Прошу, не заставляй себе любити те, до чого не схиляється твоє серце. Невдячна справа, після якої залишається лише втрачений час і ще одна особиста поразка у житті.
Моє перше кохання.
З Остапком я познайомилася у дитячому садочку. Він був дуже серйозною, як на свій вік, дитиною. Як, зрештою, і я. Мої батьки працювали допізна, бабусі з дідусями жили на селі. Лише коли мені виповнилось шість років, мати народила близнят, Віталія і Віктора. Чи розуміла я , як було важко батькам зі мною? Мабуть, ні. Вони мусіли працювати, бо хотіли купити будинок чи іншу квартиру(ми жили в однокімнатній). Всі гроші йшли "на книжку" і пропали зі скасуванням СРСР. Але зараз не про це.
Батьки Остапа були представниками інтелігенції: тато - якась шишка в облраді, мати - викладач інституту. Звичайно, вихователі ставились до нього по-особливому. Пам'ятаю, він подарував мені смішну картинку, яку сам намалював(я й досі бережу цей витвір мистецтва): там було стільки фарби, що не можна було навіть розрізнити, які кольори використано, не говорячи вже про те, що там намальовано. Остапчик назвав "ангелом".
Ми жили на одній вулиці, тому влітку вихователька дозволяла йти додому без батьків. Остап завжди ніс мою сумочку з іграшками.
А коли нам виповнилось по п'ять років і ми почали вивчати букви, я мало не щодня отримувала від нього "любовні листи". Одного разу під двері він підкинув записку("Ріна йа лублу тибе") і її знайшла моя мати. Вони з батьком довго сміялися, жартуючи з мого "жениха". Записка загубилася. А Остап того ж року пішов учитися до іншої, аніж я, школи. А потім разом із батьками(здається, у 1993 році) виїхав за кордон. Куди - не знаю. Інколи мені здається, що він помер. І це дійсно так - між нами зараз має бути величезна
пропасть(матеріальна), бо вона існувала вже й тоді.
Вибач, Олежику, що розчарувала тебе. Не буває першого щасливого кохання. Ніколи. Твій друг? Не знаю його, але мені здається, що його це теж стосується…"
Олег на мить відірвався від листа:
- Оріона повторює мої думки. Мені і справді здається, що Ден байдужий до своєї дівчини… Гірко, але чесно. - І Олик знову взявся до читання:
"…Олику, напиши мені про своє море ( я ніколи не була на морі), воно ж недалеко? Та, зрештою, будь-що читати мені буде цікаво. Основне, що це пишеш ти, Олеже.
Будь ласка, не зволікай з відповіддю. Нехай новий семестр буде вдалим для нас. Особливо для тебе. Не забувай мене. Ріна."
-Не забувай і ти мене, - прошепотів Олик, закінчивши читати листа.
На зворотньому боці аркуша помітив припис:
"P.S. Досить пізно. Я тільки-но закінчила писати листа, як почула, що хтось гукнув: "Не зрадь мене, Оріоно!" Я швиденько виглянула на вулицю, але нікого там не було. Мабуть, це видасться смішним, але, може, це був ти, Олику? Ти кричав?"
Лист випав у юнака з рук.
- Я, - автоматично відповів, ніби перед ним стояла дівчина. - Я. - повторив хлопець.
Коли Олег вийшов із кімнати, дочитавши листа, всі вже спали. Він повернувся назад. Відповідь Ріні вирішив написати завтра. Наступного дня починалось навчання. Треба було виспатись, добре виспатись…
"Люба Ріночко,
Зараз у нас лекція. Сиджу за останньою партою і пишу тобі листа. Як в тебе справи? Я так зрадів, коли вчора принесли твого листа!..."
***
Перший день нового семестру минув у Олега без пригод.
…Не спілкувався майже з ніким. Ми вже знаємо, що вирішив написати листа Ріні. Притаманне всім південцям почуття гумору Олег майстерно вкладав у прокрустове ложе серйозності, тому що десь розумів, що, як і його, невдалий жарт міг би образити Оріону. А Олик не хотів цього.
Після останньої пари хлопець помчав на пошту - віднести листа. Він вже чекав на відповідь, хотів, щоб швидше в його двері постукав листоноша, тримаючи в руках білий конверт, підписаний гарним, рівним почерком.
"Лише б не загубився", - подумав тривожно(як завжди!) Олік, опускаючи конверт у велику поштову скриньку в центральному поштовому відділенні міста N.
***
- А Олег де? - запитав Любчик(як його ніжно називали дівчата в групі), коли студенти зібралися недалеко від факультету, біля бару зі святковою назвою "Феєрія", який по-народному величали "студентським".
Мороз, поздувавши з неба хмарки, що, як теплий кожух, захищали землю від його поглядів, обнявшись з білим холодним сонцем, розпорошував свої колючки. Хоча було й близько, дівчата добряче змерзли(про це свідчили їх червоні носи).
-Нема. Мабуть, додому побіг, - засміялася пустотливо Яна.
-Який хлопець пропадає, - напівжартома-напівсерйозно відреагувала Наташа.
Всі вирушили до бару. Вони звикли, що Олег рідко буває в їхніх компаніях. За мить, після першого тосту за студентське життя "до сесії" всі забули про нього.
***
"Вітаю, Олежику!
Цього року закінчується моє навчання в технікумі. На щастя! Ніколи не думала, що скажу, чи, тим паче, напишу це, але правда є правдою. Я так хочу побачити своїх батьків, адже вже три роки вони за кордоном. Якби ти знав, Олику, як важко мені про це писати. Краще б я сама заробляла ті гроші, аніж маю їх витрачати!
Як там у тебе? Адже у нас з-під зашкарублої, мозолястої руки снігу пробиваються несміливі погляди весни. Навіть зимою тут гарно. Десь далеко рукою двірника розпустив колюче волосся ліс, чорними бровами кущачись на ще білому обличчі зими. Я не можу сказати, що наше аж занадто провінційне містечко гарне. Можливо, тому, що після обласного центру, в якому я жила в дитинстві, воно якесь просте, холодне для мене? Чи тому, що майже ніякі спогади не пов'язують мене з ним?
Хоча ні, про що я говорю! Адже у мене є мої милі однокласники. В мене так багато шкільних спогадів, що лише вони для мене і є реальними. Це - минуле, дитинство. Це колись такі довгі уроки. Це, зрештою, Ангел…"
Останнє речення було перекреслено. З усього видно, Оріона написала його автоматично, та все ж хлопець зміг розібрати рівний, виразний почерк. Якесь невиразне почуття охопило його. "Невже після всього вона не забула того Ангела?" - дещо злісно і ревниво подумав юнак, і продовжив читати.
"Один хлопчик, - було написано далі у листі, - вже не пам'ятаю його імені, був у мене дуже закоханий. Пам'ятаю, завжди на уроках отримувала записки. У першій було всього-на-всього три слова - "Я тебе люблю". Я вже тоді, начитавшись добрих казок, мріяла про єдине в житті кохання, велике, світле, та мій однокласник для такого не підходив. Одного разу він пообписував підручник з креслення словами "Я тебе люблю". Мабуть, всі наші товариші знали про його любов до мене. А я не хотіла цього. Розумієш, Олику, коли тебе кохають без взаємності, це дуже відповідально. Я й зараз люблю однокласників, але ніколи не дозволяла собі - і надалі цього теж не буде - зустрічатись з ними, закохуватись в когось. Хіба що в Ан…
Чому люди виростають із казки, Олику? Не розумію. В мене є мій світ, спроектований у шкільні роки добром, і я нікому не дозволю навіть втручатися в нього, не те що руйнувати.
Мені добре так жити…
Та ще краще, Олежику, що в мене є ти - той, хто завжди готовий вислухати, допомогти порадою. І коли роблять біллю ін'єкцію проти смерті, прикриваючи нагість останньою невідомістю, коли зупиниться вся техніка, бо комусь це буде "на руку", перш ніж подумати про кінець, я згадаю про тебе - і ти допоможеш, я знаю.
З нетерпінням чекаю ясного конверта твоїх думок, затаврованого маркою, як необхідністю.
Ріна."
Ще декілька разів прочитавши листа, Олег, зручно вмостившись у своєму ліжку, не міг забути першого враження, що справляло на нього написане. Він розуміє її! Так, звичайно, але є ще щось, значно важливіше, тільки хлопець не міг зрозуміти, що? Мимоволі рука витягнула з-під подушки дорогий теплий від частих перечитувань листок … і піднесла до уст:
Олег поцілував листа, не розуміючи причини цього пориву…
***
"Я подумав: "Дивно, ще вчора рожевий сніг з неприродними рум'янцями пекла заглядав обов'язковістю у вікно, а сьогодні вранці, вийшовши з будинку, зрозумів, що тільки-но пізня суха осінь закочує рукави, щоб, як добра господиня, ліпити вареники падолисту.
На сходах, опускаючись вниз, бачив багато мешканців будинку ( ніби якесь свято), декого - по декілька разів. Не знаю, чому, але ніхто не відповів на моє привітання. Та ще чудніше було на вулиці. "Мітинг?! Революція?!" - запитував я себе здивовано. Обабіч вуличок, на тротуарах, у парках, біля магазинів - усюди топталися люди, серед яких - і мої знайомі. Та найдивніше, що протягом двох проведених мною у цьому божевіллі годин я зустрічав десятки двійників.
Додому прийшов з широко відкритими від здивування очима. Мати стурбовано чекала мене на порозі, щоб заспокоїти, якось…
-Мамо, скажіть, що відбувається?
Мати включили мовчки телевізор, де для важливих новин перервано якийсь мексиканський серіал, хоч сумніваюсь, що його прихильниць хвилювала доля якихось там палом більше, ніж події у власному місті.
-"Як ми вже повідомляли, у місті N. сьогодні спостерігається незвичайне надприродне явище. Багато хто з мешканців може побачити на вулицях своїх близнюків, що постійно стоять на одному місці. Ніяких агресивних дій з їх боку не зафіксовано. На даний час в місті оголошено надзвичайну ситуацію. Мер N-ого видав мешканцям наказ не залишати своїх домівок, допоки остаточно не з'ясуються причини цих подій і вчені не знайдуть можливості їх вирішення.
