевдоучасників війни, але не таку вразливу душу... Тієї ночі Романа привезли додому майже непритомного. Він віддав себе в руки розрадниці-горілки, ворожки, що пророчила йому "світле майбутнє". Відтоді Ніна не бачила чоловіка тверезим, а Олег на свої звертання одержував одну відповідь:
- Геть! Геть від мене!
Хлопчик бачив, як плакала мати. Своїм дитячим розумом він не здатен був осягнути глибини і всіх причин даної проблеми. Він знав лише, що у всьому винна горілка: це вона нашіптує таткові погані слова, це вона не пускає його додому. Вже тоді маленьке серце дало святу клятву у нікуди і повторювало її через роки, як заповіт померлого щастя:
- Я ніколи-ніколи не буду пити: горілка вбила мого татка!
...У щоденнику Романа місяців за два після його смерті син знайшов кроваві сліди війни - декілька спогадів із чорного Афгану. Після прочитаного він почав розуміти тата і, ніколи не перестаючи любити його, поважав батька, мертвого і такого далекого для дитячої свідомості. Він не дорікав Богові за смерть Романа, не розізлився на весь світ, а лише намагався зрозуміти: кому потрібна була безглузда смерть молодих людей, абстрагована в звичному для нас імені - війна?
"В моєму загоні? все менше і менше хлопців. Вони ж, як молодші брати, дивляться мені в очі, питаючи: "Хто наступний?" і "Для чого все це?" А що я їм можу сказати? Наказ "зверху": мовчи і виконуй. Боже, краще б я загинув тут першого ж дня, щоб не бачити всього цього! Здається, ми відрізані від світу, ми - поза світом. Та ні, ні, іншого світу нема! Є тільки цей! А в ньому - вибухи, спека, смерть!
Сьогодні йшов з молодим солдатом, років двадцять, зі Львівщини. Андрій Колос. В нього було стільки мрій (як ще тут можна мріяти?): "Приїду, - каже, -додому. Там дівчина чекає. Галя. Любить мене і я її. Оженюсь. Дітей у нас буде троє, ні, краще четверо..." Я схилився зав'язати шнурок від черевика. П'ять секунд. Піднімаю голову - нема Андрія!
Лише в наступну мить почув вибух. Біля моїх ніг впала рука Андрія, що міцно стискала лист невідомій мені Галині. Не відіслав! Не встиг... Що ж мені написати тепер цій дівчині, матері...?Іншим серцеболим Галинам і матерям? А на місці цього хлопця міг би бути я! Чому ж ні? Випадковість? Доля? І все ж дякую Тобі, Боже!"
"Село, мати, дитинство, однолітки - все здається казкою , сном. Навкруги чистюля-смерть сотні разів на день миє свої руки в крові, утирається пісковіями, сохнучи на гарячезорому сонці. Я звик до смерті, як десь там, на далекій Україні, до спокійного сну. За що ми боремось? ... Їхали сьогодні по скелястих дорогах сухої місцевості на сірому "бобику". Знову міна. Встиг вискочити. Інші хлопці вечеряють сьогодні в раю.(Чи в пеклі?) Без мене. Мабуть, я поганий командир, коли не кличуть мене до свого застілля! Всюди
смерть..."
"Ходили в атаку. Вперед пішли чотири недобитки-танки. Проти кого? За що? Один загорівся, залишившись далеко позаду. З відкритого люка почув голос: "Рятуйте! Рятуйте!" "Та це ж Михайло Тюкін!"? - думаю. Вискакую на танк - з середини простягаються руки юнака: "Роман! Витягни! Я жити хочу!" - кричать потріскані уста. Зі всієї сили витягую і - о Боже! - у хлопця вже нема ніг: згоріли по пояс. Майже труп. "Роман, я буду жити, правда?.. Напиши мамі, що я приїду... Підлікують...і приїду..." Що я мав йому сказати, Господи?
