«Ось і скінчився ще один день.
Вівці в кошарі. Можна б і спочить самому,
Та щось не хочеться йти в хижу.
Якось тривожно зорі миготять...
Місяць мало не черкає гори...
Незвична тиша над Текоа ...
Щось має статись...»- пастух подумав,
А з піднебесся донеслося:
«Що бачиш, Амосе, у високості?»
«Тебе я бачу, Боже!»
«А ще?»
«А ще - висок…»
«Так ось, Я на Ізраїль опущу його.
На Яровама з мечем повстану.
Отож, полиш свою отару і йди в Бейт-Ель .
За рукотворними божками забули Мене там…»
Хотів Всевишній саранчу наслати,
Вогнем пройтись по грішній цій землі.
«Змилуйся над дітьми Яакова,-
Благає Амос.- Як після отакої кари
Вони піднятися зуміють?»
І Господь розкаявся у намірі Своїм.
З пустелі прийшов пастух в Бейт-Ель.
Високий, засмаглий стоїть
Посеред таких, як і сам він, бідаків
І правдою, почутою від Бога, розпіка серця їх:
«Горе тим, що лежать на пишних ложах
І, ситі баранами з ваших отар,
Намащені найкращими маслами,
П’ють ваші вина і бренькають на гуслах,
Удаючи, що грають, немовби цар Давид.
«Своєю силою ми добули багатство,
Навіщо нам застарілі Мойсеєві закони!
Всевишній обрав нас слугами Своїми!»-
Хизуються вони, вклоняються Баалам і Астартам.
Обраний народ...Не нагорода це, а труд -
Буть світочем для всього світу...
Та, збиті спантелику лжепророками,
Як і верховоди ваші, вклоняєтесь божкам поганів...
Отож, і підете із ними у вигнання.
«Іди, провидце, відси!- просичало поруч.-
В свою Юдею йди. Там їж свій хліб і пророкуй.
Бейт-Ель –святилище і царський дім...»
«Хто ти, недолугий блазню, що вказуєш мені?»
«Амац’я. Священник царський».
«Не пророк я і не син пророка, Амац’я.
Пасу овець і обробляю сікомори.
Всевишній послав сюди мене.
А ти, хто став перечити Йому,
По саму зав’язку дістанеш Божу кару:
Діти твої поляжуть од меча,
Дружина блудницею стане,
А ти згниєш в землі нечистій».
...І повернувсь Амос в Текоа.
Як і доти пас овець,.
А вночі, попри втому
Діставав пергамент і довіряв йому
Все те, що чув колись од Бога.
Першим серед усіх пророків.