З вами були…"
- "Знову про N. Як повідомляють наші журналісти, двійники весь час повторюють якісь слова. Сказане відрізняється у копій однієї людини. Таке враження, що звучать думки вголос. Жителі і далі нікуди не виходять із власних квартир. Будь-які спроби зрушити хоча б на сантиметр цих дивних істот закінчуються поразкою. Науковці висувають різні припущення, але жодне не має доказів. Ми й надалі стежитимемо за подіями в N…"
Я любив читати казки, але це вже було занадто! Телефонували стривожені бабуся Люда, а ми з матір'ю не могли їх заспокоїти. Мати плачуть. Та ще б! Місцеві канали не перестають повідомляти про нещасні випадки. Зупинено увесь транспорт: на дорогах - люди!
Я знову ввімкнув телевізор.
- "… А також є нова інформація. Очевидці засвідчують, що "інопланетяни" (так їх тепер називають) щось стережуть. Шановні телеглядачі! Ви є свідками того, як вчорашня фантастика стає дійсністю! Звідки вони: з Місяця, Марса чи невідомої нам планети? І, нарешті. Це початок "зоряних воєн" чи якоїсь мирної місії?! Будьте з нами…"
Я бачив, як мати на кухні намагались що-небудь робити. Натомість - очі приковані до вікна, за яким - стоячий парад невизначеності лякає нерухомістю роботів. Знову новини…
- "А зараз мер міста зачитає розпорядження…"
-"Додаткова інформація. Те, що дві години тому було ледь чутним шепотом, щораз гучнішає. Коли не вирішити проблеми у найближчі години, існує загроза своєрідної катастрофи:
шум стане нестерпним… Рятуйте місто…"
- "Нарешті відкрили "N-ську таємницю"! А сталось це геніально і просто. Мешканець будинку на вулиці Р-ній побачив себе біля під'їзду. Підійшов. Його двійник сказав: "Ох, сигарети закінчились… Ох, сигарети…"Біля ніг побачив пачку "LM"-у . "Та це ж я викинув!" - подумав справжній мешканець міста і підняв сміття. І - о, диво! - двійник зник…"
Я полегшено зітхнув.
Наступний ранок був таким, як усі. Лише архіви телестудій збережуть жахливі спогади про той день у нашому місті. Причина досі не розкрита. Але ніколи жителі N. не забудуть, що для сміття призначені відповідні місця. А мер міста, в свою чергу, не забуде поставити на "відповідних місцях" смітники.
Через тиждень я гуляв берегом моря, зайшов туди, звідки завжди любив дивитися на синю гладінь, думати про Оріону і - остовпів: один "я" уже сидів на камені. Біля "моїх" ніг лежала чернетка листа Оріоні, зім'ята колись мною і забута тут, а сам я, намагаючись перекричати безмежне море, волав: "Я люблю тебе, Ріно!!! І ми завжди будемо разом!!!!!!!!!!!!" Вгорі чи то насміхались, чи то підтримували мене чайки, і море всосувалось в цю думку бездонною пащею. "Я не підніму це "сміття"",- подумав я і усміхнувся…"
Це був тільки сон. Олик прокинувся і одразу ж записав його у щоденник. "Непогано було б, якби сон виявився дійсністю …"
Потім Олег прошепотів: "Я люблю тебе, Ріно! І ми завжди будемо разом!"
***
"Олику,
Я вважаю, що нерозумно так довго чекати відповіді на листа. Писати треба, коли хочеться, а не…Ти ж розумієш, правда? Не знаю, як сприймеш ти сказане мною зараз, але мені здається, що закохуюсь в тебе, я це, саме це відчуваю. І якщо ти не відповідатимеш взаємністю, як Ангел, для мене буде пізно…
Коли для тебе наше листування - просто розвага чи потіха, напиши. Тоді твій лист буде останньою у житті думкою, яку я прочитаю.
Дивно, але мені зовсім-зовсім не хочеться бачити тебе. Ніщо вже не змінить моїх почуттів. Пам'ятаєш нашу домовленість не надсилати фото? Вперше ми маємо побачити одне одного наяву. Згоден?
Більше не пишу, бо не знаю, як ти відповіш на мого листа.
Я… Та ні, і це поки-що не варто писати.
Оріона."
***
"Люба Ріночко,
Як я вдячний тобі за останнього листа! Там я знайшов те, що шукав по лабіринтах своїх п'яних думок, і тільки ти ниткою Аріадни допомогла мені вибратись звідти.
Тепер я вірю не лише в божевільне кохання з першого погляду, а і в, хоча заочне, велике кохання. Я нікому ще не говорив цих слів, тому почуваюся якось незвичайно: радісно і водночас ностальгічно сумно, ніби відриваю маленьку пелюсточку від молоденького пуп'янка свого дотепер самотнього, зневіреного серця. Я впевнений лише в одному: ніколи не жалітиму за написане тут, бо це означало б, що усе моє життя - помилка. Твоє почуття тримає мене останньою надією, бо навкруги тільки кабанячі крила пустоти і відчуження.
Я люблю тебе, Ріночко, і ця велика річка невідомості, на протилежних берегах якої ми стоїмо, робить моє почуття сильнішим.
Ми зустрінемось. Влітку. Я запрошую тебе. Тільки, будь ласка, будь зі мною щирою, а то я довго і повільно помиратиму, болісно відштовхуючи від себе міцні обійми життя. І кохання моє, як у інших людей надія, помре останнім - після мене.
Мої будні наповнює тиша чорно-білих пар, покладених мертвою таранькою у останній шухляді зими. Море, таке ж зимове і шумне холодом серця, відлякує мене, як зраджена дружина.
Недавно бачив Дениса - він теж дуже змінився, похмурий, з синяками суму під колись блакитними очима щастя. Невже таке робить з людьми справжнє кохання?
Мене ж воно підносить! З того часу, як ти долонькою свого листа відкрила мені очі на самого ж себе, не було й дня, щоб сумував. Я люблю! Люблю! - і ніщо в світі не зупинить мене. Навіть щемка тривога, що підступною подружкою задряпується в мою свідомість, не бачачи відкритих дверей і жодної реакції на наполегливі дзвінки, ліниво і неохоче відступає. І навіть невеселі мелодії нагадують мені теплу усмішку твого почерку.
Ти - це я.
Пиши мені, Оріонко.
Олег."
***
"Вітаю, Олику.
Я така щаслива! Що ми знайшли одне одного, що так розуміємось і просто - життя прекрасне! А тут сніг морозяним писком ходить по вулицях, запевняючи перехожих-песимістів,
що життя у них нікудишнє. На парах сидіти нудно. Вдома - теж. Чи настане колись літо? Я обов'язково приїду до тебе перед тим, як… Та ні, не варто. Я вириваю болючі зуби днів із календаря свого серця, рахуючи миті до зорепаду. Коли заживають старі рани і не залишається ніяких знаків - значить вони, ті рани, були ілюзією. Та слід моїх почуттів до Ангела(вибач, що пишу про нього) більш щасливий, ніж болючий, - бо нагадує про твого першого листа.
Ти - найбільша, найкраща, найважливіша таємниця мого життя. Я бережу тебе, як жменьку рідної землі емігрант, як мати єдине дитя. І ніхто не відхилить цю завісу в моєму серці, щоб розгадати там тебе. Небезпечно.
Я боюсь, що тебе також украдуть: люди, прикидаючись друзями, можуть зруйнувати гніздечко мого щастя просто так. Я не вірю нікому, крім тебе, Олику. Не обмани мене. По клітинках складного життя ми маємо йти тільки назустріч.
Я вірю тобі.
Твоя Ріна.
P.S. Люблю тебе."
***
Скляне небо дивилося мертвими очима, ронячи фальшиві сльози блискучого намиста, яке на відстані миті від землі перетворюється в липкий пух сірого, останнього, мабуть, у цьому році снігу. Добре сидіти в теплій кімнаті, байдуже дивлячись в прозору воду вікон, за якими панує хаос по-юнацьки сміливого снігопаду. Ніна Володимирівна ніколи не думала, що сніг може так дзвінко, заразливо, дещо навіть задоволено сміятися. Жінка здригнулась і поправила на плечах теплу материну хустку: хурделиця сміялась голосом …
її сина. Ніна озирнулась. В квартирі було темно - вечір, мимоволі погасивши всі свічки полудня, забув чомусь включити ліхтарі на стовпах надвечір'я.
Вхідні двері прорипіли своє дівчаче "Заходь!" і впустили до середини. "Нарешті прийшов, - подумала мати. -Чому так пізно? Ой, тільки б все було добре",- вона прислухалась до серця - може, підкаже, що з її дитиною. Та серденько мовчало, заспокоюючи Ніну помірними, виваженими ударами.
- Це ти, Олику? - питає тим часом.
-Я, мамцю, я, - він підійшов до матері. На шапці золотими сльозами сяяли ґудзички сніжинок. Олег поцілував матір - і вона відчула на своїй щоці дотик холодного синового носа,
який приємно контрастував із внутрішнім теплом.
-Змерз, синку?
-Та ні, мамочко. Ми гуляли з Денисом, розмовляли. Як у дитинстві. Пам'ятаєте? - І продовжив: - Ми ще посидимо трохи, ма.
Олег був у піднесеному настрої. Після пар випадково зустрівся з Деном. Вони довго гуляли берегом, ховаючись у сторінках снігопаду. Олік відчув, що до нього повертається колишній друг. До того ж хлопець останнім часом був таким щасливим, що бажав цього усім. Коли почали говорити про дівчат, Олег якось навіть не зауважив, що Ден лише відмовчувався, робився понурішим… Олик же захотів поділитися своїм щастям - нарешті і він знайшов ту, одну-єдину! Хлопець говорив довго і багато, а вже коли вступили у під'їзд, сказав:
-Ден, ходімо до мене. Я щось придумав. Ти маєш мені допомогти.