"Звичайно, - кажу, - Мішка. Ти будеш, будеш жити," - а самого сльози душать. Господи, за що? Чому не я! Я ж старший, більше побачив світу. Чому не я! Міша помер на моїх руках з тихою усмішкою. А я ледве не збожеволів. Весь посивів, зморшки на обличчі, руки трясуться... Лиш два дні назад почала повертатись свідомість. В дзеркалі себе не впізнаю. Чому я до решти не збожеволів?!? Що написати Мішиній мамі? Будьте ж ви прокляті, прокляті , ви... "
"Я здоровкався із самою смертю. Тяжко поранений. Не зможу ходити. Ніколи. Навіщо тоді жити? Щоби бути обузою для матері? Про одруження і не думаю: Ніна, якщо й дочекалася, не захоче мене такого... Ще б одна куля! Кажуть, кінця цьому не видно, та я не потрібний навіть тут, на війні! Через місяць відправляють додому. Не вірив, що колись навіть подумаю про таке... Мої хлопці загинули, всі загинули! Боже, чому?"
Це було все, що залишилося від таткових записів. В одинадцятому класі Олежик більше дізнається про афганську війну, договір, яким вона закінчилася, але жоден підручник не розкаже йому так багато, як ці коротенькі спогади батька. Щоразу на Святвечір, коли на столі, згідно з українським звичаєм, стоїть і таткова тарілка, Олег молиться за татуська і його друзів і просить Бога, щоб це ніколи не повторилося. Ніколи!
***
Вранці Олег встав скоро; як у дитинстві на день св. Миколая, щоб знайти подарунки під подушкою. Цієї ночі йому нічого не снилось. Надворі було ще темно, лише білий сніг блимав замерзлими фарами очей із сусідніх будинків. Олег вирішив приготувати сніданок для себе з матір'ю. "Нехай хоч сьогодні довше посплять," - подумав. Хлопець любив робити сюрпризи. Доки нагрівалась вода у блискучому вишневому чайнику, а чашки дихали різким ароматом кави, юнак присів біля столика, чекаючи, коли прокинеться мати.
Він думав. Знайти власника листа для нього вже не здавалось так просто. Не буде ж він розпитувати всіх мешканців будинку, чи, випадково, хтось з них не чекає листа!? А коли ні, що ж тоді? Правда, у хлопця була ще надія на те, що ім'я одержувача згадується у самому листі, що має, в свою чергу, допомогти...
Олик побіг до кімнати, піднявши такий шум, що розбудив Ніну Володимирівну.
- Олежику, ти вже прокинувся? Сьогодні ж неділя. Поспи ще!
"А й справді, - подумав син, - тільки ж неділя. А я й забув." Та й спати не хотілось. Вже тихенько він полаптював до кухні, щоб вдруге не розбудити матір. Взяв собі чашку капучіно і тінню прошмигнув назад у кімнату. Поспіхом розкрив підсохнувший за ніч лист, відчуваючи, що перед ним розгортається якась сторінка майбутнього. Наперед хотів, щоб цей лист був адресований для нього. Йому було страшно, що через мить дізнається ім'я адресата, і вже через декілька годин змушений буде віддати конверт його власникові. Увімкнута лампа розливала по кімнаті голубе світло сну. У Олега тремтіли руки, немов зараз він мав би зробити щось заборонене.
Кинувши перший погляд на дрібно списаний аркуш, юнак полегшено зітхнув: він не знайде отримувача...
Очі Олика впивались кожним рядком, смакуючи слова, пережовуючи ретельно кожну думку:
"Привіт, Ангеле!
Чому не відповідаєш на мої листи? Тішу себе думкою, що ти їх просто не отримуєш, що вони губляться в дорозі... Але ж не всі десять!? Бо, коли так, тоді весь світ змовився проти нас. Що трапилось? Чому ти, нічого не пояснивши, вирішив розірвати наші стосунки? Невже ти ще ображаєшся на мене? Звичайно, я не мала прав перевіряти міцність твого кохання. Вкотре прошу: вибач.
Згадую білі ночі нашого дитинства. Які вони далекі сьогодні! Може, засірилися попелом спаленого кохання чи забруднилися пилом довгих доріг, які б могли з'єднати нас обох.
Мені б було значно простіше, коли б ти відповів мені. Нехай всього декілька слів: "Не пиши більше. Ненавиджу!" Та ні, ти мовчиш, Ангеле, подвоюючи біль в моєму серці і залишаючи конати надію, підтримуючи її штучним диханням мовчання.
