Чорні вісники

Спробуйте раціонально пояснити різницю між слов’янською, азійською, чи кавказькою ментальностями. Навчаючись у школі, я щиро вважав радянську людину ідейним типом, без ознак національної приналежности. Міф зруйновано. Лишились питання. Я ставлю їх, знаючи, що відповідь може дати тільки мудрий знавець душ, тому запитую чисто риторично. А от і головне, до чого веду. Ситуація така: тіло полеглого воїна супроводжує і передає рідним військовослужбовець тієї частини, де служив загиблий. Везе він рештки до України, чи Білорусі, або до Росії і там його називають синком замість втраченого рідного хлопчика. А якщо тіло слід передати в Узбекистані, Туркменистані, чи Азербайджані, то супроводжувач мусить подбати про власне життя. Поганих вісників там не люблять. Інша мораль. Скільки ж правд існує на нашій землі?
Людина готується зустрітись зі справжнім горем. Там, на війні, вже відболіло. Хтось втратив друга, але скоро переживе гіркоту. Діючий солдат, повірте, бачив більше вбитих однополчан, ніж середньостатистичний радянський громадянин. Припустимо, сьогодні відбувся траурний мітинг, але безнадійність не надломить солдатську волю, він не кричатиме: «Як далі жити?». Осібно стоїть чорний вісник – експедитор вантажу «200». Він постане перед запитальними поглядами рідні і прощаючись вдруге, дасть переоцінку полеглому під голосіння жінок і нескладне «лякрімоза» самодіяльного оркестру, а не під ледь тремтячу промову замполіта.
Від вісника чекали слова. А якщо правда така, якої не можна казати? Бойову втрату пояснити легше, бо кулі – дури. Там сама присутність серед бою тягне на геройство. Хай не всі матросови і гастели, і далеко не кожен з них – до останнього набою… Але під перехресним вогнем, чи в лавах атакуючих, у розвідці, при прочісуванні місцевости – він скрізь герой.
Інше питання – наслідки нехлюйства, дідівщини, недисциплінованости, чиєїсь дурости… Таких теж возили. І навіть реальних злочинців, відправлених на той світ вимученими побоями первогодками. А ти, бойовий офіцер, вези і балансуй між правдою і брехнею.
Ось мене знову потягнуло на філософію. Може годі тих роздумів про мораль? Я брехню не вітаю, але знаю, – випади мені доля доставити чужій матері її вбите дитя, у багатьох випадках я би не впорався. Розуміючи складність таких доручень, командири частин давали негласне право супроводжувачу побути кілька днів вдома після виконання місії. Відрядження виписувались з запасом, щоб людина встигла трошки психологічно реабілітуватись в оточенні родини.
Не забуду молодого офіцера В. Хрустальова – командира штурмового вертольота. У квітні 1986 року під час бойової операції наші втратили кількох бійців. Капітан вивозив одного з них в останню путь. Я запам’ятав його через таке прозоре, чисте прізвище.
Золоті крильця у блакитних петличках, розум в очах (яким ще міг бути льотчик?). Не такому «консерви» у страшних цинках возити. Напевно, на парадному мундирі було просторо для майбутніх орденів. І він би точно мав, якби того ж року, 26 травня, штурмуючи зенітну позицію, не напоровся на зустрічну чергу. Згорів у розбитій машині капітан, а через дві години помер льотчик-оператор лейтенант Леоненко – екіпаж Мі-24. Моє серце стрепенулося, коли я почув знайоме прізвище у скорботному списку. Хтось знову повіз безмовних пасажирів «Чорного тюльпану», добираючи потрібні слова, мішаючи до купи правду і неправду, аби лишити хорошу пам’ять по людині. А більше нічого й не буде, книгу діянь закрито.

Гарнізон

Цікаво жити поблизу великої авіабази. Тренуючись, льотчики крутили пілотажні фігури над нами. Їм було зручно в’язати свої петлі над рівниною, безпечно знижуватись до висоти польоту півня. Бувало, Міг стрілою пролітав над дорогою, робив дугу на форсажі, переходячи в блискавичний набір, долітав майже до сонця, та, мабуть обпікшись у його променях, далекою
цяткою повертався зворотнім курсом, щоб знову припасти до дороги, обдавши випарами спаленого гасу і повторити атаку на наше світило.
