-А, може, мій Дан,- подумки Діана називала його "своїм",- лише сон, марення, ілюзія, міраж?- вона почала маже гарячково шукати у гаманці його номер: є! Ці дванадцять цифр
були не просто математикою. "Пі! Пі! Пі! Пі! Пі! Пі!" - Мовчання. Секунда… третя … десята… - "Ало!"
-Ало! Це я, Діана…
І вони розмовляли. Довго. Поки не закінчились гроші. Спочатку у Діани, потім - у Дана. Говорили ні про що і про все. Він шепотів їй у напівсні (вже було пізно), що вона - саме та, на яку він чекав усе своє життя; що знає, що не зможе без неї жити. А вона називала його найбільшою мрією, казала, що не заслуговує його, та не може відмовитись - це було б фатальною помилкою. У ті хвилини на землі не існувало доріг, автобусів, одногрупників, тиші. Народжувалось нове кохання, неповторно, особливо, чисто, спеленане білими руками відвертості.
-Діаночко, я кохаю тебе.
-І я тебе, Дане,- лилось у відповідь.
-Але ми маємо бути чесними. Є дівчина, з якою я дружив, і, мабуть, любив її. Та я їй поясню, вона зрозуміє…
На другому кінці нитки, що в'язала співрозмовників, заіскрилась мертва тиша - здавалось, зв'язок обірвався.
-Це жорстоко, Дане,- нарешті проболів голос.
-Ні, Діанко, жорстокіше було б обманювати її.
-Маєш рацію. Добраніч.
-Надобраніч, Діанко. Я люблю тебе.
…По лінійці доріг і дальше, крутячи товстими, брудними сідницями, повзли із Києва два автобуси, ведучи кожен у своє місто частинку столиці. І в кожному з них, притулившись гарячими щоками до холодних, запотілих шибок, не спали, дивлячись у позірковане небо, двоє молодих людей, намагаючись побачити у яскравих вогниках Всесвіту іскру коханих очей. І коли опускалися вії, зґвалтовані сном, остання думка робила мозку ін'єкцію: "Діанко…", "Дане…"
***
-Так!! Це я, Дане. Як доїхав додому?
-Добре. А ти, Діано?
-Також без пригод.
-Я всю ніч думав про тебе. Ти навіть снилась мені.
-Я вчора гадала, що на ранок все пройде. Та ні, ти не виходиш з голови, постійно думаю про тебе, божеволію.
-Мене мати питає, чи не захворів, бува, у Києві? Мабуть, справді захворів - коханням до тебе.
-Не перебільшуй.
-Ніколи цього не робив. Напевно, дійсно закохався. Діано. Вишли ММS-кою мені своє фото. Добре? Адже невідомо, як довго не зможу побачити твоїх очей, посмішки. Закриваю очі-і ти з'являєшся переді мною. Я навіть перестав їсти. Уявляєш?
-Гаразд. Обов'язково матимеш мою фотографію. І ще, Дане, телефонувати часто не зможу, бо закінчую навчання. Незабаром сесія. Пишу дипломну роботу. Так що , коли зможу - поговоримо. Бувай.
-До побачення, Данусю. Я люблю тебе.
-І я тебе.
Через дві години Дан почув пищання мобільного. Майже підлетів до телефону: "Мабуть, якесь повідомлення. А, ось воно - фото Дани!" У ту ж мить хлопець, хоч і мав багато інших, не менш важливих - все-таки життя(як і навчання!) продовжується… - справ, під єднав телефон до комп'ютера - і на екрані з'явились ті очі, ті губи, те обличчя, якими жив від першого погляду. Зберіг фото заставкою у компі, щоб, працюючи, ніби ненароком "зустрітися" з нею, з його Даночкою…
"Як добре, що любов усе-таки існує",- вкотре вдячно усміхнувся Богу Данко.
***
-Ало, Діанко.
-Дан?!
-Так…
-Мене ж більше ніхто так не називає, та й не телефонує ніхто, тільки рідні і дехто з одногрупниць…
-Спасибі за фотографію. Я так за тобою скучив!
-Я теж, Дане.
-Знаєш, тоді, в Києві, я потім увесь день вдивлявся в обличчя перехожих, бажаючи побачити тебе ще хоч раз.
-А я тебе дуже налякала тоді, в печері?
-Аякже. Та я й не жалкую про це. Тепер вже нічого не боюсь. Тільки одного - втратити тебе, Данусю.
-Облиш. Ти що, песиміст?
-Та ні, якось само так виходить.
-Ну, годі. Мене вже чекають конспекти. Та й тебе, мабуть, теж, Данчику. Бувай.
-Я люблю тебе, Даночко.
-І я тебе.
***
-Ало, Даночко. Це я.
-Я така щаслива, що ти подзвонив!
-Як у тебе справи?
-Нічого, добре.
-Мені не вистачає тебе, Даночко. Мабуть, буду наші розмови записувати на диск.
-Божевільний, таке вигадаєш…
-А що, не погано було б!
-Аякже…
-Що робитимеш цього літа?
-Їду за кордон. Працювати.
-Навіщо це тобі, Діанко?!
-Така дійсність. До того ж, не хочу у майбутньому від когось залежати. А у тебе, Дане, що нового?
-Все буденно. Та й говорити не хочу. Більше люблю тебе слухати…
-Ну-ну! Не вірю.
-Я ж кохаю тебе, Діа…
-Добре… Тоді - до наступного дзвінка.
-Діаночко, я люблю тебе.
-Я теж, Дане.
***
Із щоденника Данко: "Мені мало, мало коротких телефонних дзвінків, коли слова любові швидко капають хвилинокопійками, забираючи і ховаючи за пазуху минулого ніжний голос коханої Дани. Як я люблю її! Перед цим почуттям втрачається ілюзорність Сосюриного "Так ніхто не кохав. Через тисячі літ…" Чи, може, насправді не кохав? Але тепер кохає. Я кохаю! Її гарні очі пилинками надій сяють із увімкненого думками монітора; коли телефонує - дивлюсь на неї таку, намальовану, і уявляю поруч.
Інколи проклинаю, навпомацки рачкуючи норами своїх бажань, примхи сучасного світу, який забуває все найкраще, що людство берегло поколіннями. Інколи міркую, що краще було б листуватися з Діанкою, щоб потім, у хвилини розлуки, перечитувати пожовклі і не дуже сторінки почуттів, переосмислювати їх, цілувати шороховаті уста паперу, що пахнули
б доторком її рук ( а, можливо, й уст). Шукати відповіді на народжені серцем запитання( і знаходити їх!), пізнавати настрій найдорожчої людини у формі букв, зібраності думок. А так…
Ніколи не потрібно називати вже зроблене помилкою, бо тим самим перекреслюєш колись реального і правильного самого себе. Я не шкодую за нічим, тому що впевнений: Діана - саме та людина, з якою хотів би прожити все своє життя. При зустрічі обов'язково запропоную їй одружитися зі мною - кращої ніде вже не знайду.