Я завжди помилково думала, що ти розумієш мене краще за всіх. Ти потрібен мені. Ввірвавшись у моє життя непроханим листом з багатьма мовними помилками, ти допоміг збагатити мій лексикон новими почуттями. За цих декілька років ти став частиною мене. Мої спогади не існують, коли хочу викинути з них тебе. Ти не любив говорити, то, може, й відівчився це робити, Ангеле, мій любий Ангеле!
Ми ж були тільки друзями, хоча ти й часто повторяв, що любиш мене, я знала це, та, мабуть, не вірила. Чому, чому?! Коли ж відчула, що той, про кого завжди думала, як про першу любов, байдужий мені, зрозуміла, що можу по-справжньому закохатися ... в тебе. Я добре знала, що тоді б я повністю залежала від тебе, тому й вирішила закінчити все, не почавши - вбити в зародку нашу... свою любов, або, коли б ти справді, Ангеле, кохав мене, бути завжди з тобою. Ніхто третій не був причиною нашої розлуки!
Все залежало від тебе, любий!
В одному з листів я писала, що, коли б знала, де в'януть троянди, подаровані тобою, я б поставила на тому місці пам'ятник нашому коханню і приходила б туди молитися Богу за наше майбутнє. Але тепер розумію, що не можна ставити пам'ятник неіснуючому, ілюзії, так як і не будуть більше блукати по зоряному небу, взявшися за руки, два маленькі ангели справжньої любові: один з них спокусився невірством, а другий досі не може йому пробачити...
Я завжди любила тебе, Ангеле. Якби ти знав, як мені боляче писати про це... тепер. Не карай мене більше, я вже сама достатньо себе покарала.
Дай шанс ангелам нашого кохання знову повернутися на небо, а ні, то вбий мого, щоб не блукав самотньо по визначних місцях нашого дитинства, працюючи екскурсоводом для випадкових перехожих. Не ламай вітром своєї ненависті гілку моїх мрій.
Оріона."
Олег тричі перечитував листа. І все більше переконувався, що доля вручила йому шанс. І він його не впустить. Олик вирішив написати відповідь Оріоні, щоб познайомитися з нею.
Навіть якби зараз хлопець взнав справжнє ім'я "Ангела", то все одно б написав їй.
- Як він може бути таким? Адже й мені, зовсім чужому дівчині, зрозуміло, що Оріона кохає його! І з усього видно, що він її теж, - Олег і сам мріяв про таку любов, але він знав, що ніхто з дівчат, особливо сучасних, не зможе кохати ТАК.
Хлопець одразу ж узявся писати відповідь. Він переписував по декілька разів, відкривав найпотаємніші дверцята своєї душі, немов на останній сповіді. Шосте чуття підказувало, що з Оріоною з самого початку потрібно бути відвертим. Та й Олік взагалі не любив кривити душею: він не цурався ні свого становища, ні друзів, ні для його часу нетипових світоглядних позицій. Юнак розумів, що від першого листа залежить не лише характер листування з Орою, а й те, чи захоче вона йому відповісти. Нарешті на стандартному А-4 було викладено основне - те, що, на думку Олега, поєднувало його з далекою, незнайомою дівчиною. Аліна мовби поверталася до нього іншою, новою, майже ідеальною, що після стількох років нарешті знову завітала до нього.
- Тепер я нікому тебе не віддам, - прошепотів. Лише підписавши своє ім'я вкінці листа, підвів голову від стола, на якому лежав ще не підписаний конверт.
- Іди обідати, синку, - за плечима стояла мати, неодобрююче киваючи головою. - Ти що, заснув біля столу?!
Тільки тепер Олик помітив, що надворі не лише розвиднілося, а й білощоке осіннє сонце вже встигло розтопити вершки першого снігу і готувало якийсь молочно-брудний коктель, перемішуючи тоненькими папірцями незрозумілу рідину в калюжах. Лампа своїм світлом злилася з денними кольорами, так що хлопець одразу не помітив, що забув її вимкнути. Наспіх поївши, юнак поспішив віддати листа у сині руки пошти.
- Тільки б він не загубився, - з надією подумав Олег, знаючи, що написати вдруге в нього вже не вистачить сміливості, і сили.
***
Виходячи з будинку, Олег зустрів свого колишнього однокласника Дениса. Вони і зараз вчились в одному університеті, але на різних факультетах. Колись були найкращими друзями, але тепер зустрічалися рідко, майже не розмовляли, лише "Привіт!", "Бувай!" - ось і все, що залишилося від їхньої дружби, справжньої, чоловічої, без підступу і злості.