Річ у тім, що ще в школі друзі хотіли створити музичний гурт: Олег писав тексти пісень, Денис - музику. Та після закінчення школи і ця мрія не здійснилась…А недавно серед інших присвячених Оріоні віршів появився іще один, який особливо сподобався Олегові і вже кілька днів не давав себе забути, стимулюючи бажання хлопця покласти цих декілька строф на музику. Щоб, коли влітку Оріона його навідає, зробити їй приємну несподіванку.
Денис, на диво, погодився. І коли через півгодини Ніна Володимирівна зайшла до кімнати Олика з чаєм та тістечками для хлопців, ті навіть не почули її стуку: оба сиділи перед монітором і пильно стежили хворобливим поглядом за звуковою діаграмою. Вони робили те, що їм подобається. Здавалось, що і музика, і слова присвячено одній людині - міцно обнімались тут ноти з буквами, ллючи сонячне проміння новонародженої пісні.
Через півтори години двоє друзів, немов нектар, смакували холодний чай із хрустким печивом. Були обидва задоволені, як малі діти, котрі зробили щось дуже важливе і корисне таємно від старших.
-Я тебе обов'язково познайомлю з нею, Дене, - не переставав говорити Олег. - Ти знаєш, яка вона?! О… незвичайна! Я так люблю її! Вона приїде влітку.
-Тобі пощастило, - по-братськи, без заздрості сказав Денис. - А от… - і він замовк. Хлопець не міг сказати Олегові, що стосунки з його коханою розірвані, і що він страждає…
***
"Коханий Олику!
Мене вважають божевільною чи ненормальною, бо я ні з ким не зустрічаюсь. А для чого? В мене ж є ти (правда, вони цього не знають). Я люблю тебе і мені більше нікого не треба! Гуляючи ввечері, я дивлюсь на зорі і, ніби дзеркалам, шепочу тобі слова любові в надії, що ти почуєш їх там, у своєму місті. Я розмовляю з тобою, прокидаючись і лягаючи спати, бо тільки так живу.
Коли одногрупниці запитують, чи в мене є хтось, я заперечую. Ти, Олежику, не хтось. Ти - це я.
А вчора у книгарні оглядала Валентини. На одній було написано: "Ти - мій ангел!" Я згадала про нього. І зрозуміла, в чому помилялася: ангел ніколи не покине, не буде мовчати невідомістю, він не злий, він все пробачить. Це ти, Олику, мій справжній ангел. Назавжди. Пам'ятай про це.
Від часу отримання першого листа з твоїм іменем я не веду щоденника… Я засинаю з думкою про нас, але ти ніколи не снишся мені, бо завжди поруч - я знаю.
І коли щось станеться - бо це життя - і у нашій долі появляться інші люди, ми будемо змушені розповісти про все . Так буде чесно. Коли схочеш припинити все, напиши "Прощай!"
Та чому це я про сумне. Люблю тебе, Олежику, і чекаю твого листа. Пиши мені. Ріна."
***
"Привіт, Олику!
Коли між рядками кожного нового листа читаю твоє дихання і сонце жмуриться, боячись обпекти забруньковані очі дерев, весна не приходить на побачення з зимою, боячись переморозити білі хвилі своїх тендітних ніг; і серце їжиться від щастя, боячись бути розкодованим і розстріляним "добрими людьми", які, як виявиться, ще й "бажають щастя"; коли, ніби в дитячій грі "Веселка", крок за кроком від любові переходять по вузьких тунелях запрограмованих думок до ненависті, я дякую Богові, що в мене є ти, принесений ніби-то випадковістю.
На списаних сторінках шкільних зошитів все одно повинно залишатися місце для несказаного - загубленого чи забутого, розпорошеного мільярдами молекул і майже непомітного байдужим зустрічним, але так необхідного усім нам. Ніхто і ніколи до решти не заповнить бездонні колодязі - є історії, яким належало б стояти на широких полицях і про які вже не дізнаються - бо ці життя не записані людською рукою. А може, просто були недосконалими. І хтось із майбутніх приречений прожити за таким же сценарієм,
зігравши, проте, в інших декораціях.
Олику, ти пишеш про свого друга, за якого дуже хвилюєшся. Звичайно, не знаючи його, не зможу тобі порадити щось конкретно. В нього ж у вересні весілля?! З твоїх слів знаю, що Ден вже багато років кохає свою дівчину. Не дозволь їм розірвати стосунків, бо потім не пробачиш собі. На землі і так мало справжньої любові, яка триває роками, яка вміє бути щораз новою і якої так бракує! Поговори з ним, нехай добре все обдумає. А коли вже встиг образити - вибачиться.
Вчора я вешталася засніженими вулицями, вдивлялась в обличчя побілених дерев, що впивались холодною сплячкою, - і думала про тебе , Олику. Добре було б удвох мандрувати сніжинчастою феєрією , взявшись за руки, як першокласники, ховаючи погляди у без секунди свої сліди, і мовчати, щоби біла тиша розгадала всі кросворди наших думок, користуючись багатотомною енциклопедією часу. Та чи зможе вона? Адже наші думки туди ще не записані, а наші кроки не міряли жодної з доріг сьогодення.
Коли мені не вистачає чого-небудь, я шепочу твоє ім'я, і воно заповнює пустоту, виливаючись у безмір усмішкою на моєму обличчі. Нам не вистачило б вічності, вкраденої Адамом і Євою, щоб заповнити її нашим коханням. Як це важко, Олежику! Але іншої кари я б не хотіла собі.
Орі."
***
"Вітаю, Олеже!
Ніколи не думала, що маленьке, на перший погляд звичайне речення "Я тебе люблю." у кожному листі звучатиме по-особливому. Дивлячись сучасне телебачення, слухаючи однолітків і спостерігаючи за їх поведінкою, думала, чесно кажучи, що насправді любов - це звичка чи навіть рефлекс…
Хотіли невідомого.
А чи не те саме робимо ми з тобою? Якщо десь там, у небі, винаходять формулу істинного кохання, як тут, на Землі, створюють смертельно небезпечні віруси, щоб працювати над їх "анти" (Людина придумує собі різноманітні способи, щоб померти якось по-іншому. Нам недостатньо однієї смерті. Чи це тому, що приходить вона, як розпещена панночка на побачення - коли захоче; чи тому, що кожен мріє про неї особливу, щоб хоч цим відрізнитись від натовпу?!), то досконалої формули ще нема, як нема і ніколи не буде ідеальних людей.
А так хочеться позбутися цих безвідповідних запитань, як настирливих , ніби перекупка на базарі, мух, - і стати знову дитиною. Адже колись нас хвилювали набагато приземленіші ( чи добріші?!) питання. Але й тоді, як і тепер, мені, пам'ятаю, хотілось одного: знайти вірного друга. Вдвох завжди краще, ніж одному, бо так і в самотності відчуваєш себе потрібним. Любов не може бути довгою чи короткою. Любов - вічна, все інше - дублікати, клони, ксерокопії, конспекти, "піратські" касети і диски, підроблені спиртні напої (так само небезпечно). Та світ звик до цього.
Ілюзіоністи! Це боягузливо - обманювати самих себе (чи, може, то ознака сильних особистостей?).
Ти питаєш, як в мене справи, Олежику? Все гаразд( тобто, нічого не змінилося). Холодний подих морозу жезлом міліціонера зупиняє артеріальну кров, виписуючи штраф за шалену швидкість. Як йому пояснити, що аптечку розуму добре укомплектовано, і я не становлю небезпеки для цього дешевого життя? І коли від легеньких щербанів долі тріскають неповнолітні капіляри, я можу їх лише пожаліти: вони не вміють любити. Любити як я і ти.
Нехай небо подарує тобі великий клапоть теплої синяви, щоби ти, Олику, зміг зішити з нього маленьку гавань надії і чекання.
Твоя Ріна.
P.S. Бережи себе, Олежику."
***
"Милий Олику.
Дні біжать назад, все більше і більше віддаляючи нас від літа. Заплаканими зимовими шибками дивиться у невідому далечінь моя маленька кімната, нетерпляче стає навшпиньки, зазираючи зацікавлено, чи не зустрінеться, бува, з твоїми гарнющими очима. Якого вони кольору, Олежику? Та ні, не кажи, я й сама знаю: вони зафарбовані в тони справжнього кохання, і ніжності, і благородства. Вони - найкращий оратор і непідкупний адвокат. Бувають миті, коли ці два маленькі глобуси хочеться заховати чи навіть викинути, немов небажаний доказ поганого вчинку.
Сніг падає на голови перехожих німим холодним докором покинутої матері, і ніхто, чи "майже ніхто" , не відчуває легенького пощипування заледенілих сліз.
Чомусь здається, Олику, що ми, як напівбожевільні науковці, вивели ту формулу нового смертельно небезпечного вірусу і почали його випробувати на собі ж, не знайшовши наперед ліків. І коли ми помиратимемо у гарячці нашого кохання, ніхто не зможе врятувати наші душі і тіла, бо розрахунки сердець незрозумілі оточуючим.
А я живу, як у сні, і сном видається мені кожна мить, що прозолотиться думками про тебе. Багато-бо сказано, та мало ще почуто. А попереду ще цілі підвали зі столітніми бочками несказанного. Любити! І взагалі, чи дасть хто-небудь хоча б через сотні років досконале визначення слова "любов"?! Думаю, що ні. Бо не можна описати невидиме, як і дослідити абстракцію…
Саме тому моє кохання (вибач, наше) не схоже на жодне інше. Мабуть, ніхто не зуміє кохати так, як ми. І справді, не зможе, бо кожна любов дихає неповторністю.
Крізь відчинені двері слідами сніжинок несміливо заходить на хвилинку погрітися зима. Вона не розуміє, що помре від тепла. Я не впускаю її у свій дім. Інколи, щоб допомогти іншим, треба ранити їх.
У минулому листі, Олику, називаєш мене твоєю "маленькою дівчинкою". Для мене дивно чути слова ніжності, особливо, коли появляється відчуття, що на землі є хтось, хто зможе захистити мене. А це, в свою чергу, породжує безсилля.