Дорога ділила гарнізон надвоє – така собі велика кільцева, дуже-дуже велика. Це головна наземна артерія країни. Від північного кордону вона спускається до Кандагару, повертає спочатку на схід, а потім знову на північ, через Кабул, перевал Саланг і до знаменитого мосту на річці Пяндж. Замикаючи кільце, магістраль перетинає північні провінції Афганістану.
На відрізку Турагунді-Шинданд уздовж дорожнього полотна нашими воїнами покладено трубу. Можливо, вона унікальна. Нею прокачували не нафту, не газ, а високооктанове авіапальне. Вперше такий спосіб транспортування застосували на ділянці Термез – Баграм. У 1984 році 150-кілометрову гілку проклали на нашому напрямку, адже переконались, що рурою можна швидше і безпечніше перекачати потрібну кількість гасу без надвисоких втрат живої сили і техніки. І цей пункт перестав бути проблемою автобату. Відтоді проблеми почались у трубопровідного батальйону.
Я читав статистику ліквідацій наслідків диверсій. Неспокійно, хай йому, служилося рядовому трубопровіднику. Хоча на петличках у нього кокетливо красувався вентиль, – такий великий, вигнутий донизу кран, навоювались вони досхочу. Спритні селяни на рівних конкурували з духами у диверсійних справах. Ремонтні бригади часто міняли просвердлені, прострелені, та підірвані секції. А на кожному із 150 кілометрів труби не поставиш вартового з автоматом. Траплялося їм лагодити нитку під свинцевим дощиком. Куди подінешся? Зупинять нитку – перестане літати авіація.
Афганістан зустрічав окремий трубопровідний батальйон непривітно. Перетнули кордон, заглибились на територію, – а тут місцеві, поголовно озброєні, щось кричать, вентилюють руками. Чисто тобі ринок невільників. А ще б розуміти, до чого іде мова… Чи не про те, як краще порішити шураві? Військовий люд хоче знати, почім вуха солдата «страни совєтов». Бійці дивляться на командирів, а ті знизують плечима. Що робити? Права на перший постріл немає. Залякати? Ні – насмішити. До радянських вже кілька років придивлялись, робили висновки, провокували. Новачкам треба показати хазяїв країни – показати, що вони є та ще й які серйозні. Недоброзичливі погляди, погрози криком, жестами – ось вони, перші враження. Плюс до того кліматичний шок, похідні умови, гаддя отруйне, павуки – божевілля.
Але трубу проклали. Баланс інтересів. Мудрі командири шукали компромісів на рівні вождів місцевих угруповань (немудрі рвалися в бій). Домовлялись полюбовно: ми не шугаємо вас, ви нас терпите. Це працювало. Ніяких письмових гарантій. Слово сардара (польового командира) – вища гарантія життєздатности угоди. Дивлячись на темпи проходки, місцеві запасались каністрами. Пізніше вони доїтимуть цю невичерпну вену, як ту корову.
Гайки під час прокладання крутили мало не цілодобово. На перевалі Рабаті-Мірза буквально загинались від незвичайних перепадів температури і розрідженого повітря. А там – Герат, зачищений бомбардуваннями. Дорога кричала рваними ротами мінних розривів: «Назад, Іван! Додому!». Населення дивилось так, що не повертайся спиною – розірвуть. Далі – знову перевал. Як ті каторжники, рухались вперто, доки дійшли до Шинданду. Пустили гас і… почались проблеми іншого характеру. У новій трубі почали з’являтись рукотворні отвори. Легкосплавну руру і свердлили, і прострілювали, а коли бажали просто напаскудити – підривали. Як її уберегти? Сторожові пости не могли перекрити всю зону відповідальности з численними поворотами у складній гірській місцевості. Отже, мали 150 кілометрів головного болю і повний комплекс бойових послуг.
Ця крива, наче життя, алюмінієва нитка нитка, лежала у кількох метрах поза нашою частиною. Покладена без всякого інженерного задуму, на ґрунті, через пагорби. Траншей не рили, землю не насипали, тобто, не вирівнювали рел’єф. Тримались напрямку, заданого бетонкою, кинувши оком: «Клади туди». І рукавичкою відмашку, щоб солдат бачив, куди класти. Отак вона і валялася кілька років, транспортуючи вогненосне питво для авіації. Відрізки алюмінію, стягнені гвинтами за допомогою фланців. Примітивна магістраль справно прослужила понад 4 роки. Ефективнішого способу транспортування пального не винайшли. Автомобільне ж возили цистернами.
