Крилатий

Чад спаленого гасу над літовищем. Стійкий. Нагадав сморід гасової лампи, над якою ми варили молоду картоплю під час літніх відпусток. Мені сподобалось.
Поповнення тупцювало поблизу опущеної рампи чотиримоторного Ан-12. Палуба порожня. Уздовж бортів бічні лави. Нас куди більше, але те не має значення. Сотня вояків прекрасно поміщається на металі підлоги. Коли виникала необхідність, літак перевозив одним підйомом 180 осіб. Купно, зате дешево і сердито. У такому разі не вистачало кисневих масок, але про існування їх як таких у першому польоті я навіть не здогадувався. Здоровий молодий організм мався на увазі по факту перебування у складі збройних сил. Вантажний відсік повітряної вантажівки не герметизовано.
Літак проектували під доставку військових вантажів, передбачивши лише невелику кабіну з наддувом для двадцяти супроводжувачів. І пілоти також працюють в умовах мінімального для транспортного літака комфорту. Окреме передове місце серед членів екіпажу відведено штурману. Він копирсався у прозорому носі кабіни між своїми приладами, звідки найкраще видно усю передню півсферу. Влітку штурман приймав сонячні ванни найбільше. Пілоти взагалі «любили» спекотне афганське літо за те, що усі перемикачі кабіни розігрівалися до нестерпної температури, а з-під «лопухів» переговорної гарнітури капало сало. П’ятеро льотчиків варилися живцем у носовій частині і один – у хвості. Місто під кілем займав дуже важливий член екіпажу – бортовий стрілець.
Хто він? – баласт? Лежень, чи «приший кобилі хвіст»? Якщо добре подумати, то він – єдина лінія оборони і орлине око екіпажу. Небезпека ходила по горах, не лінуючись тягати зенітні кулемети і переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК) «Стінгер», «Блоупайп», «Стріла». Кулеметна куля, випущена на висоті 2-3 кілометри, летить у кілька разів далі, ніж на рівні моря. Преміальні за один завалений літак покривали витрати багатодітних афганських сімей на багато місяців. Це навіть краще, ніж сподіватись на соціальну допомогу. Більшість повітряних трас країни пролягає над горами. Частина аеродромів також розташована серед гір, або вони оточені зеленими зонами, де серед листя можна сховати армію вільних мисливців.
Робота стрільця – продавати витрішки з толком, тримаючи напоготові спарену 23-міліметрову гармату. Як тільки рампу закривали, він залізною драбиною піднімався до своєї нори і виходив звідти не раніше, ніж літак торкався смуги.
Комусь Ан-12 може здатись вайлуватим. Опуклий фюзеляж, низенька від землі посадка і площини не такі стрілоподібні, як у реактивних красенів. Його розробляли не для краси, а як військово-транспортну тактичну одиницю, щоб можна було доставити вантаж на польовий ґрунтовий аеродром, та у разі потреби підремонтувати так-сяк. Сіро-зелений колір надає суворість як військова форма людині. Так, це військова кістка у сімействі крилатих. Льотчики бойових машин так і казали на Ан-12 – крилатий летить. Зате справу свою він робив надійно і вперто.
Було одного разу, з-під шаленого обстрілу виводив свою «Анюту» майор Залетинський. Злетів на трьох «живих» двигунах, запускаючи їх на ходу, на рульожці. І ще понад годину, 650 кілометрів скалічений літак ніс до Кабулу екіпаж, у якому всі мали поранення.
АН-12, як наймасовіша модель, тримає першість у списку втрат транспортників. Першу машину завалили на п’ятому місяці війни над Джелалабадом. Наступну втратили у Кандагарі під час заходу на посадку. І тоді можна було посадити літак, але, мабуть, льотчиків було вбито у повітрі. Некерований птах врізався у важкий гелікоптер Мі-6 і вибухнув.
Вантажник являв собою легку мішень. Наприклад, переносний комплекс «Стінгер» знімав ціль з висоти 6000 метрів. Це на рівнині. Додамо висоту гірського кряжу, на яку дряпались повстанці і зрозуміло, що ніяка висота не була безпечною. Особливо вразливими літаки ставали у районах аеродромів. Прийоми пілотування мирних часів не відповідали вимогам безпеки. З 1982 року авіатори почали застосовувати коротку схему посадки-зльоту. Пілоти вчились працювати на критичних кутах атаки, буквально загвинчуючи літак у небо. Три спіралі коробочкою над аеродромом щоб набрати не менш ніж 5400 метрів, а тоді вже – на свій курс. При зниженні вертикальна швидкість сягала 25 метрів на секунду – втричі більше від нормальної. Ніякими експлуатаційними інструкціями не передбачались такі режими, коли у повітрі ручку управління двигунами фіксували на положенні земного малого газу. Планери важких літаків навіть не проектували для навантажень при пікіруванні у перегрітій розрідженій атмосфері. Але пілоти робили це. Хоча дехто з пасажирів після приземлення зарікався літати взагалі.
Проти радянського «лому» партизани вишукували нові способи протидії, не без допомоги закордонних спонсорів, як ми знаємо. Найсучасніша на той час ракета «Стінгер» прибула до країни десь з 1983 чи з 1984 року і її назва стала майже прозивним іменем усіх зенітних ракет.
Не пов’язані з авіацією військові не дуже хотіли літати, тому, коли це тільки було можливо, їх питання у віддалених від Шинданда гарнізонах вирішував я, починаючи з літа 1986 року. Тут пропозиція й попит врівноважувались моїм нестримним пориванням до польотів. Відтоді небо тримає мене в лабетах неволі. Командування контингенту теж мусило, аналізуючи гнучку тактику супротивника, вводити нові правила, порушуючи існуючі інструкції керування повітряними суднами. Система – вона завжди була занадто інертною, тому на ходу створювали неписані закони для внутрішнього застосування в існуючих умовах. Стояло питання життя і збереження високотехнологічної дорогої техніки. Самі генерали теж активно перелітали між штабами, покриваючи щомісячно тисячі кілометрів небом. Пілоти звикли оминати найвищі
вершини, міняли маршрути. Розкладу рейсів і чітких повітряних коридорів не існувало. На бортах літаків і вертольотів встановили панелі інфрачервоних відстрілюваних пасток, на які у багатьох випадках перенацілювалась випущена ракета. А іноді й ні. Чому так?!
У зонах аеродромів борти «випльовували» яскраві гарячі зірки, червоні, або зелені. Це не салют піонерії. Ото вони – сліпучі, розпечені пастки. Чутливі до тепла датчики довертали «Стінгер» на помилкову мішень. Тоді десь на землі розгніваний польовий командир міг пустити кулю у голову нещасливому оператору, який не зміг поцілити радянський борт, а пілоти записували собі ще один день народження. Але іноді дурна ракета все-таки обирала гаряче сопло двигуна. Тоді…