Кожен лист ховає між покришених ручкою рядків усього три застарілі слова, у які вже ніхто не вірить.
Я кохаю тебе.
Світ ділиться надвоє. На маленькому шматочку його торта( навіть коли б там помістилась хоч одна думка) я завжди буду з тобою.
Ріна ."
***
"Олю!
Задихаюсь від невисланих листів, що пишуться щомиті у думках, тішачи мене ілюзією майбутнього.
Знаєш, я люблю море, я сню ним лише тому, що воно твоє. І всі твої розповіді стосуються лише одного, як я називаю, "Олегового моря". Можливо, колись воно буде нашим і, як життя, залишатиметься завжди поруч. Ти дуже гарно розповідаєш про море. Чесно кажучи, заздрю йому, бо твої слова стосуються не мене.
Я прокидаюсь з твоїм іменем на запалених устах пам'яті. Боюсь промовити його вголос, щоб не розбити дзеркало майбутнього на сім осколків років пустоти. Цікаво, який у тебе голос?
На снігу зеленяться краплі котячих очей, і плямами розлитого чорнила ніч вступає у тишу. На стіні - долюдські ієрогліфи, старанно виведені акуратним почерком вітру. Тут записана вся людська мудрість, але ніхто не може прочитати її - не доросли.
Коли бачиш справжнє обличчя людини, якою захоплювалась, і з -філа перетворюєшся на -фоба, життя на деякий час втрачає сенс(хоч і виникають питання, чи був він досі). Тому в такі миті треба вірити у що-небудь, хоча б і у міраж…
Вулиця розбитими ліхтарями дарує окуляри вранішньої зорі, заспокоюючи старих, що пенсія - це ще не кінець життя. Ніхто не вірить. Так створено все на землі.
От, наприклад, я. По-справжньому вмію тільки кохати. А решту - так собі, потроху, щоб не пропасти у житті.
Люблю тебе.
Орі."
***
"Олежику,
Зима лякає нас своїми гарячими сльозами, заставляючи закочувати штани до колін, брати розчепірки і міряти глибину скупчених калюж(ніби восени). Саме в такі миті хочеться снігу, який би не плакав, а скрипів під ногами веселу пісеньку подорожного. Пам'ятаю, навіть у три рочки, будучи зовсім маленькою, стомившись, не просилась "на руки", а коли батьки, йдучи в гості, хотіли нести мене, я белькотіла(чи кричала?!) : "Я сяма!"
Тепер теж люблю гуляти зимою, особливо вечорами, коли попіл скурених див в купі сигарет опадає на землю ще теплим інеєм. Тоді чую запах свіжості і життя.
А кохання плеще у долоні, кличучи моє серце до запальної польки. Я, правду кажучи, боюся піддатись цій завірюсі, щоб не зупинитись потім на краю життєвої пропасті. І коли незабаром народяться перші тюльпани ніжності у лоні розніженої весни, коли грайливі нігті нового сонця скликатимуть березневих котів на шлюбні прогулянки, коли пари стануть занадто довгими, а конспекти - занадто розумними для сприймання, я буду готова до цього, бо весна прийшла до мене гострим респіраторним захворюванням у твоєму
першому листі.
Серед всіх імен землі, Олику, твоє займає у моїй пам'яті найбільше мегабайтів, я прокручую його пісню на програвачі своїх споминів; це ім'я завершеності , постійності, світла, любові. Воно звучить для мене чайчиною колисковою і бажаним майбутнім.
Я кохаю тебе.
Ріона."
***
"Любий Олику,
вже другий тиждень пустий поштовий ящик дихає на мене беззубим ротом. Приходжу після пар - і одразу ж до скриньки, де самотній холод гріє закоцюблі пальці. Чому не пишеш? Тільки не кажи, що у тебе нема часу -багато задають вчитися. Ще ж тільки початок семестру! Та, зрештою, ти зміг би викроїти п'ять хвилин, якби захотів…
Мені боляче, коли уявляю, що все повториться. Я люблю тебе, Олику.
Не ображайся за цей короткий лист, адже він -тільки сигнал "SOS!" : напиши мені!
Твоя Орі."
***
"Мила Ріночко,
дуже чекав на твого листа, а коли відкрив конверт -засмутився: чверть списаної сторінки не віщувала нічого доброго. Згадалось класикові: "Знімаючи з посади, короткі шлють листи.". І серце впало на дно безвісті; одразу ж над ним замерзло озеро відстані - я перехотів жити. Лише якась крапля здорового глузду, що дивом залишилось сльозою у кутиках очей, зашепотіла: "Прочитай цього листа, не рви його…"
Ти, як завжди, чесна і справедлива. Я не хотів би знати тебе іншою (бо знаю: інша ти не існуєш), тому що саме таку тебе кохаю -це твоя індивідуальність, Оріоночко, це узор твоїх пальців і сітківка твого ока. Хоча, правду кажучи, ти безпідставно звинувачуєш мене (тепер, мабуть, і сама це розумієш), бо я писав тобі.
Можливо, написаний кимось іншим, той лист заставив би мене зненавидіти людину, розсердитись на неї, але від твого листа віє зовсім іншим холодом -прохолодою літнього ранку чи морського приливу, яка тільки освіжає думки, не даючи почуттям засохнути, змарніти.
Я кохаю тебе. Так люблять лише голуби, які мають тільки одну пару за все життя. Шукаю тінь твого імені на ще зимовому, але вже такому квітучому від зірок і моїх частих поглядів небі. Оріноко, не знаю, що робив би я без тебе, адже в мене нікого нема. Напевно, зараз ти мені не повіриш, та я дякую тобі за того останнього листа. Тільки ти могла його так написати. Коли вийняв зрешечений аркуш паперу -втратив тебе від першого погляду на обсяг написаного і знову знайшов, прочитавши листа. Мить між минулим і
майбутнім шептала мені прискореним болем серця: "… загубив ту людину, яку життя дає не кожному, а якщо пощастить -то лише раз…"
Лише раз! Лише раз! А мені й не потрібно більше. Я берегтиму наше кохання, як останнє у всесвіті…
Пробач, пробач мені за все, що зробив на шкоду чи образу тобі. Тепер не наважуюсь навіть подихом збентежити ці неспокійні рядки для тебе. Хто нам заважає, Орі? Якщо відстань, то її скоро не буде (ти ж прийдеш до мене влітку?) Якщо час, то він швидко прорейчиться старими вагонами. Якщо люди, то вони все одно нічого не змінять, бо я кохаю тебе, кохаю, чуєш?
Мені набрид вічно панахидний сум бетонних стін, сірі дороги безвихідності та вічний шум пенсіонерок -машин, які булькають кефіром своїх труб, викидаючи з побабчених ротів несвіже дихання диму.
Та зараз тихо. У сусідній кімнаті сплять мати, і чую тільки її ритмічне, спокійне дихання, ніби колискову дитинства. От на всьому світі, крім тебе, Ріночко, люблю матір і бабусю.
Так от, у цій тиші розмовляю з тобою. Та чи відповідаєш на мої питання? Чи пробачила? Я люблю тебе, Рінонько.
Твій Олег".
***
Із щоденника Оріони: "Він давно вже мені не писав. Більше двох тижнів. І на останнього листа відповіді нема. Записую у щоденник -погана, значить, справа. Мені боляче: біль невисланих листів менша, ніж біль неотриманих. А я так його люблю! "Клин клином вибивають," - каже народна мудрість. А я поруч одного вбила інший, ще більший, з яким собі, мабуть, не дам ради.
Але чому, чому? Чим образила його у своїх листах, що не сказала або сказала не так? І чому не писав хоча б "прощай"? Мовчання…Воно породжує надію і не дає померти найбезглуздішим пориванням. Не мовчи, не мовчи, Олику!
Сиджу сама. Нікому навіть поскаржитись на сірі фарби свого життя; нікому викинути прості олівці, що малюють мені завтрашній день.
Люблю тебе, Олику!
Може, іще раз заглянути в поштовий ящик?
…Є лист від Олега. І повідомлення про посилку. 3 N. Може, від нього. Може, повертає мені мої листи і мою любов? Не допусти, Господи…"
***
"Любий Олежику,
мабуть, тепер моя черга вибачатися? Ну, тоді пробач. Твій лист прийшов раніше від подарунка. Я теж тебе люблю. І теж чекаю літа, Олику.
Знаєш, насправді пробачення у нашого кохання повинна просити "Укрпошта". Там ніхто так і не розтлумачив: чому посилка була у дорозі майже місяць. Більше того, сердита працівниця накричала на мене, що довго не приходила забирати. "Адже мене повідомили вчора," - оправдовувалась я, ніби справді винна у чомусь.
Дякую тобі, Олику, за частину твого моря, яке передав мені. Ці три не схожі одна на іншу ракушки завжди будуть найкращим сюрпризом.
"Перша розкаже тобі, чим займаюсь у місті, як проходить навчання. Друга записала на плівку своїх спіралей мої розмови з морем і чайками. Послухай їх, Рінонько. А третя, найбільша, буде говорити безперестанку про те, як я кохаю тебе," - ці слова я прочитала у листі на дні коробки.
Знаю, існує інша мова -чесна, відверта, щира -мова очей, та ми не можемо дозволити собі це спілкування, тому ти вибрав ще кращу -мову звуків (не слів!), мову душі.
Прикладаючи до вуха найменшу ракушку, чую биття твого серця, розмірене тікання кроків, тишу нерухомих пар, збуджений вереск дзвінків і навіть теплоту та щирість стосунків з матір'ю.
Друга розповідає мені про твоє єднання з морем, ваші довгі розмови про життя і гучний полілог з чайками. Іноді ти диспутуєш з морем, суперечиш йому, не погоджуєшся, іншим разом -підтримуєш сивоусого. Коли довго слухаю ці пісні, здається, що ти, вставши по-осінньому мокрого піщаного берега, тихо, щоб не порушити гармонію розмови, зникаєш, залишаючи його зі мною наодинці. І вже не ти, а я дивлюсь в єдине призахідне сонячне око, що розливає проміння сліз по щоках моря, -і просто думаю. Або балакаю із
безмежним ланом сонячної води людських сліз. Або слухаю досконалий речитатив знайомого тобі друга.