Правда, у Дениса було одне, через що Олег йому по-доброму заздрив. Це було перше кохання його друга. Олег ніколи не бачив цю дівчину, яка була єдиною таємницею Дениса для всього світу. Зрештою, навіть тепер Олег вважав Дена своїм найкращим другом( бо інших не було).
?Здоров, Ден, - привітався Алик. - Давно тебе не бачив. Мабуть, і далі нікуди не ходиш гуляти, пишучи листи своїй малій і ховаючись з ними по кутках, - насправді Олег і сам сидів вдома. Він не любив гучних компаній, а Денисові просто хотів нагадати минуле, з жартами і щирістю.
Ден стримано і по-новому серйозно відповів на привітання Олика. Виглядав сонно і сказав, що "вчора допізна танцював на дискотеці".
- Ну, бувай, - закінчив Денис. - Я, мабуть, поїду трамваєм, а то запізнюсь... - і подав руку другові.
- Побачимось, - сказав Олег бадьоро, хоча й не поспішаючи пішов далі. Ранок був мокрий і холодний, та для юнака починалося нове життя, а тому було весело...
Пари проминули, на диво, швидко. Після лекції Юля запросила його до кафе.
- Ні, не маю часу, - збрехав Олег. - Сьогодні сидітиму в бібліотеці. Екзамени на носі.
- Нічого, - приховуючи образу, відповіла дівчина. Вона була готова до цього, адже не вона перша...
На потоці знали, що Олик ні з ким не зустрічається. За його усмішку не одна з них проміняла б найдорожчі парфуми від "Mery Kay" чи туш фірми "Max Factor". А коли хлопець відмовив навіть Жанні - найкрасивішій дівчині на факультеті, то та пустила плітку, що Олег іншої орієнтації. Він тоді не виправдовувався, не доказував протилежного, хоч його й дуже боліла неправда. Через деякий час все забулося. Одні бачили в цьому старшокурснику романтика, інші - нарциса. Більшість одногрупниць вийшли заміж, інші зустрічалися з більш буденними хлопцями, хоча не одна першокурсниця марила про побачення з Олегом, а інші, як-от Юля, наважувались зробити перший крок, завжди - безрезультатно.
Насправді Олик зовсім не хотів іти до бібліотеки. Всі необхідні підручники були в нього вдома, але... До екзаменів залишилось ще два місяці. У читальному залі дрімало ще декілька студентів. Олег взяв підручники з англійської, сів за столиком вкутку і задумався, дивлячись у вікно. Знайомою луною в його думки постукав чийсь голос. Далеко попереду сидів якийсь хлопець поруч з білявою дівчиною. Не звертаючи уваги на присутніх, вони цілувалися. То був Денис. Олег радів за друга: "Нарешті його дівчина тут. Мабуть, вчаться теж разом, - подумав Олег, - таки дочекався..."
З бібліотеки вони вийшли останніми. Холодно чмокнувши білявку в щічку, Денис сказав "До завтра!" і поспішив наздогнати Олега. Після звичних запитань-відповідей, Денис
промовив щиро, але якось сумно:
- Наступного року одружуюсь, Олику. Бачив мою дівчину?!
- Так, - відповів Олег. - Дуже гарна, Дене.
- Гарна... - холодно протягнув друг, зітхнувши. - Приходь на весілля.
- ... - Олег усміхнувся у відповідь. - Звичайно, прийду.
Решту дороги пройшли мовчки. Чи то не було у друзів чого сказати, чи страшно було знову довіритись один одному?
Піти "на пиво" Олег відмовився. Вже лежачи в ліжку, згадував Дениса: "Змінився... Змінився все-таки, - думав. - А її так любив, а тепер поводиться, немов з іграшкою. Може, розлюбив і не знає, як сказати їй про це? Шкода. Невже нема у світі справжнього кохання? І якщо "ні", тоді для чого живемо?.."
***
Через два дні - екзамен. То був перший і останній в цій сесії, який треба було скласти Олегові. Всі інші здав за результатами модулів. Хлопець не був круглим відмінником, та й вчився не заради оцінок. Він знав, що все залежить від нього, має залежати!