Сьогодні телефонувала мені. Все це схоже на дозування нашого почуття: щоб скоро не вичерпались запаси. Та хіба можна поділити на частинки вічність, безмежність? Звичайно, ні. Казала, що дуже сумує за мною, це найприємніше, що можна почути від неї. На кожне "Я кохаю" відповідає лиш "Я теж", ніби боїться налякати щастя…
Не можу жити без неї, її усмішки. Ці дзвінки - краплина води у ввімкнутому електрочайнику,- я теж згораю. Швидше б зустріти Діаночку…"
***
Із щоденника Діани: "Тік-так! Тік-так! - голосять години павучими кроками по стіні. Знову залишаюсь наодинці із божевільною здатністю кохати фантазію. Чергову. І ще й довіряти їй. Мабуть, я насправді не з цього століття…
Весна холодними пальцями залазить мені під тоненьку кофтинку, слухаючи серцебиття: один, два, три… Відчуваю, що, коли вона скаже своє рішуче "Стоп!", серце, як вірний(чи, може, по-рабськи дурний?) собака, востаннє тьохнувши-гавкнувши, назавжди зупиниться. Не люблю весни. Вона родить мріянням про краще, яке літом, так, вже літом, повинно померти. Це боляче. Але не вірити їй не можна, навіть, коли розумієш помилковість блиску її нафарбованих очей зеленою тушшю, коли не хочеш (чи все-таки хочеш?) піддаватися солодко-гіркій омані…
Зараз Данко є для мене найріднішою людиною у теперішнім і майбутнім. Про минуття говорити не хочеться, адже я по-новому народилась, зустрівшись з Даном. Тепер він - моє життя, моя історія, мій кінець. Не хочу говорити про це(і щоб не змінити казково-таємничого характеру наших стосунків, і щоб не образити коханого), але відчуваю, що не повністю "насичуюсь" нашими розмовами, намагаюсь запам'ятати кожну рисочку, кожну зморшку його лагідних і таких близьких мені фраз, подумки повторюю його хай і вигадане ім'я.
Мало! Я з тих людей, що беруть від світу або все, або нічого. Частіше, звісно, трапляється "нічого", але для мене це краще, ніж "що-небудь". Залишу у спокої нашу отехнічену еру, бо мовчазними соплями захованих від світу думок добре знаю, що не зможу нічого змінити. Ба, не змогла б і тоді, коли б кричала на увесь світ: "Люди, схаменіться! Що ви робите?! Ви ж вбиваєте себе!", бо до цих слів усі вже настільки звикли, що не розуміють їх значення. До того ж назвали б мене божевільною! (І не зовсім помилилися б…)
***
Із щоденника Данко: "А вона телефонує! Її голос - ніби ключ до найпотаємніших дверей моєї на сім замків завуальованої душі. Кожне її "Ало!" додає мені дивної енергії. От і зараз здається, зміг би зняти діряву сітку асфальту з гомінких вулиць нашого містечка і положити на зморшки доріг нову маску смоли. І все сам. Так люблю її! Та не вистачає чогось, що тримало б віру в наше кохання тут, біля мене, не дозволило б відірватись її білим крилом від реальності…"
***
Із щоденника Діани: "Ці дзвінки - лише миті щастя, які швидко минають. Я так не хочу, бо по-справжньому кохаю Данко. Але життя вже стільки випробовувало мене, що я стомилась - стомилась не лише опиратися, боротися, а й просто йти. Щоб не збожеволіти, маю отримувати щось більше, земне, реальніше, до чого можу доторкнутись. Хоча знаю, що Дан існує, бо бачила його… боляче, коли затихає його голос, рахуючись із копійками, і це гнітить (я відчуваю) не лише мене, а і його. Що робити? Листи! Але ж буде нецікаво дізнатись його ім'я, адресу. Дивно, я навіть не знаю, в якій області він живе. Та наші очі пообіцяли тоді, що до кінця наші відносини будуть таємницею не лише для інших, а й у дечому і для нас самих. Хоча… Є ж ще Інтернет. Треба запропонувати Данко. Та чи не образиться, подумавши, що не хочу з ним спілкуватися?.. Ні, він же знає, як кохаю його. А таки дійсно кохаю!"
***
[Тут пропущено ще чотирнадцять телефонних дзвінків]
***
Із щоденника Данко: "Продав свій мобільний. А навіщо він мені? З Данкою вирішили листуватися. Поки що прощай, щоденнику. Тепер мені є кому писати. Дякую, що вислуховував. Побажай мені щастя!"
***
Із щоденника Діани: "Мобільний телефон віддала брату. Знаєте, Дан погодився на мою пропозицію. Якщо щастя таке, то я щаслива. Чекаю, коли напише. Обіцяв, що зробить це першим. Як я люблю його!"
***
Комп'ютер протягнув своє довге паровозне "Пі-і-і-і-і-і-і-і!" - значить, прийшло повідомлення. Данко стрепенувся, ніби хтось з теплого ліжка помістив його в холодну камеру.
