У ночі безсонні вигулюю душу мою,
Припливши до неї горілкою, гнаною дідом,
Яку я із другом стаканом надщербленим п'ю
У лісі волинськім осіннім за тайним обідом.

А потім нам хочеться предків і Бога згадать,
Майбутнє й минуле у ніжну печаль охрестивши.
Як «візьмем на душу» – здається, що світ цей – вода:
То лід, а то пара... і ти в нім безсмертний, і ти вже
Вертаєшся вічно льодами, туманом, слізьми,
«Водою вогненною», що індіанців губила.
І так мені зоряно, так на душі моїй мир,
Що корінь – мов крила.

Самотнього вітру фольгована радісна тінь
Надію вселяє, що там, за межею, не гірше.
Що буде й тілесне тепло після слова «Амінь»...
І Там я складатиму вірші.

А поки що, братци, люблю вас, як здатен любить.
Нема ні поранень, а ні нагороди... лиш воля.
І пахне вітчизна мені так, як пахнуть гриби.
І правда, як жінка, сміється, безсовісно гола.

Поезія справжня, як мова богів, ожива.
Під ранок підранком тріпоче небачене серце.

У ночі безсонні мовчать несказанні слова,
І кров золотиться від них – як горілка із перцем.

6 верес. 11.