"Чому ж нема відповіді? - питав себе під час мізерно коротких перерв. - Невже вона не відповість мені?" І знову зошити , конспекти, підручники... Два дні минули як мить. Олег відчував, що божеволіє від постійного навчання, перепочивав. Як і в кожного студента, відчуття у Олика було одне: нічого не знаю! Викладач запізнився на півгодини...
***
Зранку листоноша приніс два конверти: один від бабусі, другий - від Неї!
"Привіт, Олику!
Мене здивував Твій лист. Але те, як ти мене "знайшов", більш дивне, схоже на казку. Надіюсь, що й кінець у цієї казки буде не гірший, ніж початок.
Пишеш, що прочитав мого листа? От і добре. Я б ніколи не приховувала цього від тебе, але ти мене пробачиш, коли попрошу не згадувати більше про Ангела: намагаюсь забути, бо пам'ять про нього дуже болюча.
Ти пропонуєш бути друзями і я з радістю погоджуюсь на це. Людям потрібні друзі, але небагато, зовсім мало, я вважаю - один, але справжній, вірний, чесний. Розмріялась?
Можливо.
Фото своє не надсилаю. Стомилась від того, що зустрічають зовнішністю. Невже душа не має значення?! Тільки не для мене.
Вибач, що мій перший лист такий короткий, адже я тебе зовсім не знаю: ні що тобі подобається, ні твоїх хобі, ні симпатій.
Оріона.
P.S. Зовсім забула. Я народилася у 1984 році(мені 19 років).
Я ніколи вдруге не перечитую написаних мною листів."
- Немов я написав цього листа. Це ж треба, щоб...
***
Десь дуже-дуже далеко кусалися зорі вставними зубами і той дзенькіт лякав нічних перехожих, розганяв їхні мрії, як зграї дворових собак, перемішував карти закоханим і ті мусили починати все спочатку. Холод переливався з неба як сік з м'якоттю, зависаючи у повітрі і заважаючи рухатись теплій парі, що останніми подихами виривалась із уст міщан, які пізно поверталися додому. Та це був приємний холод, який ввічливо, ненав'язливо нагадував людям: зима ще не закінчилася...
Олег повільно, не поспішаючи ходив провулками знайомого, рідного йому району. Тільки одна частинка тіла не зазнала дотику зимних, худорлявих рук старого мороза - серце: у кишені Олежик тримав першого листа Ріни. Шкода, що було темно, а то б він укотре перечитав його. Цей конверт був найбільшою радістю хлопця, здається, у цілому житті. У той же день написав дівчині відповідь - точніше, писав не він, а душа. Сам не знаючи, як, Олег виклав усі свої турботи: і прикрощі з екзаменом, і думки про майбутнє. Звичайно, час від
часу у нього виникали сумніви: не зрозуміє його чи насміється з наївної відвертості; чи варто було писати навіть про те, що не наважувався сказати матері?.. Олежик відчував, що, якщо й Оріона зрадить його сподівання, він зламається остаточно, він не зможе протистояти світу, де є чужим серед чужих.
Срібляста хмара інею, занепокоєна крильцями якоїсь пташини, злетіла на голову юнака, покривши його чуб срібними світлинками. Деякі з них, ніби мурашки, заповзли під комір куртки і сплакались водою на теплому тілі, ніби підтакуючи думкам студента. Олік стрепенувся і, сам не знаючи, чому, вигукнув у байдужу ніч:
-Не зрадь мене, Оріоно!
-Оріоно... Оріоно... Оріоно...-стоголосо повторила без'язика темінь стрункою луною.
"Я вже як дитина,- з усмішкою подумав Олег.-Хоча, чесно кажучи, було б непогано, коли б вона почула мене."
Тут Олежик почав згадувати, що він написав дівчині, чи не було там якихось зайвих слів, які могли б образити її, чи не згадав того хлопця, "Ангела"? Це б засмутило Орі.
"Привіт, Оріоно.