Моджахеди знали номенклатуру вантажів, номери колон і час їх проходження. Тіньовий «департамент» логістики працював зразково. Салютували вибірково, не кожну валку, а з розсудом. Чомусь не обстрілювали бомбовозів. Може я не поінформований про такі напади, але так казали. КамАЗи, навантажені важкими авіабомбами на відкритих напівпричепах демонстративно перетинали весь гарнізон з півночі на південь, повертаючи на розі управління дивізії. Тягачі вигідно відрізнялись від ухайдоканих наливників, яким завжди не вистачало колес на осях. Чому ж партизани занехаяли свою визволительську справу? Можливо, не поспішали на передчасну зустріч з гуріями. Розривом однієї фасонистої болванки знесло би і колону, і тих, хто її полює.
Як на параді, боєприпаси пропливали за парканом штабного містечка. Організувати тут великий «ба-бах!!!» і все, вважай голову війська відірвано від тіла полків. Тут уся розвідка, дивізійний зв’язок, особий відділ, водоносна свердловина, мозок багатотисячного гарнізону і ваш покірний слуга.
Знову ж, кажу, цілісність колон напряму залежала від її репутації на певній території країни. Злочинів, скоєних проти мирних людей, не забували ніколи і не попускали цього. Не кажу, що аморальність була невід’ємною рисою радянського воїна. Якраз тут і приклад для нинішніх окупантів. На жаль, не скажу й про чистоту рядів нашої армії, бо там, де багато людей, там заводяться дрібні злочинці і крупні хижаки.
Десь недоумок пограбував дуканщика. А нащо ж брав чуже? На те в нього є набір аргументів. Хіба дуканщики не були посібниками партизанів? Хіба у їхніх закладах не пропадали шураві? І таке інше. Пусте пасталакання. Треба розрізняти де «наше», а де «ваше». Хороший чужинець –… (самі знаєте який). Крадіжка не стільки била по кишені крамаря, скільки смертельно ображала жителів кишлаку. А бували випадки ґвалтувань. Діти попадали під колеса… Починався розгул помсти. Мститимуться самі, або передадуть справу до рук польових командирів. Дружня банда враз стає ворожою і батальйон починає втрачати людей. Совість треба мати будь де.

Його величність дуканщик

Пострадянські покоління не зрозуміють мене. Для нас не дивина, коли через сімейний загашник проходить не тільки гривня, але й інші купюри іноземного походження., не як колекційні зразки, а повноцінний засіб розрахунків. На доляр уже не дивляться, наче на уламок місячної породи. Не завжди так було. На початку вісімдесятих я – вже дорослий хлопець, крутив сріблясту польську злотувку, питаючи друга: що то є на наші гроші? На правах власника монети, він поклав її у шухляду, сказавши, що злоті – то вже круто, бо його старша сестра на них купувала у Польщі фірмові джинси, як ото ми купуємо хліб. А джинси тоді були культовими штанцями. Тобто, наші туристи, виїжджаючи за кордон, долучались до нечисленних розпорядників могутніх іноземних банкнотів.
І от, я за кордоном. Прилетівши з країни недорозвиненого соціалізму у напівфеодальну державу, де календар відстає на шість з гаком століть, побачив асортимент маленьких приватних крамничок. Хотілося тихо плакати.
По-перше, з’ясував, що афганці не гребують всякою валютою. Плати хоч національними афгані, продертими в десятьох місцях, хоч твердолобим доларом, якого я так і не бачив до часів новітньої історії. На «ура» йшли і спеціалізовані радянські гроші – імітатори інвалюти, так звані чеки Зовнішпосилторгу. Всі курси і кроскурси вкладались в головах торгівців, швидко і уміло розраховувалась вартість товару з запасом на знижку. Ти тільки з’явись на порозі дукану – вся увага тобі гарантована. Це ота друга умова і підвалина успіху, яка для нас, звиклих до кам’яних облич продавців радянських магазинів розслабляла. Купувати хотілось.