На супровід літаків майже завжди піднімали пару штурмових гелікоптерів Мі-24. Вони крутили кола синхронно з «крилатими», закриваючи плямистими тілами сектор обстрілу, готові вдарити по позиції стрільців. У таких складних горах перекрити всі стежки годі було думати. Гори допомагали тим, хто серед них народився. Ні тодішній режим, ні радянська військова машина ніколи не були повновладними хазяями афганського неба, хоч моджахеди не мали своєї авіації. По червоних зірках лупили з «калашникова», з потужної англійської гвинтівки одиночними, з гранатомету. В останні роки окупації Ан-12 в обов’язковому порядку комплектували парашутами для пасажирів. На борт брали стільки людей, скільки було парашутів. Літак міг вилетіти майже порожнім у той час, коли обурені люди, що бажали б летіти, лишались чекати наступний рейс.
Статистика, піднята мною, свідчить, що з 1980 до 1989 року безповоротно втрачено одинадцять Ан-12. Три з них «загинуло» на землі. З інших восьми ніхто не врятувався за допомогою парашуту. Тільки у двох випадках живими лишались стрільці хвостових гарматних установок. Зафіксовано лише одну спробу вистрибнути задля порятунку через задню рампу. Тоді рядовому не вистачило висоти. Він «зітерся» у районі посадкової «Т» кабульського літовища і, це ж треба, в тому випадку уражений літак змогли посадити, тому підранений борт не входить у число одинадцяти. Скільки дірок залатано техніками, замінено виведених з ладу двигунів та механізмів – не злічити. За 9 років на Кабульські пагорби впали чотири Ан-12. Трохи позаду у сумній статистиці Кандагар, Джелелебад, Баграм.
Не такий вже великий столичний аеродром. Затиснутий між горами таким собі амфітеатром, він приймав на єдину свою смугу важковагові «Антеї», одно- і двопалубні Іл-76, пасажирські Боїнги, Іллюшини, Антонови, Дугласи. Одна бетонна стрічка на всіх - для винищувачів і штурмовиків, бомбардувальників і вертольотів.
Доки ми чекали команду вантажитись, кілька МіГів з нестерпним ревом пішли на виконання удару, та постійно лопотіли вертольоти, охороняючи периметр аеродрому.
Нарешті нас, стривожених рекрутів, загнали у нутро машини, яка потроху оживала. З лівої гондоли основного шасі вирвалося полум’я і донісся «голос» допоміжної силової установки. Від неї розкрутили один з двигунів, потім вдихнули життя в інші, перемішуючи аеродромне повітря, насичене випарами авіаційного гасу.
Ми сиділи на рифленій підлозі. Вантажу, на якому можна було б присісти, практично нуль. Я відкинувся найближче до рампи і похитав головою, роздивившись, що навіть піднята і обхоплена бічними створами, вона світить щілинами як сільська уборна. Побачив бетонку, що втікала з-під нас. Це трошки здивувало – маю на увазі спартанський комфорт. Такий собі однозірковий летючий готель: лежачи і з видом на гори. Треба сказати, на висоті гуляє морозець, тому летіти, мало не звісивши ноги, десь за межами юнацької уяви. Нехай я трішечки перебільшую та не брешу. Насправді, у щілину не пролізе навіть моя невелика долоня. Однак, замерзлі шмарклі можна просто викинути геть у польоті. Цікаво!
Літак прокотився через усе поле, викрутився на злітну смугу і завмер перед стартом. Командир розмовляв з диспетчером про життя. Я серйозно – він отримував метеоінформацію і питав дозвіл на старт.
Пізніше я зрозумів, наскільки важливо вкласти у маневр зльоту всю силу моторів. Пілот дав повний газ, не відпускаючи гальма. Коли літак вже ревів несамовито, гальма відпустили. Чорні смужки стиків замерехтіли під рампою і нарешті я вже не розрізняв їх. Відірвалась від бетону носова опора, а слід за нею повисли у повітрі основні. У вухах більше не гупало прискорене бу-бу-бу на швах між плитами. Тепер вже шасі заважали нам прибратись геть якнайшвидше. Глухими ударами відгукнулась механізація підбору. Колеса у своїй пастці заспокоїлися від тертя та шалених обертів. Все, вантажник дерся вище й вище, тримаючись відносно спокійної зони навколо аеродрому. Екіпаж заклав перший лівий віраж, уникаючи лобового зіткнення зі скелями. Точніше, взяв подалі від скель. Це зменшило шанс потенційним наземним мисливцям поповнити бойовий рахунок. Три крутих кола – не знак прощання, а виправданий захід безпеки, нехтування яким час від часу закінчувалось катастрофою.
Земні об’єкти видимо втрачали у розмірах. Будиночки так і «всихали», ну а люди перетворювались на крапочки, що ледь ворушаться, то вилізаючи, то знов пропадаючи у шпаринках своїх схованок. Чітко окреслювались десятки літачків, зовсім іграшкових. Окремо маніпусенькі вертольотики. І величезне старовинне місто, стиснуте обценьками гірського масиву. З висоти можна розгледіти, як дорога проходить між хребтами, а до неї спускається з обох сторін кам’яна стіна, вибудована прямо на кручах. Скільки ж то людей мордувались, будуючи її? Тяжка земля лежить під нами. Єдина більш-менш помітна річка кружляє містом і багато переплетених між собою висохлих річищ, які наповнюються, мабуть, тільки під час дощів. А скільки їх буває, тих дощів? Є ще підземні річки, але не кожен чужинець знає про це. Зверху видно лише якісь круглі отвори, що ділять на відрізки безводне річище. Це і є певна ознака підземного потоку. Там, під висхлою артерією прокладено тунелі, якими хлюпоче безцінна волога. На поверхню виходять кяризи – колодязі такі, які ще можуть бути накриті глиняними кришками. Пізніше у Шинданді я опускався на дно річки і помітив, що в холодній воді ширяють зграї невеличких рибок, назва яким – маринки, а також прісноводні краби погрожують з-під камінців своїми клешнями і терпляче чекають поживи.
Кабул, величний та прекрасний, стиснутий у «талії» лещатами гір Шир-Дарваза й Асмаї, віддалявся від наших очей, але я ще не раз побачу згори його дивовижні будинки, що, буквально стоять один на одному, вкриваючи гірські схили. Дах нижнього слугує невеличким двориком верхньому. Побачу кам’яні тераси амінового, а історично – королівського палацу. І «летючу тарілку» ресторану «Аріана» високо на горі. Вона прилетіла у Середньовіччя, а тут негостинні земляни пощербили її стіни так, що вона вже нікуди не полетить. Чудове це місто, та не наше. І хоч ми жартували, що служимо у шістнадцятій республіці Радянського Союзу, такого не могло бути ніколи, ніколи, ніколи.


