У штиль вдивлятися, зливатися з штормами
І Кара-Даг пізнать на грані прірви …
Та хочеться усе те поєднати,
Завмерти над оцим шматочком дива,
Калатанням серця відбитись у бездонні неба,
Заплисти в усі такі манливі бухти.
Стояти на вершині.
Вслухатися у шелест одинокої маслини.
Вдихати пахощі гіркавих трав...
Сказати:«Щасливий,
Хто став хоч цяточкою краєвиду».
І невідь відки прилинуть
Терпкі волошинські співзвуччя
----

За валом вал. До гіркоти, до втоми.
Вгамуйся, море, не зови.
Вже й так хрипкий твій погук
Зриває серце з якорів
І кида в одчайдушний простір,
Де, мабуть, творяться слова, а не шторми.
І тільки звичка жить,
Завтра починати ранком
Утримує від вічної плавби.
А серце стиснуто до гальки, до піщинки.
І так йому незатишно в тій тиші,
Так стугонить воно невтішно,
Так поривається у безвість,
Що вже довіку снитиметься море,
Довіку чуть його хрипкий солоний погук.

Суккот (Свято Кущів) я провів у Хайфі - цій ізраїльській Одесі. Ходив босоніж по мілководдю Середземного моря, а пам'ять нашіптувала рядки, що зродились біля Чорного моря.