Хвилі, як позитивні емоції, то підкочуються до моря, то відступають далеко-далеко, як перший шкільний дзвінок, щоби бентежити нас ілюзією свого шуму.
"Ш-ш-ш-ш," - переповідає мені маленьке морське вушко, чи то скаржачись на те , що його забрали з батьківського лона, чи то в нього давно не було нагоди поговорити з тим, хто міг би по-справжньому зрозуміти.
Третю ракушку я ще не слухала. Питаєш, чому? Бо знаю, як ти мене кохаєш (сама відчуваю те саме). Хай відпочиває, щоб через десятки років, після нашої смерті, розповідати нашим дітям і онукам, як насправді потрібно любити. Ця водяна долонька буде для них своєрідним "розмовником" за кордоном буденності.
Люблю тебе, Олежику. Пиши.
Твоя Рінуся."
***
Із щоденника Оріони: "Снився дивний сон. Потрапивши під колеса фантастики я повинна була діяти за їхніми законами. Хтось чи щось заставляло мене робити те, що не лише не хочу, а й не можу -суперечить моїй моралі. Пам'ятаю, як втікала: вузька, сіра, поямлена дорога забивала сухістю рот велосипеда. По обидва її боки були перешкоди: праворуч стіною до самих небес (і це не перебільшення) висилась гора. З лівого боку, між дорогою і рікою, розклали свої дерев'яні лапи старі, недбайливо збиті з дощок будинки без вікон.
Біля перехрестя (друга дорога вела перпендикулярно згори через річку), обгороджені посірілим парканом, кольоровились рівними рядками поодинокі квіти. Точно не пам'ятаю, та, здається, це була квітка-семицвітка, що якось дивно виглядала на фоні коричнево-жовто-сірого оточення. Я виїхала з братами. Але зникло почуття рідності до них (як це бувало у інших снах, коли будь-що хотілось захистити рідних мені людей). Велосипеди їхали дуже повільно. Нас наздоганяло велетенське темно-коричневе страшило, дещо с
Прямо перед собою ми побачили двері -єдину надію на спасіння -це були двері до "другого світу". Ніхто з братів не зміг відкрити їх. Та в мене появилась впевненість і віра у те, що ці подвійні двері із затуманеним білими шибками впустять мене у своє серце. Я повільно простягнула праву руку до круглої золотої ручки -і двері відкрились. Я побачила Місто Сонця!
Повільною ходою переступила через поріг і опинилася на великому круглому балконі. Його перила були з каменю гарно вирізьбленої округлої форми. Там вже були якісь люди.
Можливо, такі ж, як я, грішники. Підійшовши до краю, я побачила на долоні погляду наступне: з лівого боку простягався ряд світло-зелених золотокупольних чи то церков, чи то будинків, які, здається, злились у одне ціле. Все тут пахло небом. Ніби яскраві золоті зірки спроектувалися на вже і так золотих банях, освічених яскравим, але зовсім не пекучим, не жорстоким, а ніжним, благословенним сонцем, яке займало все небо. Натомість праворуч, з другого кутка балкона, можна було побачити в долині білі ідеї мистецьки виконаних фонтанів, наповнених найчистішою у світі водою: здається, на все життя достатньо буде одного лиш ковтка - але це недосяжне для нас, людей з балкона.
На все це я дивлюсь з одного місця і думки швидчаться у моїй голові.
Я розуміла, що все це могло би бути і для мене (чи ще може бути?), стала на коліна і опустивши очі перед святими поглядами церков (мабуть, це були саме вони), почала щиро молитися. Я б ніколи не покинула цього місця, але … прокинулась".
***
"Олежику, - хлопець прочитав привітання, яким зазвичай починались Рінині листи. Сьогодні їх прийшло аж два. І саме на цьому писало "ч.1" - чи то "частина перша", чи то "читай першим". Цей конверт, як і усі до того, він розірвав з великим нетерпінням, передчуттям близького. - Підписала конверти, бо не цікаво читати твір з кінця. Так і тут. А лист виявився таким довгим, що не помістився в одному конверті, і тому я переписую. Знаєш, Олику, для мене нестерпно нудно переписувати листа з чернетки - ніби дивитися вдесяте фільм: і одноманітно, і нецікаво.
Минулого тижня ми відсвяткували випускний. Чому так скоро? Вирішили, що потім не буде часу поїхати куди-небудь (а ми цього ніколи ще не робили) всією групою.
Чорні очі колів винайнятого нами буса западались у жирних від снігу щоках дороги. Ми їхали "відпочивати" на базу ажень у сусідню область, отож шлях далекий. Мабуть, кожен карався думкою: куди, з ким і навіщо я їду? Ми були чужими до тепер і ця поїздка нічого б не змінила. На моє щастя (нещастя -про це я дізналась пізніше), вирішили їхати без хлопців, інакше б я залишилась в дома. Складалось враження, що люди, які сидять поруч і проведуть разом чотири дні, зустрілись випадково і -ще більше! -у них нема нічого спільного.
Сніг, сніг, сніг…Він зазирав у запотілі вікна, шкірив свої сліпучі зуби (якою ж пастою він користується?), плювався білою піною епілептика з-під важких ніг машин, разив очі міріадами дзеркал, ніби кажучи: "Я -всюди".
Одноманітна дорога, де-не-де бідно вишита скутими хрестиками сіл, що, як вовки, дивились на нас з-під далекого безмежного лісу чорними зіницями своїх вікон.
Як гарно там було, Олику! Живучи у місті, ми все на світі сприймаємо сіро, а природу - як щось тотожне із видумкою. Отам би жити! Лише вдвох: без заздрісних очей недругів, поза межами досяжності чорнобильського дихання, за межами суспільства з неправильними законами. Це об'єкт, достойний мрій навіть таких невиправних романтиків, як ми.
Дорога йшла над прірвою. А чи не так само живуть люди: один невдалий крок може викреслити зі змісту завтрашньої книжки або списати, як застарілу тему, і ніхто не допоможе.
Та найкумедніше було, коли, не знаючи дороги, ми двічі об'їхали навкруг нашої бази відпочинку. Було слизько, як і усюди в нашому житті, машина ледве не перекинулась у рівчак.
А навкруги крутив білим вусом велетенський ліс, але не так повільно, що від підозрілої тиші робилось моторошно. І якщо б на поверхні землі маленькими молоточками лікувальні джерельця не відраховували такання пульсу цього дідугана, ми б звикнули до спокою і розтанули у ньому, як сніжинки у відрі теплої води.
Нарешті, ми на місці! Після ситного обіду-вечері кожен пішов до своєї кімнати. Дехто включив музику, дехто -почав повні підступності і лицемір'я, але все-таки "душевні" розмови, дехто -одразу ж заснув, стомлений тривалою подорожжю.
А я майже до ранку дивилась у вікно, запросивши собі темноту до кімнати, щоб не пити самій сумну радість цієї казки: ліхтарі кольором світанку освічували всю територію, збираючи у хаосні узори бісеринки сніжинок. Маленькі ялинки, по шиї у снігу, тішились влаштованим лише для них святом. Дуже рідко страшили зір тіні перехожих -теж мешканців бази, переважно чоловіків, які могли собі дозволити дорожчі апартаменти, ніж ми, студентки.
Я сиділа на своєму ліжку і думала, як добре було б опинитися тут і з тобою. Тоді ми, можливо, теж загоряли б під долоньками зимових ліхтарів, ховаючи носи у обгортки в'язаних шалів. Ми трималися б за руки - і розмовляли, розмовляли, розмовляли. В ті миті я дуже шкодувала, що не взяла туди твоїх листів.
Після молитви на ніч, коли сон, сівши на підвіконнику, дбайливо опустив руку на моє чоло, я прошептала зорям: "На добраніч, Олежику…" Надіюсь, ти почув мене?" - на цьому лист закінчився. Олег взяв другий конверт з "4.2". На ньому були зображені конвалії. "Ріна ніколи не присилала листів у однакових конвертах, - подумав і посміхнувся. -Вона дійсно ідеальна. Чи вартий я її?" І читав далі:
"Наступного дня ми гуляли лісом. Я бачила заморожені сльози джерел, що перпендикуляром спускалися з гори, замерзаючи, як античні скульптури. Було багато гарного. Та подальші події червоним хрестом затавровують усю красу.
Ввечері ми пішли на дискотеку. Все пронеслось би безслідно, як і роки навчання, якби…Важко згадувати. На базі не було ні охорони, ні сторожів. Відпочиваючі приїхали здалеку.
Ще більше спротивилась мені російська мова у їхніх вустах. Захотілося бути всесильною, щоб змінити цей здичавілий, ненависний у такій подобі світ. П'яні місцеві хлопці, коли з дискоклубу вийшла кудись людина, здатна хоч якось захистити нас - діджей -закрили вхідні двері, відрізавши нам єдиний шлях для втечі, ми знепокоїлись. Ті почали розкуто поводитись, викрикували якісь слова, включили божевільний рок, - мовляв, кричіть, вас і так ніхто не почує. Олику, якби ти знав, як було страшно! Пишу про це тобі, бо більше нікому сказати. Вибач, що засмучую.
У голові навкулачки бились сотні думок: "Що робити? Чим захищатись? Хто допоможе? Чи встигнуть допомогти?" Але одне я знала точно, немов вирішила це сотні років тому, попередньо добре обдумавши: "Краще смерть, ніж…!" Та, як виявилось, усі проблеми були попереду. Невдовзі прийшли "поважні" мешканці оздоровчого центру, які шукали собі дівчат на ніч. Дурні і нетверезі - ось хто лякає мене найбільш. А тут, здається, відбувався всесвітній з'їзд і тих, і інших.
Втратити все, заради чого жила? Ніколи. І щось холодне пробило в моєму серці вже вдруге за короткий час: "Краще смерть!"
Не буду тебе лякати описом подальших подій. І жахливі крики, і п'яні суперечки… Все минуло, дякувати Богові. Та не забулося; і ніколи не забудеться. Як я молилася!