Хто з ломом прийде, той…

А тим часом літак піднявся на необхідні 6000 метрів не знаю вже чого – висоти над рівнем моря, чи над рівнем міста. Командир довернув на південний захід. Від Кабулу до Кандагару приблизно 450 кілометрів прямим повітряним мостом. Це близько години неспішного льоту турбогвинтового лайнера. Хмари клубочились, як на мене, не тільки під сірим черевцем, але й заповзали погрітись всередину через щілини. Ми підносились на вищий ешелон, ховаючись за периною хмар. Південніше столиці білі ведмедики під нами кудись поділися. Літак повиснув сірою мишею, чи може, як мішень на полігоні. І для нас відкрилися незвичні слов’янському оку пейзажі. Ближче до місця призначення вже й гори – не гори, а так, пагорби якісь. З півдня дихає нездоровим перегаром пустеля Регістан. Тому, безперечно вражені майстерністю авіаторів, хлопці, отетерілі від піке, свою цікавість переключили на красу кандагарського аеровокзалу.
Південні ворота країни протягом всієї війни були не дуже гостинними для радянських льотчиків. Заради справедливості скажу, що десь тут був уражений ракетою цивільний афганський літак з мирними пасажирами. А отаких як наш Ан-12 тут збито аж три штуки, не враховуючи ще кілька бортів, обстріляних партизанами і ушкоджених на землі, або у небі. В середині липня 1985 року поштовик не довіз до Шинданду листи. Я знаю, що там був лист від
батьків. Але читали його вже зовсім не ті, кому належало. Сардари (командири загонів моджахедів) прагнули завдати якнайболючіших ударів. Через своїх агентів (іноді це були проплачені військові чини радянської армії) здобували дані про вантажі наших бортів. Головною ціллю була жива сила шураві, важка бойова техніка, озброєння.
Наведу один з прикладів взаємовигідного співробітництва між представниками ворогуючих сторін. 27 жовтня 1984 року з Ташкенту на Кабул підняли трійку «горбатих» (Іл-76). Вантажні відсіки, забиті воєнторгівським крамом, та сяке-таке причандалля – в цілому, суто хазяйський караван. Приблизно у той же час з аеродрому Карші стартували інші три сімдесят шостих. Один модифікований борт віз понад 200 молодих десантників на двох палубах. До цього літака мали великий інтерес бородаті користувачі переносних зенітно-ракетних комплексів. Хтось із тих, для кого таємниць не існувало, стуконув сардарові, вказавши, що ці дві роти блакитних беретів трясуться у ТРЕТЬОМУ Ілі.
Приблизно за 20 кілометрів до кабульського аеропорту на холодному схилі терпляче чекав свого зоряного часу розрахунок ПЗРК «Стріла». Десь уже над територією Афганістану дві ланки «горбатих» перемішались. Побачивши перший великий літак, стрілець загнув палець, а там і другий. Наступний – ціль.
Третім у чергу на посадку вклинився «банановоз». Йому і вліпила ракета між 3 і 4 двигунами. А солдатики не знали, що той ранок можна записати другим днем їх випадкового народження. Щасливий випадок? Відносно. Залежно від того, з якого боку дивитись. Екіпаж фруктового рейсу, по суті, поцілувався з ракетою, проплаченою для інших. Але, як не крути, а 200 з хвостиком душ проти, може, десятка… Моторошно! Після такого помирати якось вже не той… На війні, як на війні. У таких випадках казали: «пощастило», а стоячи над цинковими ящиками – «не пощастило».
А тепер по суті. Ми заходили на смугу міжнародного аеропорту міста Кандагар. Для об’єктивности зізнаюсь, - саме місто я бачив лише на фото. Але воно варте, щоб про нього написати, бодай, щось. Там поламала зуби не одна армія. Запекле протистояння між нашим контингентом і, власне, хазяями країни доводять розкидані всюди кістяки машин, літаків, вертольотів, танків, гармат, бронемашин… Туристам екстремалам буде що показати.
І, між іншим, Кандагар за свою солідну історію двічі був столицею. По-перше, столицею Афганістана з 1747 до 1776 року. По-друге… Тільки не кажіть, що це несерйозно: наприкінці 20 століття тут знаходилась штаб-квартира руху «Талібан». Це такий період двовладдя у країні. І чи не ця, з міжнародного погляду, неофіційна столиця була найвпливовішим центром подій всієї країни аж до падіння у грудні 2001 року?
Як таке, місто почало жити у 330 році, наречене Олександрією. Співставте назву із датою. Зрозуміло, хто отой першозасновник? Вірно, завзятий будівничий Грецької імперії – Олександр Македонський. Оточений страшними пустелями центр однойменної провінції дає прихисток приблизно половині мільйона мешканців. Друге за чисельністю місто держави. Саме звідси витоки Афганістану – Дуранійської імперії.
В середині 18 століття багато землиці на планеті гуляло, не маючи рішучого хазяїна. Все хороше розібрали по руках. Інтриги і перевороти, завоювання, перекрій кордонів – похідні процеси, що спричинялися появою самородків в народах і племенах. А величезні території навколо двохтисячолітнього Кандагару просилися під крило архівидатного ватажка. Подрібненість на малі незалежні племена – це аромат, який приваблює крупних хижаків.
Такий успішний муж народився на території сучасного Пакистану в родині вождя пуштунського племені дуррані. Його ім’я Ахмад-Шах Дуррані (Ахмад-Хан при народженні). Войовничий юнак проявив організаційні здібности у війську іранського правителя Надір-Шаха. Період 1738-1747 роки позначився успішною кар’єрою і чим би він закінчився, якби не нагла смерть патрона? Ахмад-Хан очолив афганські підрозділи іранців і вивів їх на територію Афганістану, де того ж року став Шахом.
Мудрістю і бакшишами (подарунками) залучивши на свій бік ханів усіх афганських племен він організував кілька успішних походів в Індію, Південний Туркестан і на землі, де колись здобував першу славу – в Іран. За всі звитяги і політичні досягнення пуштуни донині називають його батьком. Мавзолей Ахмад-Шаха Дуррані – одна з найцінніших пам’яток Кандагару.
Що до другої іпостасі міста, як оплоту талібів, красномовно свідчить факт – Ісламський Емірат Афганістан, створений провладним у 1996-2001 роках рухом, визнавали Об’єднані Арабські Емірати, Пакистан і Саудівська Аравія. У мене склалося враження, що «студенти» (прямий переклад з арабської слова «талібан») швидше і успішніше відтіснили своїх (колишніх наших) супротивників з більшої частини країни.
