Коли потрапляє сім’я чуже
у лоно коханої, хочеться вмерти
раптово, як світло вимкнути; гжель
розбить, розтрощити; замовити метрику.

Душа спопелилась; вигорів льох
з надіями, зі сподіваннями, вірою...
навколішки впав, цілую ріллю,
землею вмиваюся, небо обіручно

розхитую, Богу кричу: „Агей!
Зроби щось, а то зроблю я. Аж нестямлюсь,
під нігті голки повстромлював, ще й
обтяжив повіки цеглинами; брязкіт

кайданів, асфальту човгання; чом
важезні хвилини розрубують тіло?
І як це можливо, жить мертвим? Чорт
стоїть вже позаду з чарчиною; нІмо

із лівого в праве око тече
півсвіту, а з правого в ліве – вся туга,
яка може бути; час – мій лічЕць –
без руху лежить хворий; вічність – закудлана;

все втратило сенс, крім болю; і кров
пришвидшила оберт, щоб серце спинилось...
я пАстиму краще кіз чи корів,
ніж буть посміховиськом; боляче; вИголос:

не можу без тебе; доля смішна;
прощу все, що можна простити, благаю,
кохай мене, зраджуй, не полишай,
в тобі цілковито весь я, язібАбо;

бо що є солодшим за зраду, що?
Пробачення зради, кісток обмивання;
прощаю тобі і цим собі мщу,
на воду дивлюсь – бачу Йсуса, в ордАні...