Забудьте про Шевченка раз назАвжди,
видовбувать слова: «Месія наш!»,
портрети цілувати; квітів зажма…
Ганьба: не вмерти, не надсІвшися!

Сценарії гидотні дурні пишуть:
весілля, похорон – однаково;
спустошення байдуже, ницість вищу
ці януси являють; ракова

пухлина малоросів – це Шевченко:
де треба, де не треба – плачемо…
не усвідомлюючи долі, вчинків,
чому все так; чи буде краще нам…

Хмельницький впивсь і кінь його зносАтів,
ялозять «Заповіт»; забулися,
що поряд люди, про яких писав він,
із сім’ями, живі; ці мУлисті

промови про Пророка – у печінці;
огуда, перезріла зрадами;
замовкніть вже, ні пари з вуст; мовчіть (ці
слова стражденні, царські врАта

в державу незалежну), ось Шевченко:
студент стікає кров’ю в камері,
письменник – злидень, волоцюга; чемна
в метро співає бабця… А мені

старе толочать тирло: «Ми нещасні,
така вже доля». Дурні, вИблюдки!
Заткніться! Ось ярмо, чарки гранчасті –
це ваше: дійсність, можебИлиця.

Покірлива маржина більше важить
за ваш патріотизм, все марите!
Забудьте про Шевченка раз назАвжди.
Бо ти його не гідний, нАроде!