"Мабуть, від Діанки",- подумав хлопець і з легкістю кішки опинився за столом, цапнувши рукою за хвіст комп'ютерну мишу. Так, він чекав на цього листа вже два дні. У його кімнаті навіть загостювали (чи загостювались?) сумніви і неспокій: "Чому не пише?" Аж ось нарешті дочекався! Сонце опускало повіки до заходу, упавши маленьким клаптиком золотої тіні на підвіконня. Була субота, і тому юнак відпочивав (чи, як вже зазначалось, задумливо і нетерпляче чекав) у своїй кімнаті. А поруч гніздилась заспана туга, не дозволяючи заснути…
- "Дане", дорогий "Дане",- шептало щось всередині,- хто дозволяв тобі керувати долею? Гляди, а то вона розсердиться - і тоді не уникнеш покари…
***
Денис гуляв берегом моря, гублячи по піску свої важкі сліди. Життя видерлось черговою сторінкою із його тоненького щоденника. Тільки тепер він зрозумів, як боляче - втрачати. Хлопець хотів, щоб його божевільні думки потонули у величезному морі, заплутались на глибині у довге волосся водоростей і - просто стали русалками, щоб колись залоскотати його ж самого. Чи ще якогось дурня. Море мовчки пищало, немов маленький зародок, що помирає під час ритуалу аборту через нездоровий присуд нерозумної матері(чи дійсно матері?). вічно мокра, слізливо-солона гладінь зворушувала чайок помірним пульсуванням невідомого їм життя, і біляві плями птахів розпорошувались голосінням над головою Дениса. "Топ!" Крок. Наступний. Мокрі піщинки ховались у зморшках кросівок, благаючи прихисту: чи то боялись повернутись до величезного рота безкрайого моря, злизані чіпким язиком приплив-відпливу; чи то за зиму вже так засмуткувались за зневажливим топтанням людських ніг… Тут і там гарні долоні берега бридкими прищами на обличчі підлітка …
"Якби міг,- мигнуло у Дениса, прибрав би тут усе, щоб не бачити нікого. Нікого." Дивно, він, здається, і забув останнім часом, як це воно - молитися. І смутитися. Ніби втратив віру у людей. Після скорботи, засмученості у його життя постукала байдужість. І Денис не лише відчинив двері, а й запропонував їй жити разом. Його спорожніла душа відкинула, вдало забувши все незле, що жило колись у нім. "Навіщо тримати добро у серці, коли у всьому світі про нього вже ніхто не пам'ятає?" Все, що було далі , зливається перед очима суцільною трясовиною, в якій тонув. Чи й досі тоне? Все, до чого колись ставився з огидою, через що інколи навіть призирав людей, тепер є невід'ємною частиною його буття. Цілком свідомо дозволяв пристрасті керувати розумом, не кажучи вже про те, що втратив віру у справ… Та про що там говорити!
Денису на мить стало навіть дивно, як Віка стільки часу змогла втримувати його біля себе? І чим? "І чи звернув би ти увагу на неї тоді, кілька років тому?" - кволим голосом важко хворого мислить з дна душі його добре "я", забуте… Бо він жив за законами сучасності: гучні дискотеки, спиртне, немов обов'язкова їжа - поцілунки(з сексом на десерт).
Не можна сказати, що Денису дуже подобалось, але й з примусу цього не робив. Просто в один день свого існування вирішив, що повинен жити саме так. І жив. За брудно-одноманітним розкладом буденності, без найменшого натяку на різноманітність. З єдиною, ще на дитячому рівні розуміння метою: померти швидше за батьків. І зовсім не тому, що фанатично любив їх( це неможливо, коли у всьому їм перечиш), а просто (хоч і не осмислив того) не міг уявити, як буде сам, без них, дбати про себе - не зможе. Кохання до Віки було не тільки розкутим, але й взаємно вільним…
А у всьому винна Вона! (Денис вже давно заклявся не вимовляти імені, помежованого з феєрією, і не згадувати дивні казки першого розчарування.) Зараз усе - як дивний сон, запавутинений минулістю і загоєний мільйонами виправдань. І все, що залишилось за межею теперішності, розрізавши великого торта його буття надвоє, вміщається у єдиному "чому?" (, відповідь на яке не повинна існувати, бо так цього хоче він, Денис. Чи, може, боїться почути "щось", що помалу б царапало пилом лаковану кришку його гордині - тільки сам Ден здогадується, що заховано під нею.) Правда, Вона просила вибачення. І здоровий глузд підказував, що її не можна звинувачувати за природне хотіння перевірити щирість його почуттів.(І зрештою, мабуть, не помилилась у своїх припущеннях.) Його сталеве его нашіптувало підлесливі слова омани: "Я пробачаю Її. Мені легше зробити винним себе, ніж когось іншого."
Ба, навіть й зрозумівши свою помилку, Денис не міг би бути з нею: в той час вже п'янів у шаленій круговерті миттєвих вражень, на які не потрібно було чекати - перевіряти на ідеальність часом.
… Сонце йшло крок у крок з Денисом, мовчки вислуховуючи його марення-думки, до заходу. Самотність! - от чого бракувало йому в цьому забутті, в оманливій круговерті. А ще - моря. Моря і вірного друга.
Денис згадав про Олега і прикро усміхнувся: "Ким же я став!? І чому не можна повернути усе назад?" Він бачив, як у дитинстві ділився з Оликом усіма радостинками. А тепер?
Хоча завдяки Олегові в його серці з каменю почало бурлити джерело ностальгії за минулим, заздро зрозумів Ден, що у світі все-таки існує кохання, і варто його чекати; хоча б десять років. От і Олик… "Але він заслужив цю любов. Аж заздрісно! …. От і заздрити вже навчився", - гірко скривились Денисові уста у молитву болю. Так ось, саме Ден завдяки Олегу (хоч і несвідомо) і зрозумів, у якому болоті опинився. Та ще й та пісня, яку писали разом з другом, не виходить з голови. "З другом, - запустіла думка, - а я ж з того дня і не був у нього. А вже скоро кінець весни. От і друг!"
Пригорщі води, дбайливо і водночас грайливо плюхнуті якоюсь з океанід просто межи очі Денису, повернули його думки до сьогоднішнього дня. Все закінчено. Він знову один. І тепер - відчував це - назавжди… Мовчки пішов. Попрямував сюди, до моря. Як навернений грішник. Можливо, якби не це, Денис би і не згадав про Неї - не була потрібна. А тепер конче запрагнув щирої, безкорисливої любові.
…Прийшовши додому, зразу ж сів писати Їй листа (хоч знав точно: в очі цього б ніколи й не сказав - егоїзм би не дозволив…) Та той же егоїзм складав по дорозі додому і диктував йому в цю мить ось такі рядки:
"Кохана(вибач, що не пишу твого імені, та не знаю, чи дозволиш торкатися і надалі його святості).
Вибач, що так довго не писав. Та добре знаєш, що у цьому не лише моя провина. У тебе, звичайно, природжений талант руйнувати чужі долі, плювати зміїною отрутою у свіжі рани людських душ, спустошувати виплекані щирістю квітники довіри, а потім опускати винувато погляд і хитро мружачись клепати своє автоматичне "Пробач!". Воно так смішно звучало із твоїх уст, що я сприйняв це, як іронію, а наступні листи просто спалював, не відкриваючи: все одно нічого нового ти не змогла б придумати, а збавлятись зору, перебігаючи перекошені від вигаданого жалю рядки, не хотілось. Зізнаюсь, мене здивувало, що по якомусь часі ти перестала писати. (Догадуюсь, що знайшла собі ще одного такого дурня, як я … був.)