Радянська влада робила спроби обмежити повальну конвертацію у військах. За законами СРСР операції з інвалютою були прерогативою Держбанку. Контингент військ солідарно порушував чільний закон, скупляючись імпортним одягом, радіотехнікою, всілякими забавлянками. Дуканщики до якости банкнот ставились поблажливо. Купюра, розірвана у кількох місцях, клеїлась стрічкою і знаходилась в обігу до повного фізичного зносу.
Більшість дрібних товарів: жіночі хустки, запальнички, браслетки, годинники і таке інше, мали свою тверду ціну і кожен знав, що, наприклад, електронний годинник «Seiko» з сімома мелодіями ставав твоєю власністю за 50 афгані. За дорожчі товари дуканщик правив ціну як на душу ляже. Бувальці знали приблизну вартість предметів купівлі і збивали ціну так, щоб обидві сторони розійшлись задоволеними. Про виняткові властивості купованої речі власника магазину слухатимеш – не переслухаєш. Такий бізнес. Хто на ньому не знається, платитиме хоч три ціни. Радянській людині треба було ретельно вивчати модель східної економіки. Здібні учні відстежували курси валют у різних регіонах країни, знали – де, що й по чому купується. Складалося враження, що через дукани торгували всім, окрім запасного життя.
У найвигіднішій диспозиції були вертольотчики. Всепрохідний транспорт «під рукою», мобільність і різниця цін у різних регіонах спонукала до дій. Розповідає, на той час, борттехнік 302-ї об’єднаної вертольотної ескадрильї старший лейтенант Ігор Фролов:

«Кожний політ на Чагчаран на супровід Мі-«шостих» з вантажем ставав мукою для «вісімок». Повзли на висоті 4000 метрів просто над сніжно-скелястими вершинами, на яких зустрічалися не тільки гірські козли, але і загони озброєних людей. Трохи нижче, в гірських виярках стояли у схованках зенітні установки і крупнокаліберні кулемети ДШК, тому вертольотам доводилось тягнутись по самих вершинах. Найприкріше – не було можливости стати до бою, навіть якщо помітив, що по тобі працює якийсь ентузіаст джихада. Навіть хвилинна затримка поглинала дорогоцінні літри пального. Повна заправка з двома додатковими баками дозволяла долетіти до Чагчарана (майже 400 км!) і повернутись назад – але ледь-ледь. Зустрічний вітер і ненажерлива пічка (очевидно, мається на увазі неекономічний двигун – прим. автора) вже змушували кумекати про дозаправку у Чагчарані, щоб не впасти в горах на зворотному шляху. Дозаправка полягала у тому, що гас (нестачу літрів 300-400) тягали цеберками з Мі-6 або у той же спосіб «доїли» свого, більш економічного напарника.
Страждання компенсували чистим гірським снігом, – ним натоптували великі армійські термоси, щоб, прилетівши, заварити цейлонський чай або «Ліптон» з бергамотом на нормальній, а не хлорованій воді. Ну і, звичайно, чималі баули з югославським печивом і цукерками тягли у чагчаранські дукани і здавали там за максимальну ціну (наслідок важкодоступности високогірного ринку). Зазвичай, ці продукти не були власністю льотчиків – крам роздобували наземники, які мали ближчі взаємини з магазином. Перед вильотом вони прибігали на стоянку і просили льотчиків здати їх товар по максимуму.
Борттехнік Ф. у перший же «чагчаран» зрозумів стратегію шмекерського рейсу («шмекерити» на льотному жаргоні – проводити торгові операції). Після двох з половиною годин теліпання над морозними скелястими вершинами, ухиляння від трас ДШК (розвернулись, але вогневої позиції не знайшли – вже у наступних рейсах виявилось, що кулемети стояли в землянках з відкотним дахом), біганиною від борта до борта з повними відрами гасу, а потім поїздка в дукан, де хлопчик при підрахунку п’ятисот пачок цукерок намагався нагріти борттехніка – після всього цього зворотній політ протікав у роздумах з застосуванням паперу і олівця. Борттехнік вираховував, скільки відсотків від виторгу вартий цей небезпечний рейс. Якщо одна пачка цукерок дала 26 «афошек», то не буде ганьбою сказати, що здав по 25. Ні, по 24. Через півгодини польоту прийнятними здавалися 22. Ще через годину, коли минали місце, де їх обстріляли, – 20. Коли пара сіла з залишком пального у 50 літрів і хазяїн торби прибіг за своїми грошима, борттехнік Ф., що смердів снігом і гасом, віддав йому пачку, перетягнуту рожевою гумкою, зі словами:
– Здав по 17.
