в заплавних плесах слова горіли,
слова забуті, слова правдиві,
у глеку з кров’ю троянди білі,
у росах зорі і місяць в милі…

високі ноти, на повне горло
провалля взЯло, мішались гуки,
котилось око в м’ясистий морок,
із мушлі в море виходив гуркіт…

кантата впріла, рипіло ліжко,
і вдих і видих злилися з рипом,
живе кресало сікло, а міждо
з меляси й меду цукрові ріки;

стільник знаннями наповнивсь щільно –
в книжках не знАйдеш, губились губи,
сивіло сіно, сопіло сильно,
ощИпок в маслі, відтинок грубий,

ножа встромила у хліб хазяйка,
хазяїн в стійло завів кобилу,
безкрає небо і всеосяжне
під ноги вибігло і кипіло;

такі голодні, такі неситі,
відверті, голі втрачали віру,
як впрілий Селінджер в пір’ї в житі
із СІльвією плигАли в прірву;

і тільки дурень – Марк Девід Чемпен –
скупавсь у крОві, з томатом сплутав,
ми наче вбивці, лунає Леннон,
кров Тель-Авіва, вся кров Бейрута

на простирадлі, світи здорові,
великі плями, спів кателИків,
ми наче вийшли із річки крові
щоб захлинутись у власних криках…