У 1995-му вони надрали хвоста тертим воякам Гульбеддіна Хекматьяра. Наступного року без бою взяли Кабул. Мабуть, тільки національна гордість етнічних таджиків, очолюваних Масудом і Раббані, та узбеків під правицею Дустума пригальмували впевнений «студентський» рух на північ. І, звичайно, гори, красиві і страшні гори. Остаточна катастрофа талібів була зумовлена радикалізмом, який скипілим молоком переливався через край, обурюючи і християнський, і мусульманський світи. Навіть для непримиренних борців під зеленим стягом ісламу одіозні полчища фанатиків від шаріату стали ніби прибульцями від іншої цивілізації. Середньовіччя повернулося до країни порубаними за крадіжки руками, вкаменованими за подружню невірність жінками, публічно і жорстоко покараними за… недостатню довжину бороди, відкрите обличчя (стосується ханум), потяг до мистецтва чи спорту, гру в шахи, алкоголь, телебачення в оселі.
Відпивши з чаші цивілізації, хто змириться з такими утисками?
А хочете трохи позитиву? Є одне, за що я готовий подякувати талібам. Цікаву статистику наводить Вікіпедія.
За останні три роки правління прорадянської маріонетки Наджибулли виробництво опіуму зросло з 1200 т. до 1970 т.
У період з 1992 до 1996 року при моджахедах вихід готового продукту виріс до 2200 тон. (Скільки ж це людей підсадили на наркоту?)
1996-2001 - роки правління талібів. Загальний зафіксований вал дотягнув лише до 185 тон.
Після приходу американців пішов стрімкий ріст до 6900 тон у 2009 році. Відчули смак західних цінностей? Ой, нема ідеального ладу на цьому світі!
Дозволю собі ще «пограти» статистикою. Цифри можна запрягати по різному. Головне – кінцева ідея. Попередня маніпуляція, наче б то, виявила хоч одну шляхетну рису зловісного режиму. Але, взявши період 1996-2001, я випустив проміжні показники. Справа в тім, що аж до 1999 року чи не одним з головних джерел прибутків талібів була… наркоторгівля. В останній перед забороною рік вони «накосили» 4565 тон опію.
Відповідно, питання: чому заборонили сіяти мак? Тому, що світ уже волав на всі заставки. Хмари гніву клубочились над білими чалмами. Гроза насувалася невідворотно. Відмова від наркоти – дипломатичний аргумент на перемовинах, позиція «йдемо назустріч один одному». Аргументище! А взагалі, коли я пускаюсь у такі глибокі роздуми, то складні взаємини між США і сучасним тероризмом дуже нагадують знаменитий вислів Тараса Бульби: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!». Чи не впіймають облизня?
І у найкращі часи наших ратних подвигів Кандагар не терпів фамільярности. Це у Кабулі можна було вдень відносно спокійно потинятись по дуканах (магазинчиках). Тільки не тут. Гарнізон знаний як місце висилки зальотчиків. Набідокурив воїн? А зараз його туди, де козам роги правлять – у Кандагар. По мені, так жити можна де завгодно. А якщо і на засланні утнув якусь дурню, то гірше вже не буде. Куди вже далі відправляти?
Перші враження. Що бачили мої очі? Не дуже великий, з претензією на архітектурну оригінальність міжнародний аеровокзал. Дивлюсь на фотознімок і думаю, - на що це схоже? Світлина одна – фасад. Немає відповідного порівняння. Ще знімок, з висоти - ?!!? Жодних аналогій. Таким може бути тільки Кандагарський аеровокзал.
Вигнуті назовні чвертьколом – дев’ять еліпсоподібних високих арок. Засклені від землі до верху склепіння тягнуться вглиб критим приміщенням. Складалося враження, ніби десь в уявному центрі вони мають зійтися в одну точку. Тільки коли облітаєш будівлю, видно з протилежного боку, що дахи дев’яти тунелів, знижуючись на третину висоти, не доходять і до середини радіусу. Обрізані торці так само переплетені металевим каркасом і засклені, як потойбіч. Досить своєрідно! Пасажирові авіалайнеру не кидаються в очі численні периферійні приміщення з куполоподібними дахами. Та що я пояснюю? Описати бачене важко, як всяку унікальну пам’ятку. Мало хто не знає, як виглядає сіднейський оперний театр. А хто опише словами? На що схоже? На квітку. На яку квітку? На фантастичну. Інформативно! Але всі мої враження про Кандагар – Аеропорт з повітря, аеропорт із землі. Небагато, проте глибоко. З моїх слів ви не оціните естетику зодчих, треба бачити.
Всередині приміщення чогось чекали кілька жінок під паранджами (такий собі гарем Абдули). Думаю, їм було моторошно дивитись на іноземців, схожих, як близнюки у своїх шинелях. І ми – чужинці безцеремонно дефілювали поза вікнами, зазираючи всередину і даючи свою оцінку всьому з позиції гегемонів.
Відчуття небезпеки ширяло у повітрі. Ми вважали себе рятівниками, визволителями. Але де ті люди, яких треба було визволяти? Вони спритно змінювали маски, перетворюючись з бідних дехкан (селян-землеробів) на воїнів Аллаха і знову на селян. Сама наша присутність провокувала супротивника на агресію. Партизани ніколи не демонстрували зразок гуманности. Думка про можливий полон – найгірше, про що можна було тоді думати. Та і взагалі, хто вирішував долю військовополонених? Почасти, звичайно, самі польові командири, або вожді племен. А коли й люди з-за далекого кордону, бо вести війну на рівних із супердержавою можливо тільки за умови підтримки з боку іншої супердержави, або половини світу. А де водяться зелені гроші, там випасаються найманці – люди, єдиним фахом яких є вбивство.
Жорстокість їхня середньовічна, ненависть – найлютіша, а совість відсутня. Не милували нас – чужинців, також не жаліли і своїх. Проти лояльної до нової влади частини населення застосовувались такі методи залякування, які психічно здорова людина не вигадає. Якщо ми захищали себе мінними полями, лініями оборони у військових гарнізонах, то прибічники афганських комуністів щодня і щоночі ризикували бути закатованими, спаленими, задушеними. І якась частина боєзапасу призначалась цивільним літакам національних авіакомпаній «Бахтар» і «Аріана».