Наступного ранку поїхала додому - доля може й не дати другого щасливого шансу. Пекло земне страшніше за потойбічне. Ненавиджу світ, де одні люди використовують інших…
Та, можливо, варто подякувати долі за цей урок страху.
В ті хвилини, Олику, я подумки кликала тебе, а ти не міг нічого зробити. Я хотіла просто побачити тебе, втекти з тобою з тих стін.
Я кохатиму тебе, як пелюстки світанкової роси люблять ранкову зорю, не можучи відвести від неї своїх слізливих очей. У світі є тільки я і ти, і нікого не стосується, наша доля, бо нікого, крім нас, не існує. Всі інші - лише неякісні декорації, що від часу втручаються і втручатимуться в наше життя. Я вираховую із стипендії плинності останні дні життя зими, щоб
наблизити до зупинки нашої зустрічі повільний всюдихід часу.
Наше кохання ніколи не чуло запаху живих квітів, не відчувало дотиків рук і ніжного мліяння уст, але саме тому, що воно нематеріальне, кохання наше існує як аксіома. Навіть сніг здається ніжним, коли кругленькими орнаментованими долоньками витирає запітнілі від передчуття весни вікна.
Мені снились "квіти-семицвіти", тож у мене зараз щонайменше тиждень бажань. Перше з них я загадую на нашу зустріч, Олику.
Ніхто і ніколи не зможе любити нашими серцями. Навіть вбивши нас і вирвавши їх із грудей, ворог неспроможний зробити ці калинові ягоди своїми рабами. Для нас попереду заплановане ціле життя - одне, але наше. Невже ми відмовимось покуштувати його, випеченого за новим, неповторним рецептом часу.
Мабуть, зайве повторювати, що кохаю тебе, Олежику. Пиши мені - не барись. Оріона".
***
"Любий Олику,
нарешті весна розбудилась від котячого м'явкотіння, висолопивши з-під рукавів багаті коралі підсніжників - розірвала їх, розсипала.
Ходиш весняним лісом і мрієш про щось досконале. Мокрі від сльозливого снігу чоботи сваряться з ногами, але ти не відчуваєш того - тобі добре. Збентежені лісові мавки полохливо тікають у танку від помилкових перехожих, витоптавши на снігу зелену галявину анемон. Як чудово дихати лісом! Люблю його таким: не заважають кліщі та інші комахи, а він, не зважаючи на холод, спілкується з тобою, хухаючи на замерзлі руки.
Так дивно, коли кохаєш: якщо без взаємності, то злишся на цілий світ, ходиш похмуро, почуваєшся самотньо, та проте любиш, відчуваєш кохання у собі, і тобі добре. Якщо ж любов взаємна - намагаєшся робити іншим добро, сама усміхнена, хоч насправді відчуваєш внутрішню порожнечу і не знаєш, чим її заповнити.
Одного разу, коли я не писала довго Ангелу (вибач, згадую його), він надіслав листа. У великому конверті було багато пронумерованих сторінок, пустих, і лише на останньому аркуші написав одне речення: "Таке ж я відчуваю, відкриваючи кожен день поштову скриньку і не знаходячи там твоїх листів". Він був занадто жорстоким. Я ж лише хотіла знати, чи кохає він мене насправді. Дізналася…
Я не буду такою, ніколи. Бо кохаю тебе, як перші квіти сонячне проміння, не знаючи, а лише вірячи, що відповідаєш мені взаємністю.
Я кохаю тебе, Олежику.
Не забувай ту, що підписується іменем
Ріна".
***
-"Привіт, Алику.
Вибач, що довго не писала. Весна вже давно взяла у свої руки скіпетр і корону королеви та правує всюди на світі, а не тільки на українській землі. Так любо, вставши зранку, дивитись у очі веселому сонечку, що ніби за вуха витягає своїми промінцями з-під землі тоненькі пальчики підсніжників з делікатними білими очима пуп'янків. Подивишся на дерево, кущик - ще чорні від зимового сну, лякають нас своєю незвичною мертвотою. Та - раптом вискочить брунька яскравим зеленим прищиком, кажучи: "І до мене доторкнулися вуста життєдайності". Саме в такі миттєвості, перемішані із горохом буднів, відчуваєш, що кохання дійсно є. і його не видумують, не вибирають, не прогнозують і навіть не впізнають. Воно просто є…"
- "Вітаю, Оріоночко.
Вже минув місяць, програвши себе в карти, з того часу, як востаннє писав тобі. Квітень, ніби малюк, хлюпається в холодних калюжах зимових сліз. І це йому зовсім не шкодить.
Щасливий! І блаженний, бо не розуміє, хто насправді його мати - весна! Він же син краси, любові, радості, маленький Ерос, що народжується кожного року, та, проте, ніколи не помирає. Де ж поміщається стільки кохання, народженого віками? Воно розсіюється поміж нас, людей, маленькими стрілами. Буває, золоті пилинки квітневої евфорії падають на зовсім випадкові голови, зв'язують, сковують, склеюють два чужі серця, зовсім-зовсім чужі. І почуття, народжені в такі миті, зазвичай сильніші від інших. Таке кохання може присудитись людині (але не засудитись!) тільки самим небом…"
-"…Ми домовлялись завжди говорити правду. Хоч, зрештою, що таке правда для будь-кого? Це, на мою думку, те, що людина відчуває в моменти висловлюваного. Правда може змінюватись. Але одне я знаю точно: вона краща за брехню. В моїй душі (і ти це знаєш, Олику) живе, як вічно маленьке котятко одне неземне, нереальне почуття до тебе. Воно народилося не як звичайне, смертне, а як Афіна - по-іншому, ніж у людей. Це почуття допомагало мені жити, переносити всі тілесні і духовні труднощі (а їх у мене останнім часом ой як багато!). Не хочу, щоби ти, Олежику, думав, що має "Я кохаю" було простою звичкою (так як до того я цих слів нікому не говорила!), чи вичитаною у книжках формулою, чи нав'язливою мрією. Навіть взимку мої думки вінчались червоними маками і я тішилась цим - я завжди знала - божевільним коханням. Хто зміг би ще так любити? І ніхто не знає
простору наших думок, поглядів на життя краще нас самих…"
-"… Чесність - перш за все і в усьому - ось чого ми, вічні діти, вимагали насамперед у себе, у світу, а потім вже - життя у нас. Я думаю і ти, Ріночко, маєш зі мною погодитись, що кохання, зачате (ох, яке багатозначне слово…) чесністю, завжди сяє міцністю. Мої "я люблю", адресовані тобі, завжди знаходили у коханому серці гніздо розуміння. Коли б світ дізнався про наше кохання, то згорів би (навіть швидше від подиву, аніж зі злості, заздрості чи підлоти). "Такого не буває," - сказав би мені й Ден, а він вже точно знає про
існування справжньої любові! Коли мені сумно, коли не хочу бачити нікого на світі, витягую із шухляд твої листи і …читаю казку нашого кохання. Справді казку…"
-"…Я по декілька разів на тиждень перечитую твої листи, намагаюсь зрозуміти, з чого все почалося? Де? Коли? Звідки? Та кожного разу врешті-решт залишаюся віч-на-віч з таким фактом: наша любов існувала на світі до нас, без нас. Вона, як режисер, шукала віками потрібних їй акторів для зразкового сценарію. Були поодинокі претенденти. Ромео і Джульєтта чомусь не підійшли цьому професійному критику. А тепер мені здається, що, на мій глибокий сум і притаєний жаль, ми - теж…"
-"…Ніколи не треба віддавати своє кохання у руки слів, навіть коли ті кліпають до тебе ніжно-добрими очима. Слова можуть все зіпсувати, плюючи кожному в душу своєю багатозначністю. Вони перетворюють реальність на приємно кислуватий сон, заставляючи нас незадовго прокинутись. Навіть тоді, коли ми самі цього не хочемо…"
-"…Щасливий випадок подарував мені зустріч із надзвичайною людиною. І я вчепилась за це. Хто зна, чи ще появиться колись у мене такий шанс. Його очі зірками волошок сповідали найпотаємніші куточки моєї душі, простягаючи своїми промінцями золотосяйний букетик альтернативи: бери, мовляв, і будеш щасливою, а коли ні - забудь…
Здавалось, що сама фея Казка зупинила земні годинники, щоб зробити нас своїми героями. І я прийняла цю квітку…"
-"…А я теж прокинувся, озирнувся навколо - і не побачив там нікого, Оріноко, навіть тебе. Та цей сон, на щастя, як і пробудження, був гарним. Замість тебе, ідеальної духовно, незвичайної і такої бажаної, я побачив її, з крові і плоті, зелену, але таку близьку для мене. Водночас ніби злились в єдине ціле два ідеали: незримий і втілений. Вони так підходили одне одному, доповнюючись взаємно, що я зрозумів: це ЛЮБОВ - та , що буває одна на сотні сесій і міліарди народжень, що вражає своєю святістю і заставляє поклонятись. У цієї дівчини є щось твоє, Рінусю, та, водночас, вона реальніша за тебе: я можу її бачити, доторкатися до неї, чути її голос…її голос! Я розумів, що, коли не зроблю крок на зустріч, можу втратити її назавжди…"
-"…Я кохаю. Побажай мені щастя і успіху, Алику. Це так небесно - любити! Адже зі справжнім коханням приходить і довіра, і впевненість, і сила, і віра у сонце майбутнього. Та і як його не любити!? Такий щирий, відвертий. Майже як ти. Але - не гнівайся - кращий. Може, кажу це тому, що ніколи не бачила тебе? Пробач, не хотіла образити. Адже якось частина серця і досі належить, та й завжди належатиме тобі…"