Якби ти знала, як я зрадів, нарешті отримавши твого листа. Я ні на мить не розлучаюся з ним, немов мала дитина з маленькою іграшкою. Читаю і перечитую - і кожного разу знаходжу в ньому щось нове. Відчуваю на собі стурбовані погляди матері. Сьогодні вже двічі питала мене, чи не маю якихось проблем, чи, може, я захворів . Оріоно, я стільки маю сказати тобі! Ми знайомі вічність, ні, дві вічності! Добре ти вигадала, не висилати фото. Але мені здається, що і без нього я знаю тебе, знаю не рік, не два, навіть не від дня
народження. Чомусь впевнений, що ми були знайомі ще там, поза земним життям.
Яке щастя, що я знайшов тоді твого листа!
Не думай, що пишучи наступні рядки, хочу засмутити тебе чи щоб мене жаліли, але я впевнений, що, виговорившись, знову знайду спокій.
........................................................................
Та що це я все про сумне! В мене є і радісні новини: одружується мій колишній однокласник. Так швидко летить час. Та й Ден змінився. І всі-всі, що вчилися зі мною, теж. Чи це я занадто дитячий?
Ріно, напиши мені про себе. Чи змінились твої однокласники? Напиши про своє перше кохання. (Вибач, коли забагато питань, але мені швидше хочеться про все дізнатися.
Мабуть, деякі питання занадто відверті. Про мою першу любов, убиту новорічними морозами, ти вже знаєш із минулого листа.)
Пиши швидше, а то я вже не знаходжу собі місця. Чекаю, чекаю, чекаю...
Твій друг Олег."
-Ні, я - таки божевільний! Навіщо було писати їй про першу любов. Я ж мав здогадатися, що нею був Ангел!- подумав Олег, все ще блукаючи містом. Він сердився на себе. Тому вирішив одразу ж іти додому.
"Теж добрий друг, - буркотів до себе. - Ех ти!"
Сидячи в теплій кімнаті, ще раз прочитав Оріониного листа і дещо заспокоївся:
-Ні, така не розсердиться, - полагіднішав до себе Олик і заснув солодким, по-дитячому кольоровим сном.
***
-Купив хліба? - Ніна Володимирівна, почувши, що хтось у коридорі обтрушує сніг з чобіт, питала сина. - Знову ти зі снігом, як хлопченя.
-Мамко, матусько, бабуся приїхали, - радісно сказав, тримаючи у руках великі сумки з гостинцями.
-Слава Ісусу Христу!
Ніна побачила, що на порозі стояла мати.
-Як ви доїхали, мамо, - розпитувала, п'ючи з матір'ю і сином теплий чай з пиріжками, начиненими малиновим варенням.
-Добре, доню. Тільки стара стала-важко сумки носити. У Львові люди допомогли, а тут... Якби не Олюньо, не знаю, чи впоралася б.
-А що ти, Олику, робив на вокзалі? - строго запитала Ніна. Вона вміла сердитись, але сьогодні в неї це не виходило. Якісь веселі іскорки тулились до серця.
-Та...-протягнув.-Хотів побути сам...
-А вокзал - найбезлюдніше місце в місті?! - засміялися мати з бабусею. Та й Олік усміхнувся: хоч щиро, але сумно. Ніна зауважила, що останнім часом він рідко посміхався, а коли й блисне якийсь промінець, то лише тоді, коли заставала його задуманого у кімнаті. Коли ж помічав матір, завжди щось ховав, а очі не могли приховати: "Ах, знову завадили..."
Ніна раптом згадала щось:
-Олежику, тобі лист прийшов. Від якоїсь дівчини.
-Де? - запитав нетерпляче-радісно.
-На твоєму столику.
-Дякую, мамочко, бабусю, - і , поцілувавши обох, побіг до своєї кімнати.
"Олику,
Звісно, дуже добре бути відвертими з самого початку, бо , говорячи неправду, можна заплутатись у власному павутинні. З іншого боку, ми зобов'язуємось говорити лише правду , відкриваємо свої козирі, виставляємо напоказ недоліки, даємо іншій людині зброю, яку та може у майбутньому використати проти нас. Я ніколи нікому повністю не довіряла - це як жало оси чи колючки їжака; панцир черепахи, куди можна заховатися у негоду. Але з тобою по-іншому. Чим зашкодить мені людина, не зацікавлена ні в моєму нещасті, ні в радості? Вибач, що пишу так різко, але це правда, і я хочу, щоб ти знав її - треба зразу ставити крапки над "і", щоби потім не помилятися при читанні.