І, дивлячись на видовжену фізіономію торгівця, пояснив:
– А чого ти хотів? Сам казав – по максимуму, але Мі шості увесь ринок затоварили. Оце на сьогодні і є максимум. Хотів я одну афошку з пачки за клопіт взяти, та застидався тебе грабувати.
Коли борттехнік Ф. підраховував прибуток, до нього на борт зазирнув лейтенант Л. Побачивши розсипані на лаві купюри, поцікавився – звідки стільки?
- Заробив, – достойно відповів борттехнік Ф.
Він коротко виклав боттехніку Л. схему отримання прибутку.
І, головне, все законно і морально. Це платня за наш ризик. Наземник пригрівся коло магазину, ящиками цукерки бере, а нам – дві пачки в одні руки!
– Овва! – сказав лейтенант Л. – А я взагалі нічого не беру з них. Але вони, між іншим, свині невдячні – здаєш крам, віддаєш гроші, а вони навіть сто афошек не запропонують на бакшиш (подарунок афганською – прим. автора).
– От і бери сам – все в твоїх руках.
– Ні, так не можна все ж таки, не можу я приятелів оббирати.
– Ще один праведник! – розізлився борттехнік Ф. – А ти знаєш, який бог є покровителем льотчиків? Меркурій, він же бог торгівлі і обману! Не гніви його!
Через два дні після цієї розмови борттехнік Л. полетів у Чагчаран. На півдорозі його борт обстріляли з ДШК, але вертоліт без проблем (трохи трясло) долетів до Чагчарану і тільки на землі екіпаж побачив, що в лонжероні лопаті зяє отвір величиною з кулак. Довелось льотчикам заночувати в чагчаранському гарнізоні в очікуванні комплекту лопатей, і борттехнік Л. повернувся до Шинданду тільки ввечері наступного дня. Увійшовши до кімнати, він прорік:
– Я стаю все більш забобонним. У найближчій рейс принесу жертву Меркурію…»

Ігор Фролов записав чимало прикладів, показавши білі і чорні сторони взаємин побратимів. Кмітливість, взагалі, не найгірша риса характеру. Добре, якщо вона поєднується з чесністю, товариською взаємодопомогою, взаємоповагою, з елементарною порядністю. Характер набувається не на війні. Молода людина іде в армію з готовими надбаними звичками. Відчувши, що доля посилає шанс дотягнутись рукою до давньої мрії, вона відпускає гальма. Далі – некероване падіння у рабство жадібного бога ненаситимости.
Ігор змальовує аферу пожадливого Л. у Фараху. Коротко перекажу і цю історію.

«Фарахський ринок – найдешевший з доступних, а тому, якщо хтось хотів купити собі яку річ, замовляв друзям, які мали нагоду там бути.
Лейтенант М. видав лейтенанту Л. 850 афгані на придбання кросівок. Ввечері він задоволений приміряв обновку, нахвалюючи і дякуючи товаришу за покупку. Фасон і розмір – всі побажання збіглися. Однак… Взутий у правий кросівок, він потягнувся за лівим, дістаючи його зі згортка… Мамо!!! В його руці друзі побачили такий самий правий екземпляр.
– Феліксе, та у тебе ноги різні! – вибухнув сміхом лейтенант Ф.
– От… дуканщик, надурив! – спалахнувши рум’янцем закричав Л.
Льотчики знали цей прийом. Відволікаючи дуканщика порожніми розмовами і проханнями, покупець скидав у підставлену сумку пару взуття. І власник знав тисячу один спосіб поцупити товар, тому робив так само, як це робиться у будь-якій ятці на Україні – один черевик виставляється на показ, другий – лежить у коробці. Л. не помітив, як змахнув два лівих кросівка і вважав, що впіймав вовка за вухо. Всі зрозуміли – за день лейтенант збагатився рівно на 850 афгані. Звісно, зізнатись офіцерові було не під силу. За вечір він намолов сім мішків гречаної вовни, пообіцявши наступного разу за власний кошт придбати взутті для М.»