Прогулянка добігла кінця. Ми знову всмоктались у підігріте нутро вантажного відсіку. Стрілець сходинками поліз у хвіст і зачинився там. Йому одиноко, але маленька кабінка хоч герметизована, а наші «нерозчовгані» вуха знову скручуватимуться у трубочки на зльоті, та особливо при пікіруванні. По прямій до Шинданду приблизно 400 кілометрів. Ан-12 весело вкручувався все вище, простягаючи ліве крило до землі, а праве – у сонячні далі, чесне слово – літаючий слон. Праві ілюмінатори «не показували» нічого, крім неба. Протилежним бортом третє коло робили круглясті «зайці», шпортаючись через фігури офіцерів, які покровительські споглядали на нас. Вони вже дещо пізнали і мали навчити жовторотиків елементарним істинам, як, наприклад, чітко слід відповідати на питання: «А що ти, хлопче, робиш у цій країні?» «А мене сюди дуже запрошували захистити право вибору дружнього народу від найманців американського імперіалізму». Так і не інакше. Але пам’ятаючи ідейні приказки, ми мусили засвоїти одне – у цій країні не можна довіряти нікому. Наші підзахисні дустаназіз (дорогі друзі – перс.) і НЕ НАШІ та підступні у своєму гніві басмачі - нерідко одні й ті самі люди. Звичайний землероб роками міг обробляти свій клапоть ґрунту, чекаючи миті, коли необережний шураві занадто розслабиться і втратить пильність. Тоді він виконував свою місію так, як вважав за справедливе, та ще й заробляв на тому кілька тисяч афгані.
Я уважно перечитав інтерв’ю з лідером Національного ісламського фронту Саідом Ахмадом Гелайні, записане московським журналістом Артемом Боровиком. Здається, у ньому відображено просту філософію патріота своєї країни. Ось деякі ключові моменти запису:


«Я вимушений був покинути Афганістан у жовтні того року, невдовзі після комуністичного перевороту. Однак ми не були задоволені справами і до приходу до влади Таракі. Я вважаю, що режим Дауда теж був нав’язаний народу. Я намагався переконати його йти нашою дорогою. На жаль, стався комуністичний переворот. Відразу стало зрозумілим, що новий лад ворожий афганському народу, його традиціям. Повстання проти устрою режиму було невідворотнім.»


Ситуація, яка наприкінці 70-х років минулого століття, як її розумів пан Гелайні, чимось нагадує непевність звичайних громадян нашої країни в останні два десятиліття. На зміну одному антинародному режиму приходить інший. Панує політичний роздрай між різними партіями і в середині партій. Політична необізнаність населення і нездатність розрізнити підтекст порожніх обіцянок – експериментальне поле для політиків, які шукають своїх інтересів, граючись скляними пацьорками обіцянок. Наскільки складніша ситуація у Афганістані? - набагато складніша. Поділена за національними ознаками не на регіони – на окремі кишлаки, вона не може навіть у далекій перспективі мати єдиної національної ідеї, пошуком якої займаються наші чільники. Не можна казати, що якийсь народ живе краще, заможніше. Все відносно. Незадоволені всі верстви. У кожної нації свої володарі, хитрі, зажерливі. І тут країну починають тіпати перевороти. Нарешті, знаходиться така влада, яка зорієнтована на цінности, не властиві жодному афганському племені. Яка особа може бути компромісною для афганців? Тільки не така, як Бабрак Кармаль. Компроміс у питаннях устрою – щось неможливе при їх родо-племінній структурі. Якщо брати суспільно-політичне життя, то над усіма іншими народами пуштуни і таджики завжди домінували. І вони відстоюватимуть це на правах найчисельнішої верстви. Хіба їм думати про затертих у підніжках хазарейців? Про індусів? Про узбеків? Марксистсько-ленінські принципи на цьому ґрунті хороші тільки в теорії. Краща влада це та, яка більше обіцяє: дамо всім і все. Нова влада перемістила центр уваги з окремих родових груп на неосвіченого селюка, гнобленого за часів короля міського трударя, працівника паншерської копальні, чи нафтопромислів Мазари-Шарифу. Соціальні гасла, вкинуті у виснажені безпросвітною каторгою маси – улюблена «цукерка» комуністів. Вони не стали чекати результатів демократичних (псевдодемократичних) перетворень Дауда, коли він, скинувши свого брата-короля, прибрав кермо влади до своїх рук. Перша конституція, парламентські вибори – червоні політики не дали шансу проявити бодай якісь ознаки гуманізації суспільства. Країна мала такий шанс – стати на шлях оздоровлення і тоді вони стали б непотрібними.
Пан Гелайні продовжує:

«Країна розвивалась у напрямку повноцінної демократії. При королі (Захір Шаху) почався законодавчий процес, спрямований на створення багатопартійної системи в Афганістані. Але, як я вже казав, стався переворот (1973 рік) Дауда. Ви знаєте, я впевнений у тому, що то був перший крок на шляху, що у кінцевому рахунку призвів до путчу Таракі (1978 рік) і військового вторгнення (1979 рік). Дуже сумно, що Афганістан спіткала така доля. До демократії усім слід ставитись дуже обережно.»

