Дитячу пісеньку дзвінку співаючи,
я ранком сонячним у справах йду
і… зупиняюся, себе питаючи:
– Тополі милої чом не знайду?

Аж ось лежить вона… Їі розпилено,
і стільки відчаю в дуплавім пні!
…Слізьми вмивається душа знесилено,
Думки скалічено болять в мені.
Стою, розгублена, мов сіра горлиця:
весь світ поглинула жури імла.
Дитячі спогади кровлять, не гояться.
…А вчора – вчора ще! – вона була…
Та руки з пилами, на гріх, байдужими
на древо пам’яті іздійнялись.
…Ми дітьми ледь її вп’ятьох подужали -
як рідні з рідною, обійнялись…

Пішла абикуди. Слабка, засмучена.
Тополю вивезли без вороття…
Печалі ранами лягли пекучими,
та не спинилося на тім життя.
Буяють паростки новонароджені,
і вже немає пня – є справжній кущ!
Вона знайшла себе в своїм продовженні:
діток на пні отім – з півсотні душ.
Асфальт розбурхано. Росте нескорено
крізь нього пагонів стрімкий протест.
Ще б пак! Топóлині могутні корені
пройшли упевнено життєвий тест.

…Через нелюдяність я не журитимусь,
і не збиратиму лихих вістей.
А життєлюбності – в тополі вчитимусь!
Її вирубують – вона росте…