Це так, дрібничка для прикладу. Траплялись гучніші «розкуркулення», коли невідомо куди тікало все, набуте непосильною працею. Отак і скрізь, де є люди, там з ними мешкають невгамовні бажання. Все можна було купити, та не на все вистачало банківських знаків. Про солдата – окрема розмова. Він на своє мізерне забезпечення міг купити… дипломат на дембель,
сорочку, дрібні подарунки. Для чогось більшого мусив крутити носом по вітру, дістаючи і перепродаючи все, до чого міг дотягнутись.
Офіцер, прапорщик, надстроковик, цивільний спеціаліст – трохи вища каста, але й бажання об’ємніше. Магнітолу двохкасетну треба? Так. Пару спортивних костюмів «Adidas», «Puma» - як без них жити? В обов’язковому порядку. Взутті під ті костюми – не питання. Куртка тепла… дві куртки… три. Валізу на коліщатах (ну хто ти без валізи?). Сорочки файні і «варені» штанці, спіднє, кольорова білизна собі, родичам і знову собі, теплу верблюжу ковдру, ліхтарики, магнітні браслети, авторучка – обов’язково щоб з годинничком, вмонтованим у корпус. А, мало не забув, – годинник на зап’ясток. Тут потрібен мінімум «Orient», щоб не знімати його навіть у сауні. Куплений годинник перевіряли вогнем, занурюванням під воду, наїжджанням машини. Любителі підслуховувань купували радіомікрофони. Вони були заборонені до вивозу, але… Ховали і вивозили. Список довгий, бо все, до чого ми звикли тепер, нелегко здобувалося в країні рад. Дуканщики слідкували, щоб усе було для шураві, навіть горілка, яку правовірному не дозволяє пити Аллах.
Для деяких вояків торгівля негласно стала основним джерелом доходів, та і взагалі – метою існування. Гучні успіхи і не менш гучні потрясіння, невдачі спіткали ділків від армії.
У спогадах Ігоря Фролова читаю печальну історію прапорщика Кіси. Саме таке назвисько фігурує в оповіданні. Кіса готував велику торгову операцію. На ранок визначеного дня виявилось, що весь його крам, завантажений у вертоліт, опечатаний власною печаткою, зник з-під носа нічної варти. Печатка, замок цілісінькі, вартові – сама невинність. А кому поскаржишся на те, що з бойового вертольота поцупили телевізор, десятки кіло цукерок, упаковку казенних бушлатів (?) і ще довгий перелік речей, до ведення бойових дій не дотичних. На той же час особіст рив під собою землю, намагаючись дізнатись, яким чином пересувна дизель-електростанція опинилась в дукані кишлаку Турагунді. Кіса гучно завивав на сонце, обіцяючи смертну кару тому, хто зробив злодійство. Треба сказати, джентльмени вдачі всерйоз ризикували, пограбувавши прапора. Можна зарахувати їм як найнебезпечнішу авантюру під час служби.
Через дорогу від штабу 5-ї мотострілецької дивізії дуканщик Бєсмулла торгував разом із синами. Замурзана дітлашня вміла складати числа, ще повзаючи на карачках. У Бєсмулли можна було замовити що хочеш. Від’їжджаючи за товаром, він лишав малих керувати справами. Потрібний набір російських слів разом із повним блоком нелітературної лексики хлопчаки теж знали. На полицях дукану відверто красувалися бляшанки з армійських продскладів. Значить дехто з прапорщиків отримував другу зарплатню. Хоча, чому прапорщиків? Солдати теж не дрімали. Бізнес процвітав на партнерських засадах.
Враховуючи ширші погляди окупантів на жіночу натуру, Бєсмулла привозив колоди порнографічних карт. Однозначно, мусульмани такий товар не купували. Де й можна було вчути характерне ляпання, так це всередині казарми. Шановні командири вилучали заборонений інвентар і ті карти ляпали вже в офіцерському модулі, а солдати йшли до Бесмулли. Бачите, як сама природа збалансовувала і врівноважувала можливости співіснування? Війна – найбільша дурниця на планеті, але, пристосувавшись до її реалій, мало хто бачив альтернативу нашій службі.
Хлопці лікувались по госпіталях: Ташкент, Самарканд, але з нетерпінням чекали повернення до рідної частини. Закривши очі, я бачу бетонну дорогу, з вищербинами між плитами, на яких машина скаче, наче на пранику. Бачу дукан Бєсмулли. Хто б інший таке узрів, сказав би: «Повний привіт!». А мені туди хочеться, тільки б був мир.