Гелайні – один з тих, хто від початку був у жорсткій опозиції до прорадянської влади. Навряд чи його погляди відображають думку 13-16 мільйонів афганців, але мені сьогодні цікаво знати, що собі мали в голові корінні жителі країни, чинячи опір нам – окупантам. За що вони дерлися гірськими кручами, тягнучи за собою важкі кулемети, боєзапас, ракети, фугаси, міномети, безвідкатні гармати. Чи тільки за гроші вони ризикували впасти в ущелину, бути атакованими вертольотами, штурмовиками? Вони підривали трубопроводи, переходили мінні поля, вирізали активістів так званої народної влади, катували, грабували, залякували, перекуповували совість, отруювали воду. То може вони – садисти? Гелайні був не з тих, хто пробавлявся тероризмом заради грошей, чи задоволення. Він – людина з серйозною освітою, опанувавши чотири іноземні мови, маючи власний капітал, розтрачував його на боротьбу з інородною пошестю. Цікаво, як Саід Ахмад Гелайні оцінює причини того, що сталося:

«Ми не настільки наївні й злопам’ятні, щоб звинувачувати радянський народ. Бо ми й гадки не мали про підготовку рішення надіслати війська в мою країну. Але люди при владі зробили страшну помилку, яка призвела до великої трагедії… Зрозумійте, коли ми дозволили нашим
офіцерам їхати у Радянський Союз і вчитись у ваших військових академіях, це означало, що ми довіряємо вашому керівництву. Але Радянський Союз зрадив нашу довіру. Радянський солдат залишив по собі погану пам’ять в Афганістані. Адже найбільші втрати були серед мирного населення. Ви, жаліючи війська, ухилялись від прямого зіткнення на полі бою, але потім розправлялись із селянами у кишлаках… Сьогодні мені не соромно дякувати американцям за надану нам військову і фінансову допомогу. Ми вимушені були прийняти її, щоб захищатись від сучасної армії. Але нехай всі пам’ятають: якщо хтось спробує встановити свій контроль над Афганістаном, ми битимемось із ним, як билися з вами.»

А виявляється, на правду можна дивитись з двох боків? Хоча, є чим заперечити на деякі твердження Гелайні, однак це, як у кожному спірному питанні, всякий має свою, зрозумілу йому істину. І його останні слова, хіба вони не мають підтвердження у сьогоденні? Нині діти тих, хто збивав наші літальні апарати, смалять по авіації об’єднаної коаліції. Ану розберіться тепер, хто і які інтереси відстоює у Афганістані.
Один з літераторів у погонах під час дій контингенту писав нариси про зразки афгано-радянської дружби. Він яскраво переповів, як незаможні афганці піднімають голову услід гелікоптеру і усміхнені махають руками. Життя ж не було схожим на догматичні штампи. Ну, по-перше, коли я попав туди у 1984 році, місцеві вже звикли до того, що у небі щось гуде, а на дорозі гуркоче. По-друге, з чого би їм за так зуби продавати? Вони залюбки подивилися б на наш літак через рамку прицілу. А так… Посмішка східної людини може приховувати люту ненависть. Посмішка не означає щиру радість. Коли наші БМП заїжджали у кишлак, старійшини теж посміхались. Але коли війська повернулись у Союз, на їх місце прийшли бійці, скажімо Гаюра. Ото було справжнє свято. Не для всіх. Прибічники порядків НДПА*, колишні помічники маріонеткових керівників потрапили у пекло помсти.
Нам здавалося, якщо годуємо з долоні весь Афганістан, то їх обов’язок бути вдячними за це. А вони? Вони понад дев’ять років навчали нас поважати чужі цінности. Чи навчили? Принаймні американці нашим сумним досвідом не скористались. Чим це закінчиться? Важко сказати. Ресурси США величезні. Але в успіх янкі я не вірю і не вірю в щасливу долю симпатичного Хаміда Карзая.
Нав’язана демократія нікому не потрібна, навіть якщо вона супроводжується роздачею подарунків. Нині триває боротьба за майбутнє країни. Його по-різному тлумачать політичні опоненти. Кожна сила обіцяє прихилити небо народові, та тільки ж тягнуть за різні боки. Спробуй всіх задовольнити, а вони просто приречені шукати підтримки всередині республіки, у населення. Інакше, що чекає Афганістан далі? Дай Бог, завершиться і ця війна. Коаліційні війська розсмокчуться по світу. Далі що? Он поруч Іран давно дратує Захід, - недалеко до нової війни. Слова, сказані паном Гелайні, сьогодні ставлять ще гостріші питання:

«Ви повинні зрозуміти, що відбулась страшна наруга над моєю країною. Виросло ціле покоління людей, котрі нічого, крім війни не знають і не бачили. Вони вміють тільки воювати. Згадайте знамениті афганські килими, якими славилася моя країна. Ще десять років тому люди вишивали на них піраміди і верблюдів. А сьогодні – лише танки, бойові літаки і бомбардувальники. Ось що сталося з моєю країною! Як багато освічених людей – істинних носіїв афганської культури – загинуло, або покинуло простори батьківщини. Виїхавши, треба повертатись, але куди? В напівзруйновану країну?».

Афганістан пручався під чоботом іноземця, відкинувши всяке поняття гуманізму. Тому пілоти робили щось неймовірне, ризикуючи звалити літак у штопор, тільки б не підставити борт під удар. Кара Немезиди то тут, то там підбивала баланс справедливости.
Підлітаючи до Шинданду багато не побачиш. Саме місто роздивитись практично неможливо. Аеродром винесено далеко на північ. А оскільки літак почав зниження над самим аеродромом, то більш-менш виразно побачити вдається тільки окремі кишлаки. Місцевість не така живописна, як Кабул. Відносно невисокі гори бовваніють віддалено, надаючи широкий простір гірському плато. Висота над рівнем моря 1000-1200 метрів. Мабуть, шиндандська авіабаза у плані безпеки найспокійніша. На всі сторони від неї відкрита місцина. Мінними полями наблизитись впритул до літовища малоймовірно. Але стовідсоткової гарантії навіть тут ніхто