Коли у тебе на совісті ще плямується те, що ти "образила"(як сама пишеш) мене, то не хвилюйся, я тебе пробачив і зла на тебе не тримаю. Не думай, що весь цей час ходив у траурі, з ніким не зустрічався. В мене були дівчата. Багато. Не можу нікого порівнювати з тобою, то, по-правді, й не намагався цього зробити - ти зникла для мене ще тоді, померла. Про це пишу, щоб, коли і далі синтементалишся, забула про ілюзії.
Справжнього кохання не буває!
Ну все, буду закінчувати. Якщо ти і досі любиш мене - пиши. Я дозволяю продовжити наші стосунки. Звичайно, не все залишиться, як колись.
Денис.
P.S.Правда, ти зраділа, що я написав?"
Через тиждень Денису прийшов лист.
Його ж.
На конверті - напис: "За цією адресою одержувач більше не проживає."
Та хлопець продовжував писати. З кожним листом розкривалась зелена брунька його добра, що вчила наново вірити. Аж ось листа не повернули.
***
Двома роками пізніше.
Травень.
N.
В квартиру подзвонили.
Олег відчинив двері.
Новий листоноша тримав конверт:
-Ви - Олег?
-Так.
- Заказний лист. Підпишіться.
Закривши двері, Олег поглянув на конверт: "Від Ріни!" Смішно, але він втратив свідомість.
…Олег відкрив очі. Над ним перелякано тремтіла мати. Вона посивіла за ці два роки. Олег першою ж думкою поглянув на ліву руку, в якій був лист: значить, не сон, не омріяний міраж!!! Молодий чоловік відразу ж чкурнув до своєї кімнати, закривши двері двома обертами ключа(як ніколи досі!).
"Коханий Олежику.
Мабуть, тепер, через стільки часу було б божевільним сподіватися на що-небудь: у тебе ж є інша дівчина, коли не дружина(?).щиро сподіваюсь, що ти пробачив мені усе, зроблене неправильно. Чи зовсім не зроблене. Подорослішавши по-справжньому, хоч і не звільнившись остаточно від сентиментальної дитинності, ставлю м'якші вимоги до світу. І до людей. Не хочу згадувати пройдешнє. Найбільше - тому, що воно не пов'язане з тобою. Не хочу руйнувати нічийого життя, та вважаю, ти повинен знати, що кохаю тебе, прив'язана небесними крильми чистоти до цього відчування. Любов допомагала мені вистояти, коли було важко (а це траплялось ой як часто!). Маєш знати, що останній листок моєї весни тримався на поверхні струмка завдяки тому, що я вірила у твоє кохання до мене.
Не кажи, що помилялась! Мовчи! Дай дописати хоч цього листа!
Тепер у мене є все, що колись вважала гарантом щастя, а сьогодні - тільки маленьким його додатком. Вже час думати про сім'ю. Правда, мені пропонує одружитися відома нам людина; мою поштову скриньку вже тоншить від його листів - нещирих ксерокопій старої пам'яті. Зовсім не кажу, що він обманює мене, бреше про чистоту своїх почуттів, та чому нічого не згадує про минуле? Напевно, для хорошої сім'ї нам може вистачити і цієї минулої гнилої любові, що ще тримається на заіржавілих цвяхах моєї пам'яті. Але хотілося б чогось більшого! Його я побачу через два місяці - тоді й маю відповісти. Я ж все віддам заради тебе. Пиши мені, якщо я не запізнилася…"
"Ні, - подумав Олег, - ти не запізнилася, Ріночко. І якщо б написала через десять років, теж би не запізнилася. Я завжди кохатиму тебе. Тепер - точно завжди!" - І він згадав, як минули ці два роки, що почались із божевілля. Олег просто вирішив ніколи вже не закохуватись, покутуючи свою провину перед Ріною. Якби ж не той лист, якби не миттєвий порив! Всього себе він присвятив навчанню і роботі. Тим себе розмінював, у тому себе знаходив і знову губив. А підсвідомо постійно чекав на цього листа.
"Страшно подумати, що цей лист може бути останнім до Тебе. Але я реаліст. Тому, про всяк випадок, напишу все, чим живую, що тривожить.
Не хочу врізатися в твоє життя додатковою сторінкою, яку ні пришити, ні вклеїти неможливо. Боляче було б відчути на собі твій, Олику, в'їдливий погляд (хоча, по-моєму, ти не здатен на таке), який приколеться похоронною листівкою до мого серця. Весна допомагає мені не збожеволіти, триматись перил здорового глузду і аркушами безпам'яття скорочувати тривалість днів, викреслюючи тремтячими руками гарячі години, Олежику. Чекаю твоєї відповіді , як присуду, який для мене у будь-якому випадку бажаний, бо або відріже гострими ножицями судді ленту існування, пустивши візок спільного минулого вниз з гори , що уклінно, поступово, рівномірно виситься у майбутнє; або допоможе дбайливою рукою вірності сягнути у будучність вже зовсім неважку, зате таку значиму ноту нашої історії, щоб мати що залишити нащадкам. Я чекаю тебе, Алику, коли над припорошеним хмелем асфальтом загоряться в небі холодні блискітки зірок, розстеляючись своїми тінями лише у юних очах закоханих. Саме тоді поодинокі сузір'я, - яким, звісно, пощастить,- р
За час розлуки я бачила багато морів, але всі вони були налиті сльозами, царапали шкіру ніг песимістичною гіркотою солі і були занадто схожими на життя. Як там моє "Олежикове море" - налите ніжністю і мріями, з теплими зволоженими очима гостинності, що межується лагідними рисами свого обличчя з небом, дзеркал ячи на фотографії своєї гладіні саме сонце. Чи вдасться мені познайомитись з твоїм морем, Олику? Але ні, я хочу бачити вас обох, разом і … щоб моїх.
Я кохаю тебе, Олежику.
Твоя Оріона."