-"…Ти ж назавжди залишишся клапаном того малого камінного серця, єдиною рухомою його частиною. Хотілось (мабуть, за звичкою) написати, що люблю тебе, та чи маю право на це тепер, коли в моєму житті появилася інша? Це було би підло, особливо по відношенню до неї. Нас назавжди триматиме разом твій лист до Ангела, ті дивні обставини, при яких я знайшов його. Можливо, колись я розповідатиму про це (як і про Аліну) своїм дітям, онукам. Ти залишатимешся для мене доброю лісовою мавкою, що врятувала мене від
сонячної пісні самоти, сопілчаного шереху самотності…"
-"…Не хочу, Олежику, ламати цим листом твого життя, та дуже надіюсь, що ти зрозумієш і пробачиш мене. Напевно, я зараз, як і у випадку з Ангелом, знову ламаю (і тепер - вже остаточно) своє життя. І цього разу вже ніхто не надасть мені ще одного шансу. Але я б не була собою, замовчуючи це, приховуючи від тебе. Я знову живу за законами свого серця, а воно шепче: "Кажи тільки правду, правду…правду…". Дуже прошу тебе, Олику, зрозумій, не навидь мене…"
-"…Я не хочу бути таким, як твій Ангел, щоби не подумала, що "всі чоловіки - одинакові". Саме тому розповідаю тобі про це: чесність-бо насамперед! От і я намагаюсь бути правдивим. Вибач мені за це. І не картай себе. Ти ні в чому не винна…"
-"…Зараз єдиною моєю мрією є знати, що ти щасливий. Нехай - з іншою, та якщо ти в когось закохаєшся, я буду щасливою за тебе і , мабуть (з ноткою егоїзму), за себе. Знаю, що про такого хлопця, як ти, можна тільки мріяти, та вибираю все-таки його. Скажеш, дурна? Можливо. Але він насправді створений для мене…"
-"…Про дівчину з твоєю душевністю, відкритістю і щирістю мріє, повір, багато сучасних хлопців. Ти - ніби коштовна перлина, загублена у пісках Сахари: ніхто не сподівається знайти тебе тут, у нашому часі. Та коли хто-небудь, як-от я, запримітить зіроту твоїх очей і зможе доторкнутись до неї, то вже ніколи не покине. Я знаю. В тебе народиться питання: "А ти,
Олег? Чому ти покинув?" Я - божевільний, підкоряюсь серцю, яке цього разу підписало мирну угоду з розумом, показавши пальцем долі на милу незнайомку і сказавши: "Це - твоя друга половина. Тепер усе залежить від тебе". Тому хоча б цього разу я вирішив стати сценаристом свого життя…"
-"…Нехай, заховавшись під крилами лелек, з півночі, півдня, заходу і сходу теплими, незначними, зате повчальними помилками пролітає час. Не хочу, щоби у одному з випусків "Ключового моменту" ми зустрілись, старі і сиві, каючись у своїх помилках, просячи пробачення. Або щоб один із нас за стіною життя зустрів пустоту, так ніколи й не поглянувши
у очі коханій людині. Обіцяю, що, як тільки настане мить, і я зрозумію, що помилялась у своєму сьогоднішньому виборі, напишу тобі про це. Навіть, коли знатиму, що вже пізно, що у тебе - інший світ, обкручений тугим поясом сімейного екватора. Та це не означатиме, що хотіла б тоді зруйнувати твою сім'ю …"
- "…Страшно називати, навіть умовно, Ріночко, свій теперішній вибір помилковим, напевно - й говорячи про далеке і недосяжне майбутнє, - чесно кажучи, боюсь наврочити. Та коли - не дай, Боже! - це станеться, хочу, щоб на мене завжди чекала твоя нехай просто дружня підтримку. І якщо через десятки літ отримаєш від мене звісточку, то прошу-благаю: відгукнись! Значить, ти будеш мені потрібен. І буде байдуже, що поруч тебе житимуть чоловік, діти(адже без цього не можна?), та я й не зазіхатиму на їхнє перше
місце на олімпіаді твого серця. Коли вже не зміг твого кохання, то попрошу хоча б милостиню дружби…"
- "…Олику, Оліку, Олю, Олежику, Алику,- мабуть, востаннє насолоджуюсь якоюсь дитячою милозвучністю, круглою довершеністю твого "О", ніжним трепетом і вишуканою пестливістю твого імені. Розумію, як мені не вистачатиме його у майбутньому! І тепер відчуваю це, намагаючись продовжити коралі цих гірко-солодких думок. Думаю, буде розумно - більше не листуватися, щоб з головою поринути у нове життя. Ти йдеш з моїх днів, лишаючи, як непобиті карти, багато вільного часу. Мені не треба буде зазирати в поштову скриньку - там я бачитиму лише порвану моїми словами павутинку наших стосунків. Пробач мене, Олежику. І не думай, що всі ці слова написані просто і легко. Якби ти знав, котрий це лист із написаних прощальних до тебе за останній тиждень, то здивувався б. Та і цей не вийшов: хотіла написати коротко, а висіялось "сім сторінок досади…" Не
пиши мені. Я й так не знаходжу собі місця…
Помолися за мене, Олику. А я молитимусь за тебе, як і донині, кожного дня.
Не згадуй лихом. Бажаю тобі такого щастя, якого не насмілилася б захотіти для себе, - великого. І кохання.
Не підписуюсь. Забудь мене. Прощай."
-"… "Орі, Оріноко, Оріоночко, Ріно, Ріночко, Рінуся" - вибиває моє серце кожним своїм ударом. Яка жорстока доля, що, користуючись мною, забороняє вимовляти у майбутті твоє ім'я, переписуючи його в книгу табу. Пройде багато часу, поки перестану замість молитви шепотіти його. Імовірно, не раз, забувшись, називатиму ним свою дівчину, ненароком зрадивши думки про тебе. Та вона пробачить. Повинна прощати, коли кохає. Я впевнений, що не помилився щодо неї.
Дуже боляче писати тобі "Прощай", але саме це ми називали відвертістю, правда?! Я більше не писатиму тобі, Ріночко. Там, де починається кохання, дружба навіки гине, помирає. Ми не можемо після відвертих, щирих, таких незабутніх слів любові писати сухе "Як в тебе справи?" , бо ручка ностальгії виводитиме своє "Я ще кохаю". А цього не повинно бути! Не перестану повторювати: пробач, якщо зможеш. А я себе нізащо не прощу. Забудь мене , бо не вартий твоєї пам'яті такий, як я. Прощай, Рінонько, Рінусе,
Оріоно. Я ніколи тебе не забуду. А ти…не згадуй.
Вже не твій Олег.
P.S. Прощай."
Так два товсті листи, заслинені у новеньких конвертах, вели очима мовчазний діалог, зустрівшись, як перелітні птахи, посередині шляху, що умовно з'єднував дві крапки звичайних провінційних містечок рідної України. І лише один Господь бачив сльози , що котились по білих прямокутних щоках, змиваючи разом з тушшю букв і очі думок.
Оціпеніння зробило у просторі і часі маленьку - з морквяне зернятко - дірку, яку відразу ж зашила вміла рука на переправі.
А був це виняток. І ніхто не повірить у реальність написаного. Хоча ні, листи не рідко губляться. Але щоб два одразу! Та й адресовані взаємно! Та ще й такі схожі за змістом!.. А кажуть, що див не буває…
Точно не відомо, як саме загубились листи ( і взагалі: як вони губляться?!), але наші герої залишились на усе життя наодинці із докорами власного сумління. Кожен звинувачуватиме себе в розриві таких незвичних і таких потрібних стосунків. Можливо, все на краще. Адже нічого в цьому світі не буває "просто так". Нічого. Навіть у наш час.
***
Свята земля Києво-Печерської лаври. Скількох ніг, як реліквій, торкалися твої блаженні уста, скількох людей у пречисте серце пускали твої ворота?! І зараз шумує вітер сотнями голосів прихожан, заповнюючи осіннім листопадом відвідувачів незліченні квадратики твоєї душі. А надворі весна! Чорними яснами по-бомжацьки шкіриться подавнілий Дніпро, що, пробігаючи швидкісним поїздом, як прудких овець, жене кудись води своїх білих-білісіньких хвиль(куди - не знаю).
Через перегодованість сірими постатями втрачається лише відома для наших предків святість. Лавру вважають музейним експонатом, і тільки одиниці здогадуються про її справжню суть. Жінки, особливо молоді, як і дівчата, нехтують правилом ходити тут з прикритою головою. "Навіщо? Для чого?" - зауважують їхні мертві, забаранілі погляди ( та лише просто так, для годиться). Рідко хто заходить помолитися до печерських церков. Всіх вабить земне.
Поміж людей (як при будівництві Вавилону) лунають уривки фраз різними мовами. Ось багатий англієць, заплативши красуні-екскурсоводу, насолоджується більше присутністю жінки, аніж близькістю білих стін, що вміють мовчати - і тому мовчать безсмертям. А ось стара німецька пара поспішно ловить кожне оплачене слово зрілої перекладачки: вони
там, у Європі, нажились доволі, тож тепер своїм "паломництвом" до святих місць намагаються очиститись від гріхів молодості(до речі, за гроші, нажиті тими ж гріхами).
На жаль, ніде не видно перекладачів на українську мову(а треба, ой як треба було б!). Всюди, навіть у рідній Лаврі, смердить москвою, бо так вона зачадила нашу землю за триста загиблих років! Похмурі ченці, що теж по-російськи балакають, обцятковують подвір'я якимись зло віщими маків чинами і невимовно дико контрастують із золотом сонячних храмів. Хочеться скрикнути Тарасове "Схаменіться…", та, видно, запізно. Перепльовуючись "как"ами і "што"Ками, у ворота вливається свіжа туристська кров. Лише
поодинокі голоси затавровують декого рідною мені мовою. Тоді знаю: це люди, які ніколи не соромилися бути собою. Це школярі, діти, які, на щастя, ще не розуміють оманливої вигоди служити "вищому"(недомірку), які ще не захворіли "перекінчицтвом".
