Вже майже зовсім голі акації, не соромлячись своїх чорних старих тіл, розкинули жилаві руки уверх - вони ловлять червоний вогняний диск і перекидають одне одному. Та раптом хтось із них впустив гаряче сонце і воно закотилось за обрій, наостанок освітивши небо рожевим згасаючим світлом.
   Похрускуючи сухим бадиллям під ногами я йду крізь город зачиняти хвіртку двору на ніч. На дерев’яній лаві під старою дикою черешнею сидить у тиші моя бабуся й подумки дякує пройдешньому дню за всі блага, якими він нас наділив уповні. Її очі випромінюють любов до всього на цім світі і тихий сум, немов вона знає якусь надзвичайно страшну таємницю і не бажає нікого більше засмучувати. Не порушуючи тиші, сідаю біля старенької і тулюся до її теплої зморщеної руки. Ми мовчимо і вдивляємось у тонке мереживо гілок над сільським садом, слухаємо легкий щебет вечірніх птахів, проводжаємо останнє тепло. В прозорому повітрі відчувається аромат димку, що його приніс вітерець з чийогось вже зовсім прибраного городу. Так сидимо доки лагідна ніч не засвітить зорі, білий місяць виходить в цю пору над криницею і ллє у неї своє чарівне сяйво, щоб вода ставала ще чистішою і прозорішою.
   Спогади…Роки йдуть, а вони залишаються. Вже ніколи не пережити такого надвечір’я, не заглянути в лагідні очі рідненькій бабусі, не побачити тих казкових акацій, що ловили сонце у нашому подвір’ї. Сумна таємниця старенької розгадана…
   Світла пам’ять і низький уклін тому гостинному подвір’ю, старій черешні, котрій ми довіряли всі наші думки, цілющій криниці, що втамовувала нашу спрагу і, звичайно, моїй бабусі - лагідній хранительці того казкового краю дитинства.