***
"Кохана Рінусю,
Це я, я мав би написати тобі "пробач", бо винний у нашій роз цяткованій моїми помилками розлуці. Чому ж не зробив цього, Оріноко? А тому, як не гірко це визнавати, що боявся побачити чорну крапку смерті, яку сам і поставив у наших стосунках, - не хотів забирати у себе останньої на хоч якийсь зв'язок з тобою надії, Орі, - хоча б у мріях, більше божевільних, ніж реальних. Щодня, закінчуючи життя самогубством, натягав на шию своїх мрій тонку петлю спогадів, приймав отруту останнього листа, яку давав випити тобі, зовсім не задумуючись про наслідки, і яку ти більше, я впевнений, заради мене, ніж заради себе, не випила. Я жив минулим, збираючи кожного разу такі старі(минуло ж більше двох років!), але як і тоді чисті, свіжі, прозоро совісні роси твоїх думок. Кожного дня боровся зі спокусою цілувати пожовклі прямокутники твоїх листів, але, повір, ніколи не перемагав. Мені було страшно: можу втратити себе. Та попри все , Оріоно, я завжди розумів, що заслуговую на це. Існував з надією у безнадії, давлячись погано звар
А одного разу мені приснилась твоя мати. Ми про неї майже не говорили, а щоб бачити її - про це не було й мови. Але приснилась! І я зразу ж упізнав її. Знаєш, що вона сказала мені?! "Дай їй спокій!" Я прокинувся і відчув себе винуватим - адже, мабуть, якось шкодив тобі, Оріоно, своїми постійними думками, мріями, і твоя мати відчула це?! Дав собі слово, що "відпущу" тебе, заглибившись у роботу, та не зміг, чуєш, не зміг!.. Запах твого волосся завжди був перемішаний із локонами морського вітру і, ніколи не відомий мені, вабив, пестив, лоскочучи окремими волосинками уяви мої щоки, лізучи сонячними промінцями до очей, переплітаючись з віями. І це все змішувалось з іншим - гірким, відразливим, задушливо-їдким запахом самотності, що вигулювала мене, ніби кімнатного песика, щодня берегом моря, твого, а не мого моря, Ріночко, а може, тепер дозволиш називати його "нашим"?
Дуже важко - належати минулому, від якого не можна ні втекти, ні відкупитися, бо воно десь всередині тебе, вирізьблює дерев'яний хрест твоєї душі (щоб легше було нести), не знаючи, що цим тільки збільшує тягар.
Якщо напишу, що минуле без тебе було великою помилкою саме тому, що воно було, то збрешу тобі. Але воно було тягарем для мене саме тому, що було без тебе. Пробач, якщо зможеш.
Знаєш, Рінусю, щастя таки існує на землі, і для мене це щастя - ти! Відверто кажучи, вже не вірю нічому в буденності, але цим щастям упився до безпам'яття. Та не вважаю цей стан душі шкідливим і дуже хочу, щоб він став коли не звичкою, то хоча б правилом. Як я кохаю тебе, кохаю, кохаю, кохаю! Мушу написати про це сотні, тисячі раз, бо радість атомною бомбою розірве набубнявілу бруньку мого серця.
Ой! Стало страшно від думки! Ріночко, надіюсь, ти ще не погодилась на пропозицію "тієї людини"(догадуюсь, що вона - Ангел)?!?!?! Я ж не запізнив із відповіддю?
Одразу ж скажу тобі, що дуже хочу бачити тебе в нашому N. Моя матуся теж чекають на тебе. Вони тобі дуже сподобаються, я впевнений. Приїжджай до нас. Я обов'язково гулятиму з тобою берегом моря(а коли захочеш - то й самим морем).
Дякую за цей шанс.
Цілую.
Олег."
***
Пройшло два тижні … три… місяць… Олик почав непокоїтись: він запізнився! Все втрачено.
Телеграма: "Приїжджаю. Дата. Зустрічай. Оріона."!
-Вона буде тут через два дні! - Олику знову захотілося жити.
***
Олег кидав чайкам крихти свого щастя - і вони підхоплювали на льоту, як нове життя, вправно ковтаючи і задоволено кникаючи. Сонце розрізало білу сорочку на грудях Олика тонким лезом променів, прощупуючи руками коханки його міцні, пружні м'язи, лижучи теплим морським язиком вітру шовкову, припудрену літом шкіру. Маленькі рибки, задихаючись від радості, перекручували у повітрі добре відпрацьованого па запальний танець, крадучи кожного разу із голубої скарбниці неба маленьку блискітку монети, та
причіпляючи її, як їжачок, на спину, ховалися у водінні моря, притишуючись на дні. Пісок золотими іскорками очей лукавився з-під ніг Олежика, деякі пилинки моря наважувались, зручно вмостившись на хлопцевому взутті, подорожувати з ним. Туди. Так, кудись туди. Далеко. "Завтра вона приїде", - і юнак усміхався своїм думкам, до кінця не вірячи в їх реальність. Час від часу ставав навпочіпки над зовсім солоною клумбою моря і, занурюючи руки у воду, хотів реальності. Але вона в цю мить дорівнювала мріям, розмішалася з ними, що
Він прийшов поговорити з морем. Нічого дивного, адже робив це часто, особливо в останні роки. Море було для Аліка найріднішим другом. Так, навіть ріднішим від Дениса. Бо з Деном Олег не міг ділитись усіма неприємностями, бо в того були власні проблеми. А от… Так, річ у тім, що сьогодні Олег вперше повідає цьому постійно мовчазному, по-рабськи покірному другові про своє щастя! Щастя. Ось яке воно. Маленьке-маленьке, а здається, що більшого й не треба. Для чого? Та ж ми тільки люди - не мамонти, щоб зносити великі перегріви.
Олик незчувся, як почав розмовляти з безмежністю вод, ніби з людиною:
-Моречко, моренько, чуєш? Я прийшов до тебе. Прийшов запросити тебе на весілля. Бо Ріночка, моя, ні, наша Ріночка приїжджає сюди. Надіюсь, назавжди. Море, любе моє море, що нев'янучою пелюсткою впало на долоньку моєї вітчизни! Запрошую тебе бути і моїм дружбою, і батьком, і братом на нашому весіллі. Добре? Вона ж їде, їде сюди, до нас… І тепер ми завжди будемо разом. Я кохаю її. Я …
- О-о-ле-е-ег! - доніс вітер у старому конверті секунд.
Хлопець озирнувся - і побачив Дениса.
-Здоров. Тобі чого?
-Ху, нарешті знайшов тебе. Ну і втомився ж я! куди ти запропастився?!
-Вона приїжджає до мене, Дене!
-От і добре, радо відказав друг.- А я теж… Здається, і досі люблю…
-Денисе, не втрать свого щастя. Тримайся за нього до останнього. Ти знаєш, що не всім дано кохати?..
-Я знаю, Олику, знаю…
І друзі, обнявшись, як у дитинстві, малювали чотири лінії слідів берегом моря.
-Я познайомлю вас, Дене. Вона має тобі сподобатись…
-Вважай,- посміхнувся у відповідь Денис.
-Знаєш,- продовжував Олег,- я хочу, щоб вона завтра ж послухала пісню, написану ще тоді, пам'ятаєш?
***
Вдалині билось серце поїзда. Олег різко відчував це тут, стоячи з Денисом на пероні. Зараз він побачить Її! Гусениця заліззя проморгує вікнами і зупиняється. П'ятий вагон.
Опускаються східці. Перші пасажири.