***
Дівчата дають завдатком п'ятигривневі купюри за спідниці, без яких ніхто не пустить у тісні печери Лаври. Ліворуч, під покровительством великого ґешефту, зубляться цінники на грудях іконок, молитовників, сувенірів. І кожен дає гривню за тоненьку, болотножовтозеленокоричневу свічечку, яку запалюють при вході до печер. Нарешті відкриваються низеньку двері у підземелля - і монах, гугнявлячи по-російськи, веде за собою туристів. Вузенькі, на одну людину, коридори змією вповзались вглиб, здається, до центру Землі,
щоразу крутизною сходів ставлячи людям підніжки(Чи, можливо, це гріхи спотикають їх?). Стає холодніше, кожен крок знову повертає тільки-но вигнану зиму. Це відчувається навіть на неспокійному диханні. Знову вниз. Кисню стає менше. По лабіринтах труб-проходів гуляють привидами перетяги. Звідки вони тут беруться?!
Нарешті, видно перші чорні, як очні ямки у черепа, печери. Потрібно нагинатися, щоб заглянути усередину. Тут жили люди. Мабуть, вони вже отримали винагороду за самопожертву.
-…Деякі з печер вириті монахами власноручно…- долітають поодинокі фрази провідника, який вже на десять метрів попереду. Але слова знову обриваються, зникаючи за рогом вогником маленьких свічок у сучасних прочан. Вже в першому десятихвилинні і так невелика група людей ділиться на менші… Де в кого зацікавлені, а в декого й байдужі очі самі ставлять собі питання і відповідають на них. Вздовж стін лежать гробівці із на диво збереженими тілами ченців.
Вона заходить у чергову печеру. Нема нікого. Лише добра луна на біс повторила сказані дві миті тому проводирем слова:
-… біля нього моляться і просять…
На дівчині була маленька золотиста хустинка, зав'язана на потилиці. Взята "на прокат" довга темно-синя спідниця досягала їй самих кісток, все-таки дозволяючи вільно рухаючись. Від чорної короткої курточки під очима свічки падали різні геометричні тіні, відбиваючись на блідому після зими обличчі. У руках терлася восківка, тулячись до рівного, розміреного дихання власниці. Молода людина опустилась на коліна і почала молитись біля тіла, про яке сповіщала прямокутна табличка: "Святий…" Тільки старі стіни печери
своїми досвідченими очима могли бачити, як ворушать невідомі внутрішні поривання всім єством прочанки, як душа разом з не озвученими словами підноситься до Бога, просячи чогось дуже малого, а незвичайно важливого. І так уповільнений час тут, сто (якщо не більше) метрів під землею, зупинився зовсім. Нарешті, молитва, як найдорожчий зі скарбів, була передана у надійні руки, які обов'язково передадуть її Господу. Три рази неспішно, розмірено перехрестившись, дівчина прощально подивилась на тіло святого,
швидко обернулась -
-Ой! - вирвалось у неї: це свічка випала із рук і погасла. Темінь закрила ще недавно ясніючи очі холодними неживими руками. "Сама. Сама тут, - додавали жалю думки. - Що ж
робити? Куди йти? І нікого нема, як на зло… Залишається лише чекати. Може, хтось надійде…"
П'ять хвилин вражали своєю наструненістю. Раптом десь далеко, мов світанок, мов північне сяйво, тунелем лінивою весняною повінню почала вливатись маленька долонька світла, розсуваючи чагарники раптової ночі. Хтось був далеко. Та при світлі дівчина помітила посеред вузького коридору свою свічечку, підняла її, намацавши руками, і відступила у тінь печери, непомітна для перехожих. Через хвилину після того з-за рогу все-таки зійшло сонце свічки, яку тримали міцні і , як здалося дівчині, скульптурні руки прочанина.
Мабуть, він теж відбився від групи і зараз шукав виходу, бо, забувши про печери і ченців, поспішав, не роззираючись по боках. Коли хлопець порівнявся зі входом у відому нам печеру, вона вирішила попросити вогню - виступила звідти зі словами:
-Перепрошую. Чи не могли б ви…
Могли б! Та юнак з несподіванки різко обернувся, задувши свічку, що й до того ледь жевріла, лякаючи, що погасне. І знову темнота. І двоє зовсім чужих людей.
- Вибачте, - дівчина відчула, як її голос у невідомості наштовхнувся на нього. - Я хотіла тільки запалити свою свічку, бо вона погасла…
-Нічого, - хлопець, напевно, розпрощався з переляком або поспіхом заховав його у кишеню. - У мене є сірники. Не лякайтесь.
-О, як добре. А то я була подумала, що тепер сидітимемо тут удвох, де й одному місця мало…- вона усміхнулась і відчула, що і його уста розливаються в усмішку.
- Потримайте мою свічку ,- попросив юнак, шукаючи у тісному мороці її руки, її холодні руки.
Дівчина відчула, що разом із святістю воску він передав їй тепло свого ніжного людського дотику. "Чирк!" - і світло вбило темряву. Після першого болю відвиклих від сяйва очей теміння видало на долонях два ніби вирізані одне проти одного обличчя. Вони дивились очі в очі, ніби крізь мачинки їх зіниць проходили два сталеві прути паралелей, що не дозволяли відвести погляд. Замість того, щоб піднести огонь до свічки, хлопець тримав маленький сірник на рівні очей незнайомки(чи знайомої? Адже десь він вже бачив ці
очі!?), аж поки полум'я маленькими зубками не вкусило його пальці на останньому міліметрі догораючого патичка. Тоді він вдруге видобув огонь із малої коробки і тепер вже запалив обидві свічки.
-Дякую, - продзюркотів її знайомий із далекої минулості голос.
-Будь ласка, - відповів. - То що - будемо шукати вихід?
Вона кивнула: "Так!"
На відстані сімдесяти-п'ятдесяти метрів відкрито дивились на них весняними очима двоокі двері. За весь цей час вони не сказали й слова. Вже на подвір'ї молодих людей чекали їхні групи і викладачі. Друзі дівчини нетерпляче махали руками - мовляв, та ходи вже! І так забарилась.
-Ну, мені час бігти,- дівчина подала руку.- Спасибі вам за все, - зі всього було видно, що чомусь не хотіла йти. Хлопець мовчав, забувши язика блукати крутими, тісними коридорами… Вона, якось вимушено усміхнувшись, обернулася йти і …
-Зачекай, - це вже казав юнак. І продовжив, простягаючи їй свою візитку : -Подзвони!
Вона взяла - і подивилась запитливо:
- Дан?
-Це моє брейк-дансівське ім'я. Насправді ж мене звати…
-Цссс! - вона різким рухом зупинила річку його слів. - Хай буде Дан. Я подзвоню, Дане, - і вона пішла, немов підхоплена долонею вітру.
-А як твоє ім'я? - схаменувся юнак. Вона зупинилась.
-Називай мене… Ну, хоча б Діаною - Діною, Даною,- і вона пішла, а хлопець ще довго стояв, дивлячись у спину автобусу. І коли той зник, Данко подумав, що все було якимось маренням. "Мабуть, ці печери дійсно святі. Чи навіть чарівні. І треба ж, щоб таке сталося… Хто ця дівчина? Звідки вона? Чи зателефонує? Які у неї гарні очі, усмішка і …
-Ходи вже,- перервав роздуми одногрупник.- А то Ігор Тарасович вже сердиться. Нам же ще стільки треба побачити…
***
"Ш-ш-шу",- шипить з відкритого вікна автобуса холодний березневий вітер, даючи лиш маленький натяк на майбутнє тепло. Вони їдуть по заблукано довгій дорозі зі столиці у палкі обійми рідного міста. Цей день був настільки довгим, насиченим різноманітністю, що Дан не пам'ятає його початку і не вірить, що колись настане кінець. Та одне він не забуде ніколи - великі, сині, майже небесні очі із темною сивинкою, які, здається, випадково були нанизані під темними серпами намальованих (і, мабуть, їм ще не відома болюча мотика
пінцета) брів. Вії були середньої довжини - ніби знали, що їм нічого приховувати від по сторонніх. Але дивно, як він все так добре запам'ятав за ту проміжність, поки горів сірник!
Чорне від природи волосся, кінчики якого були, проте, закоричневлені сонячними промінцями, досягали Діані ("Як її справжнє ім'я?") до середини плечей і бились, як неслухняні хвилі Дніпра, ріденькими струнками. На дещо смуглявому обличчі, що ще більше вирізняло синяву очей, гордо, хоч і не погірдливо, розмістився прямий А автобус їхав, стираючи по нерівній дорозі каблуки коліс. Багато одногрупників уже спало, втомлені десятигодинним ходінням по безмежності київських вулиць, і їхні переміряні і пересичені враженнями думки сплітали для своїх власників десь там, за межами реального, нові, незнані досі сни з кольоровими заставками.
"Ні, не даремно я,- міркував Данко, погодився поїхати на екскурсію. А не хотів же! І не побачив би Її! Діана, Дана, Дануся, Даночка. Мабуть, таки існує кохання з першого погляду.- Якась думка миттєво засмутила хлопця, зморщивши йому чоло:- А як же я…- та він відігнав її тут же.- Це - кохання. І недаремно ми зустрілися у Лаврі. Це любов від Бога! Я не можу втратити її. Адже завжди вважав, що чесним треба бути насамперед із собою. Я все…"
Щось із зовнішнього світу, якісь звуки перервали думки Данка. Одногрупник, що спав поруч у кріслі , крізь сон сердито прогудів:
-Відключіть моб. Спати хочу.
"Та це ж мій телефон! - стукнула думка Дану, і він, прокинувшись від спогадів, витягнув із рюкзака свій "генді":
-Ало!
***
А Діана у м'якому кріслі "Ікаруса" теж думала про хлопця. "Дан. Дійсно, він посланий - даний їй Господом! Невже вона знала, молячись там, у вузькій жменьці Лаври, що її прохання буде так швидко задоволене. Та й не про те вона просила… Хотіла просто побачити найдорожчу у світі людину, доторкнутися теплого дихання руки… А ось як вийшло. І ті очі, такі рідні, знайомі? Та й взагалі, як він там опинився? Що хотів сказати?"
-Дякую тобі, Боженьку, прошепотіла вона. Крикнула б, та боялась, щоб хтось не почув. Дівчата співали "Одну калину…" десь далеко - спереду в автобусі, зібравшись пустотливою стайкою. Поруч не було нікого.