Майстрині Катерині Дикій

…І коли провела чоловіка в останню стежину,
Коли навпіл розрізала кованим засовом світ,
Пригадала тоді вже минулу, пошлюблену, днину…
Та й угледіла в тому немовби його заповіт.

Він робив держаки для всілякого там реманенту:
Сільський бізнес такий, ще й відчутний прибуток дає…
Не відчула вдова порятунку такого моменту,
Просто йшла у майстерню далі ятрити горе своє…

Гострий ніж ніби сам у долоні до неї ускочив!..
Якби взріли сусіди – то гули б на усеньке село,
Що вона, Катерина, з собою покінчити хоче!...
Ой, розмов без відвідин,співчуття без спочину
Та зітхань проти ночі б було!..

Жінка прикро вчинила: ввігнала ножа…у лопату –
Незакінчено-вічну, оту, що він не доробив…
Чи образиться милий? Ох, якби ж то… якби ж тільки знати!..
А за ніч вже підсвічник без свічки світанок світив!

Спить спокійно сусід: хтось межею – з ножем, а не лячно!
Бо то ж не самогубця, й не спалена горем жона.
То дружина покійного - стишена, втішена, вдячна,
Поспішає в майстерню плекати підсвічник вона…

Держаків заготовки у спадок лишились по ньому.
Жінка різала вміло, знеболюючи наждаком…
Засівався світанок, а майстриня світила невтомно
Без свічок – на весь Всесвіт – порожнім новим свічником!

Вже їх триста стоїть (сорок днів в засвіти відлетіло…)!
Заготовок не стало – то пішла попідтинню селом.
Чим могли – помогли, а вона ж бо не хліба просила,
А гілляку від липи, або що в кого зайве було…

ВирізАла без креслень, кресала без кременю іскру.
«Навіжена!» - шептали, але йшли милуватись у двір…
А майстриня підсвічники так розмальовує бистро,
Різьбить вправно й уміло – і що їй людський поговір!

…Перетнула дорогу місцева сучасна легенда:
Кажуть, ніби покійний вже просить вдову: «Зачекай!..»
Бо йому від отого аж якось… занадто вже…тепло,
Можна навіть сказати, що спека ота – через край!

Він любив її палко – ото й відпустив ще пожити:
Хай підсвічники робить, як має талант і снагу!
Лиш благав свою Катрю… про мужа земного і діти…
Та - музею в дарунок колекцію ту дорогу…

18.04.2010.