І…
-Дана?!!!
-Дане?!!!
-Оріона!?
-Денис!?
-Оріона????!
-Олег????!
-Ви знайомі?..
-Це - Ангел…
… На цей раз ніхто не падав, не втрачав свідомості, мови, зору, слуху, рідних, друзів… Ой! Про це ще треба добре подумати. Але чому все сталось так, саме так? Можливо, бажане стало реальністю, а мрія, - до речі, одна з нездійсненних" - виявилась дійсною і по-небесному земною. Перон в одну мить перетворився на сцену, на якій можна було побачити прем'єру якогось досі нікому незнаного й незрозумілого життя. Несподівано завіса опустилася і блискуче декорований п'єдестал заховав своє справжнє обличчя. Це мав би бути аншлаг! Натомість декілька глядачів(звичайні перехожі, пасажири) були сліпими, глухими. Три молоді серця билися по черзі: Оріонине "тук!", Олегове "тук!", Денисове "тук!", Оріонине "тук!", Олегове "тук!", Денисове "тук!", Оріонине "тук!", Олегове "тук!", Денисове "тук!"…Вони мовчали, розмовляючи очима. Це нова мова. Не всі знають про її існування, а ще менше людей вміють спілкуватися (не керувати!) нею. Це мова правди, дійсних душевних поривів, початково-зародкових думок, які ще не встигли пристосуватися.
Без сумніву, всі вони були щасливі бачити одне одного, бо ніколи не надіялись на це. Що ж вони думали тепер?
Денис:"Як вона змінилась, Боже мій! І як я міг так вчинити з нею! Це було підло, дуже підло! І я ще хотів повернути її!? Ні, я недостойний такої дівчини як Оріона. Хоча … вона сама у всьому винна. Вона першою покинула мене. Чи, може, їй хтось сказав, що я зустрічався з іншими? Але ж вони - це було зовсім несерйозно. Хотів довести собі, що не залежу від Оріони, хоча лише одну її й кохав по-справжньому. Тепер бачу, що став злим, жорстоким, нечесним навіть із собою: я постійно кохав Оріонку, весь цей час… Останні
листи - спроби принизити її, даруючи дурну мрію на щастя, - це всього-на-всього звичайна людська підлість, яку хтось(очевидно, такий, як я) назвав "чоловічою гордістю". Я зруйнував своє і ледве не скалічив життя Оріоні! А тепер що? Я ж не можу просто так покинути її, відступитися. Навіть, коли це коштуватиме мені всього. От лише Олег… Але ж вона - моє щастя! Я повинен змінитись, щоб заслужити знову її любов, всю її…"
Олег: "Дана, Ріна. От яка вона! Виходить: я покинув Оріон очку заради неї ж ! аж смішно. Люди добрі! Як я кохаю її! Як я зміг стільки часу прожити без неї?!"
Оріона: "Олежик, Дан. Оце так "два в одному"! оце так доля! Як же я кохаю його! Олику, любий мій Олику, чому ми так довго чекали? Ой, ще раз вибач, я ж кинула тебе ради … тебе(!)."
Олег першим вийшов з цього заціпеніння. Він швидко перекреслив три кроки, що відділяли їх з Ріною останні шістдесят секунд , взяв її валізи і, поставивши їх на землю, вперше в житті поцілував Оріону. Поцілунок був коротким - Олег ніби крав його у випадкової перехожої, м'яко знімаючи з Оріони них уст пилинки часу і відстані, що заважали обом (якщо їм взагалі могло що-небудь заважати).
-Оріноко, як доїхала? - запитав. "Нарешті ти тут!" - Без пригод, Олику.
- Ну, що ж пішли!
Денис нерішуче стояв.
-Денисе, ходи-бо, чуєш? Чи тобі потрібне окреме запрошення?
-Але ж, Олег…
-Ніяких "але". Ми - друзі, забув?!
***
Обід був дійсно святковий. Правда, спочатку почували себе незручно , - більше Олег з Деном, ніж Оріона, - та потім все унормувалося. Ніна Володимирівна крадькома поглядала на майбутню невістку. Вона любила Олега і у всьому, як мати, довіряла йому. Але це була перша жінка, що реально стала між Ніною і сином, і матері було нелегко миритися з цим. Потім Денис з Олегом вийшли на балкон, а Ніна Володимирівна з Оріоною прибирали і мили посуд.
Денис мовчав, дивлячись на вікна сусідніх будинків. Він почувався зайвим на цьому святі.
-Хочеш поговорити про це, Дене? - запитав нарешті Олег.
-Так, хочу…
-Ну, то розповідай.
-Це Вона - та дівчина, про яку я тобі зрешетив вуха у дитинстві. Я любив її, дуже любив. Та й зараз - це я тільки сьогодні зрозумів - кохаю її. І буду кохати!.. Олег підвів здивований погляд на друга.(-?)
-Так! А чому ти дивуєшся? Вона, прийшовши у чиєсь життя, не може так просто зникнути. Ти будеш переконувати себе, що кохаєш іншу, навіть повіриш у це, але все одно любитимеш Оріону. Вона - як перше кохання: здається, проходить швидко, але залишається з тобою назавжди. І не має значення, покидаєш ти її чи залишає вона тебе, в серці людини залишає якогось двійника, який завжди нагадує: "Я все ще тут!" Так, я завжди її пам'ятав.
-А…- Олег хотів про щось запитати, та Ден рішучим ствердним рухом зупинив його мову, не хотячи пускати у свою сповідь маленьких кошенят чужих слів.
-Чому не відповідав їй? Тому, що вважав несправедливим цілий світ, а її - винуватою у такому житті. Я знав, що в Оріони появився інший , і саме тому вона покинула мене.
-Дене, я тут маю дещо, що належить не лише мені, а й тобі (хоч до сьогодні я не знав цього, навіть не підозрював)… Прочитай це,- Олег приніс другові знайденого багато років тому листа.
- "Ніхто третій"! "Ніхто третій"! - шептав Денис, забувши про присутність друга, - по щоках Дена котилися великі сльози дурних помилок. - Що ж я наробив!? Я втратив її назавжди… Назавжди… - Денис плакав, як незаслужено покарана - собою ж! - дитина, захлинаючись сльозами. Але це був той плач, який пасує чоловікам, не принижує їх в очах інших, не дозволяє з презирством відноситись до "представників сильної статі", не жіночить їх. Це були чисті, благородні, щирі сльози людини, яка втратила все, майже доторкнувшись до бажаного.
Олег не знав, як йому втішити друга, почувався винним.