Колись тут було розбудоване перське місто Забзевар, що у перекладі звучить як «Зелені поля». Тобто, назва сама за себе промовляє – землі тут родючі. Основний сільгосппродукт – опійний мак і «легші» культури, багата овочева номенклатура, баштанні. Ріка влітку не висихає, зрошуючи селянські клапті. Крім того, воду качають із свердловин і є діюча система кяризів.
Така вона – шиндандщина, велика територія навколо міста, населеного переважно таджиками. І їхній варіант перської мови, дарі, абсолютно зрозумілий радянським таджикам. Один народ, розведений по різних окопах через комизи людей комуністичної національности – дивна війнуха.
Але офіційна мова провінції не дарі, а пушту. Її носії – пуштуни, чи як там кажуть деякі народознавці – паштуни. За звичкою я «укаю», бо ми всі так вимовляли і цей варіант, як на мене, більш знайомий всім. Багато спільного несуть в собі обидві мови. Вивчивши кілька словосполучень однією з мов, не виключено деяке порозуміння з носіями іншої. Та великодержавні амбіції, виплекані в нас системою, дозволяли сподіватись, що кожний літній негр, не кажучи про всякого задрипаного афганця, має за честь знати «вєлікій р-р-русскій язик». Хай мені дарують шановні мешканці Сходу за образливі обороти, - не своє кажу. Цьому вчили, збираючи під крильце «великого брата» батрачків з усього другого і третього світів. А вони вчили. І не одну іноземну мову.
Якось у невеличке віконце джелалабадського кантину (напівдержавна крамниця) наш офіцер для приколу кинув пару фраз англійською. Звідти у відповідь дали здачу мовою Шекспіра. Не бажаючи залишатись у боргу, покупець порився у складках мозку, відшукавши трошки французьких і німецьких речень. Щоразу він чув відповідь тією ж мовою, якою питав. Так старший лейтенант познайомився з власником диплому Празького університету (як мінімум, той володів чеською).
Сутужно живуть люди шиндандщини. Віддалена провінція межує зі східними територіями Ірану. Коли заворушення погнали з країни знедолений люд, вони тисячами перетинали прозорий кордон. Бо не всі хотіли воювати. Не розуміли, за ким правда. Нова республіка може й приваблювала майбутніми золотими горами, але чи втримається вона? Та й спробуй стати під червоний прапор революції, вже завтра у твою халупу можуть прийти нічні гості з автоматами і запропонувати те, від чого важко відмовитись. У хаті стоятиме дитячий і жіночий рев, тектиме юшка з носа, можливо, щось відріжуть з живого тіла, можливо – розпорють живіт і напхають туди землі. Це так, щоб іншим не кортіло. Війна не робиться у білих рукавичках. Або ти ідейний до кінця, або шукаєш компромісів. Можна не пхатись у гори, а служити моджахедам у кишлаку. Там міну підклав, там викрав зброю, або влучивши момент, дав по голові необережному шураві, та й у банду. Траплялося командирам викупляти своїх солдатиків через старійшин за гроші, за ту ж таки зброю. Не за мисливські рушниці, звичайно.
По яких тільки країнах Сходу не «паслися» афганці, яким вдалося вислизнути з країни. Після оголошення політики примирення у 1986 році пішла зворотна хвиля реемігрантів. Якщо брати в цілому, ідея влади провалилася, але я бачив відкат з-за кордону на власні очі. Дев’яноста кілометрами північніше гератський цивільний аеропорт пропускав потоки зусиллями авіакомпанії «Бахтар» - внутрішні рейси. На шиндандському літовищі бахтарівських літаків я не спостерігав. Військова база слугувала цілям матеріального забезпечення військ. Та все ж, частину тих, хто повертався до своїх провінцій, перевозили нашими Іл-76 за принципом «скільки влізе».
Шиндандська авіабаза, за рідким винятком, приймала тільки військові літаки. Найчастіше над аеродромом кружляла «кочерга» Іл-18, так званий відпускник. Зрідка прилітав аерофлотівський Ту-154. Посадкова смуга доволі довга. Підліт до неї, з точки зору пілотажу, не складний. Були б спокійні часи, то й новачок припечатав би свого крилатого як квочку на гніздо. Однак, попасти з крутого віражу – завдання хіба що для Янголів. Людям властиво помилятись.
Цивільний Ту-154 погожого дня просто спадав з неба, закручуючи машину у протизенітну «коробочку». Приємно дивитись на рідкісного птаха, урочисто і блискуче сяючого над головами солдатів, які ностальгували за вотчиною. Я дивився, як пілоти працюють рулями, виводячи машину на пряму. Виводили і не попали. Літак пройшов зависоко над торцем смуги. Ревонули двигуни, і він пішов в набір на друге коло. Хтось казав, що кожен третій пасажир боїться літати. Хотілось вірити, що на тому борту були лише відважні люди.
Іноді я вірив, що шиндандський гарнізон – тиха ріка, життя у якому не піддається небезпеці. Он скільки малих і великих літальних апаратів піднімалося за день і всі їхні посадки не були останніми, а, як кажуть льотчики – крайніми. І це було майже правдою. Поодинокі випадки - не те, про що хотіли б читати цінителі баталістики. Їм би страху побільше, полум’я, невмовкаючих обстрілів. Ні, я не переобтяжуватиму цим, адже не люблю зловживати гарячими темами заради ефекту. Але дещо розповім з того, що сталося на моїй пам’яті, на моїх очах.
Два випадки, коли господарі країни по-хазяйськи наводили у ній свій лад, збадьоривши охорону, аеродромні служби, органи безпеки і розвідку. 13 червня 1985 року гарнізон прокинувся від вибухів. Ні, навіть не від самих вибухів. Звикнувши до нічних «салютів», нормальний солдат спить яко дитя: гатять танкові гармати, ревуть «Гради», ляпотить десь легка зброя… Нас збудили нічні караули і чергові.
Тієї ночі характер вибухів був іншим. Звук долітав здалеку і нам загрози не віщував, але цікавість перемогла глибокий сон. Багато хто повиходив з модулів. На Захід від частини, де розташована авіабаза, небеса розцвічувала заґрава. Напевно не можна було сказати, що то горить. Медсанбат? Кишлачок? Інші дрібні об’єкти? Масштабність пожежі схиляла думку до того, що палає все-таки на території аеродрому. На ранок солдатська усна пошта донесла перші звістки про нічну диверсію.
