З таким як у тебе обличчям не варто писати казки—
Ти власному слову не віриш, і я не повірю,
Що пів королівства в кишені, що вермут у тебе слабкий,
І колір індиго насправді є вицвіло-сірим.

А я так любила спускатись в розмови твої аж на дно,
Знаходити мушлі, крупніші, ніж соняхи в серпні.
І слухати: цю або іншу, допоки за нашим вікном
Від галасу вулиць не стане ранково-нестерпно.

На жаль, ти ніяк не навчишся прощати собі помилки:
Школярські образи і перше кохання, і зраду.
Від цього твій голос щоразу складніше назвати дзвінким,
Від цього думки, як реактор, виходять із ладу…