-Я отримував її листи, у яких вона просила пробачення… Та я хотів більшого: бачити її на колінах… Я був жорстоким. Насамперед до себе, бо забув - хто така Оріона! Вона вміла визнавати свої помилки, але ніколи не вибачалася за чужі. Я ж хотів бути винятком. І доля зробила мене таким! , викинувши назавжди з життя коханої людини. Тому я вирішив мстити… Одна дівчина, друга, третя… І кожну я порівнював з Оріоною, і всім не вистачало балів, щоб стати моїм ідеалом. І це мене сердило. Мені набридло гуляти, думаючи про неї, спати… просто спати. Бо після нашої останньої зустрічі я не бачив жодного сну. Жодного! Ні хорошого, ні поганого. І у всьому я звинувачував її, Олег. Мабуть, тому, що кохав…
Олег у задумі стежив за пробігаючими повз будинок машинами. Він щось обмірковував, вирішував. Нарешті, сказав:
-Дене, якщо вона й досі кохає тебе… - його голос затремтів.- Коротше кажучи, поговори з нею.
Денис швидко відчинив вікна своїх очей. Олега вже не було. Через хвилину прийшла Оріона:
-Ти хотів поговорити, Денисе?
***
На кухні Олежик не знаходив собі місця. Мати почала хвилюватися, чи не трапилось чогось.
-Все нормально, мамо.
Хвилин через десять увійшла Оріона:
-Олику, ти обіцяв познайомити мене зі своїм морем. Надіюсь, не передумав?
-Звісно, ні, Оріноко!
І вони втрьох вийшли з будинку. На вулиці Денис розпрощався.
Лише Ніна Володимирівна задумливо дивилась у вікно. Вона почула, як дівчина сказала Денису: "Я вже давно пробачила тобі все. Ми залишимось гарними друзями. Але тільки друзями."
-"Що б це могло означати?"
***
Щасливий сміх Оріони припливами захоплював спокійний берег одинокого моря, розніженого сторінкою рукопису сонячних промінців і застеленого золотим килимком чарівливих узорів. Нарешті, нарешті вона побачила Олежикове море! Їхнє море, яке ще здалеку виглядало закоханих темними від туги, по-материнському лагідними очима, в яких бриніли шовкові сльози небесної павутинки. Каштанові вії призахідного сонця кинули свої величні тіні під ноги крайнебу, віддзеркалившись на безкінечно короткій гладіні. Хмуре дно дивилося спідлоба на непрохану гостю, зчепивши за плечима скал свої міцні, лопатні кулачища і готове у будь-який момент безбоязно виступити на захист своєї надуманої цноти. Воно дихало піском на скалу, де застрягла одинока зоря закоханих, хотячи потопити останню надію їхнього щастя. Наївне (чи просто дурнувате?!)! Адже батько-море йому б цього ніколи не дозволило…
***
Саме з того дня я відчула себе по-справжньому щасливою, повірила в існування казки, раю, неба (про два останні поняття тепер знаю точно). Невдовзі я вийшла заміж за Олика.
З Денисом ми залишилися друзями, добрими друзями. Мабуть, він все-таки кохав мене по-справжньому, та й зараз кохає, бо сказав, що чекатиме на мене все життя і ніколи не одружиться з іншою. Олежик знає про це. Інколи, якщо в нашому житті наступає така собі "сіра смуга", я бачу у його очах маленьку тіньку болю і страху - тоді він ніби питає:
"Невже покинеш мене, покинеш?" І я усміхаюсь, хитаю головою - мовляв, ні, ніколи. І він вірить мені. Та так, зрештою, і повинно бути, бо насправді люблю його.
Сьогодні - рівно два роки, відколи ми одружилися,- у нас з Оликом народились двійнята - хлопчик і дівчинка. Як назвемо? Не знаю. Це зробить вже сам Олежик. адже мені залишилось недовго - я помираю. Часто читала і чула про такі моменти, коли душа підноситься над тілом і бачить, як її, вільну, незалежну, всеохоплюючу, хочуть повернути до тіла - земного, кволого і далеко не ідеального. Я зрю усе: щасливих(наскільки можна бути такими на чужині) братів і батьків, радісну маму Ніну (вона стала бабусею!), Дениса, який пригощає всіх у найближчому від лікарні барі, кажучи, що сьогодні він став батьком. (Я знаю, він любитиме моїх дітей, як рідних, і допоможе Олежикові виховати їх.)
Біля мене - лікарі, що давно вже опустили руки і радять коханому сподіватися на Бога.
Олику, любий мій Олику, не хвилюйся за мене, бо помирати зовсім не страшно, повір. Знаю, що тобі буде важко з нашими малятками.
У род дім Олег приїхав разом зі мною. Коли дізнався, що у нас двійнята(ми принципово не цікавились цим під час вагітності), купив два величезні букети троянд - голубих та рожевих! Напиватися, як інші батьки, Олик не став. Він першим побачив наших крихіток і хотів провідати й мене, але до операційної його не впустили: "Поки-що не можна!" І це "поки-що" тривало дві години. Потім хірург сказав:
-На жаль, вона помирає… Можете зайти…
Не знаю, як не випали квіти з Олежикових рук ще там, в коридорі, але це сталося біля операційного столу. Побачивши в моїх очах ще дві копійки життя, він подумав, що з ним пожартували. Я намагалася усміхнутися. Востаннє. І ця спроба коштувала мені хвилинної втрати свідомості.
-Ріночко, я прийшов. Я бачив наших ангелят… Ріно, я кохаю тебе і не дозволю, щоб те, що вони кажуть, стало правдою…
Розумієш, наша казка - знайдений лист, переписка, розлука, дзвінки - реальність, і ніхто не посміє дописати в ній поганий кінець. Ріночко, Рінусенько, за останні два роки бували моменти, коли я думав, що втрачу тебе - ти підеш до Дена, адже я виразно бачив, що Ангел, який помер давно, як фенікс починав відроджуватись дружбою у твоєму серці. Та краще б тебе забрав із мого життя Денис, аніж вона - смерть. Я ненавиджу смерть більш, ніж коли-небудь, і хочу бути зараз із тобою, Ріночко, кохана моя Ріночко. На кого ти залишаєш нас?!
Це була остання мить, коли мені дозволили повернутися на землю, щоб сказати:
-Бережи наших дітей, Олику. Моліться за мене. А я … я тебе завжди кохала, кохаю … і … кохатиму.
Останніми зусиллями підняла руки, що обняти Олежика, поцілувати його. Звідкись взялися сили на останню сльозу, що тінню скотилась по щоці.
