Злітає в небо пісня – гаряча від бажання,
І чути тільки тишу, що в паузах мовчить...

Ігор Штанько

Я чую твою тишу, вона бринить бажанням,
Вона пульсує в скронях, в інерціях тремтінь
Крила, що Вічність пише в обіймах у світання,
В магічному полоні безмежжя Янь та Інь.

Я бачу твою тишу у місячному сяйві,
В палітрі у веселок, які стремлять увись,
У сновидіннях віщих, у римах життєдайних -
Тужливих і веселих, що ніжно обнялись.

Спиваю твою тишу, мов те чарівне зілля,
Що пристрасті бентежить і збурює думки.
Я вже на дотик ближче. До тебе шлях осилю,
Не знаю я обмежень - нестримний дух такий!

Хоч я на подих ближче до свого божевілля,
Та краще в нім лишатись, лише б жива душа,
Аніж у попелищі, яке покрите цвіллю,
В якім навколо грати і небеса дощать.

Вдихаю твою тишу, як ту цілющу прану,
Яка мене по вінця наповнює життям,
І в серця мого нішах правічний лід розтане,
І світлом одкровення наповниться мій храм.

Впускаю твою тишу у вікна мого серця,
Тепер в його оселі зникає тінь оман.
Я вже піднялась вище. Ось янгол мій сміється
І ніжно крила стелить у лоні Інь та Янь...