Вояків афганського полку підкупили серйозні люди, що вдень ховалися по норах. Чи то добровільно (чому б ні?), чи то під примусом, шість літаків Су-7Б і сім Міг-21МФ, які належали ВПС ДРА, акуратно замінували. Ото був їх останній політ: крила окремо, колеса окремо. Дюраль літав, як чайки над морем. Тринадцять бойових машин із залишками палива, зарядами катапультних крісел. Під їх крилами були навішені блоки некерованих авіаракет – по 32 штуки на одиницю. Все це дуже швидко перетворилось на пекельне згарище.
Дорогою до наших вух чутки приросли подробицями, які краще опустити. Тепер вже важко відділити криштальну правду від домішок. Для прикладу, вже у перший день по події казали, ніби заміновано було 30 винищувачів. Тобто, прибрехали вдвоє. Знищення такої кількости літаків за один раз – унікальний успіх моджахедів. Вони дуже потерпали від авіаударів. Значить, хтось зумів прославитись, а комдив Касперович наступного ранку у компанії з фотографом немало бідкався серед розкиданих уламків. В його особистому архіві збереглись пам’ятні знімки наслідків диверсії. Подібне більше не повторювалось ніде і ніколи.
Регулярні обстріли аеродромів Кандагар, Баграм, Джелалабад, вибух у Кабульському міжнародному аеропорту у сукупності не дали такого ефекту, як одна шиндандська операція. Єдина втішна обставина – обійшлося без людських втрат.
Значно глибший слід завдала інша трагедія – загибель лише однієї людини разом із крилатою машиною. Я хочу акцентувати увагу на цінности окремо взятого життя, тому не кажу про масові втрати, про переповнений домовинами «Чорний тюльпан». От зрозумійте, про що пишу: був собі офіцер. Я не знав і ніколи не зустрічав його, але… 23 липня 1985 року ввечері він розганяв свій Міг-23МЛД, сподіваючись за годину побачити родину ТАМ, за річкою. Виліт не бойовий, без бомбових підвісок. Вдень літаки 905-го авіаполку перелетіли на територію СРСР у Талди-Курган. Двоє «пташок» лишилось. На МіГу майора Чегодаєва відмовив турбостартер. Пара затрималась на землі.
За кілька годин винищувач полагодили. Льотчики отримали дозвіл на виліт і, відірвавшись від смуги, не пішли лівим розворотом по «коробочці», а рвонули навпростець «городами», бо той, хто думкою бачить двері своєї хати, трошки втрачає дар здорового глузду.
Я милувався кожним літаком у небі і того разу бачив два винищувачі з прибраними шасі, але ще доволі низько. Ведучий вів літак, не міняючи курсу. За ним підлеглий – майор Чегодаєв. Кілька секунд вони красиво йшли парою на форсажі. Раптом другий МіГ каменем пішов донизу, сховався за обрієм і … я побачив чорний гриб вибуху. До слуху донісся хлопок і все. Реакції льотчика вистачило смикнути ручку катапульти, та забракло висоти, купол парашута склався. Ставши очевидцем катастрофи, я не знав причини падіння. Гуркіт реактивних двигунів заглушив важке туркотіння ДШК. Тому, як версію, я висував попадання літака у супутній струмінь ведучого. То, виходить, вправний був кулеметник, який зумів зрізати невеличкий швидкий винищувач. А може й він здивувався, побачивши результат роботи? Одна справа поцілити у транспортний тихохід, а інша – вполювати МіГа у чистім полі. До того ж, це набагато ризикованіше. Зухвалість і вдача, замішані на ненависті, робили можливими чудеса.
Так от, людина у кабіні бойової машини, від реву якої вже можна увійти в ступор, ще по цей бік кордону, але сім’я чекає за кілька десятків хвилин льоту. Рядовий виліт. В ньому вся надія на повернення до великого світу, скріпленого, скроєного десятками родинних ниток. Тут він – бойовий льотчик, там – чоловік, батько, син, брат, друг, товариш, сусід. Однією кулеметною чергою розірвано плетиво складних стосунків. Кулі рикошетом вдарили по душах у далекому Талди-Кургані, залишивши тільки половину життя овдовілій жінці, половину батьківської ласки безбатченкам. Пішли гуляти Союзом посмертні телеграми: «Ваш син…», «Ваш брат…». Ударна хвиля сколихнула гарнізони, увійшла до школи, де колишній учень Вітя Чегодаєв мріяв про небо. Подивіться на масштаби катастрофи, заподіяні однією смертю, і тільки тоді помножте на тисячі інших душ, полеглих невідомо за що.
Навіть великі трагедії усвідомлюються зблизька. Коли горе стукає у сусідські двері, а голосіння доноситься знадвору, скупа статистика наповнюється глибоким змістом. І не багато ж потрібно зусиль – однією кулею руйнувати цілі світи, – світи, роками облаштовані у душах. Жила людина, жили і її мрії, емоції, думки, якими вона полонила чиєсь серце. Враз нічого не стало, як написано: «вийде дух його і він до своєї землі повертається, того дня його задуми гинуть!», Псалом 145:4.
Не можна порахувати, у скільки разів помножується з кожною насильницькою смертю одиниця жадоби помсти. Відмотати куделю подій до самого початку неможливо. Перший винуватець ніколи не стане відомим. За чиїм пострілом почалася перестрілка? Ні, не у кулі, а у першому зневажливому слові криється зло. Навіть не у слові, а у думці, в бажанні. Така зіпсована природа Homo sapiens – постійно йому не вистачає благословень, тому сильний утискає слабшого нігтем. Слабший бере кийка, а той – рушницю. Починається безкінечна бійня.
Дорогі мої, а ви знаєте, на чиєму боці правда? Спитаю по-дитячому: ви за кого? За радянських бійців? Чи за душманів? Може за тодішню афганську владу? Або за американську чи європейську моделі демократії? Оці різні системи цінностей борюкалися у людському фарші з 1979 до 1989 року, не довівши своєї правоти. На кого пальцем не покажи, побачиш жадобу мести, влади, грошей. Навіть поза війною, коли дві базарні баби не літературно криють одна одну, іде накопичення порохових льохів. Значить, ми завжди готові розвести багаття війни, хоч у своєму домі.
Іноді ворога треба бачити у дзеркалі, а його шукають у сусідньому дворі, за далеким кордоном. Кожен вважає – це не я. Але, кажу ще раз, зло починається не з вибитого у бійці зуба. Бажання мати таке, як у сусіда. Ні, не просто мати таке ж, а щоб у нього не було. Сьогодні я питаю себе – чому тоді я спокійно носив заряджену і готову до бою зброю? Хто мені загрожував і хто хотів вигнати мене з моєї землі? Як тисячі солдатів стають убивцями? Кому це потрібно? Лишилось багато питань, на які важко відповісти. Я шукатиму відповідь, знаючи, що та МОЯ війна нікому не була потрібна.


НДПА* - Народно-Демократична партія Афганістану.
не давав. Зрідка траплялись обстріли і наразитись на свою порцію підігрітого металу можна було легко.

2010 рік.