Над моїм тілом плаче, хлипаючи, як дитина, Олик, любий мій Олик, якого більше ніколи не обніму земними руками. В сусідній палаті плакали, вторячи батькові, невинними сльозами дві троянди нашого щастя, наше втілене в красу вічне кохання…
У найближчому кафе плакав Ангел, до кінця не розуміючи причини своїх сліз…
"Пора!" - сказав мені Голос. І я пішла довгим яскравим коридором, кінець якого мав стати початком нового для мене життя, тепер вже - вічного.
У вухах дзвенять слова, написаної колись Оликом і Ангелом пісні:
Не накривай мене сніжинками дрібними,
Що плещуть у долоні від вогню.
Багато сліз назвалися твоїми.
І я за це їх зовсім не виню.
Бо твоїм іменем кохання сміється,
Бо в ньому все загибле ожива;
Любов на вічність в ньому пересіється,
Бо в твоїм імені - усі слова!

Ти не пускай мене своїми снами:
Там заблукати можна знехотя.
Багато пар тепер ідуть стежками,
Де іменем твоїм горить життя.
Бо твоїм іменем кохання сміється,
Бо в ньому все загибле ожива;
Любов на вічність в ньому пересіється,
Бо в твоїм імені - усі слова!

Подумай, чи потрібно залишати
Самотнє серце в грудях навіки.
Багато ще пісень могли б співати,
Та іменем твоїм горять зірки.
Бо твоїм іменем кохання сміється,
Бо в ньому все загибле ожива;
Любов на вічність в ньому пересіється,
Бо в твоїм імені - усі слова!
***
Все закінчилось для мене у вашому вимірі. Пожовклі сторінки нетлінних рукописів не можу забрати з собою. Тільки - пам'ять. Як останній подарунок, поставила це на нічному столику в нашій спальні. Ніна Володимирівна побачила, прибираючи там, два тоненькі зошити і вирішила віддати їх Оличкові.
- ? - поглянув на матір Олик, відвівши на мить очі від ліжечок, де улюлюкали наші шестимісячні дітки.
- Те, що вона написала … - і мати Ніна простягнула синові списані дрібно сторінки.
- Ні, не треба. Я знаю, що там… Не можу дозволити собі цих спогадів, бо я потрібен їм, - і він показав поглядом на Світолінку і Світика. - Віддайте Денові - це він втратив геть усе, - у Олика затремтів голос, він відвернувся до стіни, щоб мати не бачила його сліз, а Ніна Володимирівна вибігла на кухню, щоб не печалити сина своїми…
А я … я знаю, що у них буде все якнайкраще. Що мої Світолінка та Світик виростуть гарними, добрими дітьми, бо у них ідеальний батько і неповторний хрещений. Правда, бувають миті, коли в горлі застрягає комочок сліз: коли чую, що першим словом, яке вони вимовили, було слово "тато"; коли бачу, як їх з Олегом зустрічає галасливий перший дзвінок; коли в небо перед сном лине голосна молитва трьох сердець - дорослого і дитячих - за маму; маму, яку ці маленькі оченятка ніколи й не бачили, рученьки не обіймали за шию, а
устонька, тільки-но навчившись говорити, шепотіли своє сирітське: "Добраніч, матусю!"
Інколи, якщо Олежику і діткам буває важко, приходжу до них у сни. Тут це дозволено. Я торкаюсь долонею маленьких голівок, цілую розпашілі у сні щоки і прошу їх жити, що б не трапилось, любов'ю, правдою і добром… Я знаю: вони чують мене.
Я не сумую. Адже ми скоро зустрінемось: земне буття швидко промине. А тут часу нема. Бо хіба можна виміряти вічність…




















А потім(як епілог)…
Щось може приснитися. Коли зорі понаклеюються на калюжі політичними агітками, відтереленюючи сміх дорогих для мене очей; коли рука стомиться потурати примхам дурної фантазії, а серце в'язатиме стуками щастя ґудзи на пам'ять; коли я не буду мріяти про життя - таке, яким воно є зараз, - а благатиму смерті; коли закінчаться, вичерпавши свою логічність, усі "коли" - тоді почнеться зворотній відлік вічності.
Я переписував ці сторінки - і ночі куці шали у мене за плечима. І тут, зовсім-зовсім поруч, постійно чув ніжно-бліде дихання найріднішої у світі людини - моєї молодої дружини, а насправді - вічного (так, таке існує!) кохання, по-справжньому небесного, дещо казкового, нереально романтичного і просто щасливого. Вона розуміє мене, завжди підтримує і кохає. Нелегко нам далася ця любов. Можливо, і я для неї - Ангел, бо у кожного в цьому світі є свій Ангел - людина, призначена для вас Богом, завжди найкращий варіант, -
потрібно лише впізнати цього Ангела у іншій людині і … в собі. Нам це вдалося. Зараз ми разом.
А ви знаєте, у чому щастя? У любові. Справжній. Яка вміє жертвувати і страждати. Яка опускається на землю, щоби разом з коханим піднятися до небес. Яка прощає - щоби їй пробачили. Яка не зраджує, бо бачить у любому, милому серцю образі себе.(А хто ж нашкодить собі?!) Це почуття, але воно не є божевільним, а розумним, виваженим. Такому коханню гроші непотрібні.
…Відчуваю і навіть бачу, як весь світ розтягнувся в іронічній посмішці…
От я кохаю її. Зі всіма недоліками. Я не скажу її святого імені усім, але… Коротше кажучи, коли ви дізнаєтесь, що я розлюбив її, спаліть мене на вогнищі, напійте отрутою, повиколюйте очі - вбийте! Бо без неї не житиму - стану звіром, звироднію, нарешті, вб'ю в собі Ангела. А я не хочу! Не хочу!
Тепер ми чекаємо народження дитини. Це буде наш первісток. Я такий щасливий! І не лише тому, що стану батьком, а, в основному, тому, що маю можливість ще на землі доторкнутися до неба.
Ми майже втекли від світу. Наша хатинка у лісі для вас може здатися вигадкою. Але це правда. Ми мешкаємо тут вже три роки. Немає газу (дрова), електрики(свічки), та є повне задоволення життям. І комп'ютера теж нема. І друкарської машинки. І електробритви. Є лише кохання. А потім? Інше життя. Але й тоді будемо вдвох. А потім? Ось цей шанс бути почутим і зрозумілим. А потім? Маленькі пір'їнки голубої квітки, про які мріє кожна людина.
Зрозумійте і повірте мені. Це все я пережив… Тут немає межі між мрією і дійсністю. Вона витерта. Не пробуйте відтворити…
Мрій Лан